Сирський, дякую та… прощавай

Примітка редакції. Давно у нас не було текстів, що стосуються певних персон напряму. Одразу кажемо, автор тут нікого не мочить, але нікого і не хвалить.

Можливо, я пишу цей текст зарано. Ще можливо, що на момент його актуальності мене вже не буде в живих, або отримаю поранення та не буду на зв’язку. Але саме тому важливо сказати те, що ти хочеш, не чекаючи зручних умов.

Будьмо відверті. Наша війна складна не лише тому, що ворог має великі сили та більше грошей. І не тому, що ми якісь неправильні. Україна, яка мала б напружити всі свої м’язи заради боротьби за виживання, досі намагається битись однією лівою.

Тобто, при всій повазі до моїх товаришів по суспільному нещастю, однією армією. Тією, яку не треба наповнювати свіжими кадрами. Тією, якій заради створення комфортної картинки для тилу зовсім не потрібні ротації. Мовчу про строки служби, бо цей термін вхопили собі на озброєння відверті популісти, які армію взагалі б знищили заново.

Звісно, заради миру. Заради чого ж ще у нас двічі трощили власне військо до того, як Росія наважилась на повномасштабне вторгнення? І чи не тому, власне, вона таки з часом наважилась? Питання не те що риторичне, воно вже й так має свою відповідь.

Як відомо, всі перемоги в нас здобуває виключно величний народ України, а ось із правами на проблемний спадок чомусь не складається картинка. Тут усе потужно і незламно, коли армія в одному складі звільняє Харківщину. А ось тут погані військові провтикали Авдос, бо… А просто це погані військові. М’ясники. Навіщо до таких в армію йти, краще вдома посиджу.

І тут я перейду до персони головнокомандувача. Хто ж ще винний у колективному про**бі, як не хтось нагорі?

Поясню одразу, що не є фанатом Олександра Сирського як полководця. У мене як безпосереднього виконавця його творчих задумів насправді назбиралось багато запитань. Але їх я не планую висловлювати в мережі. Бо, найімовірніше, він їх навіть не побачить, натомість мої думки стануть інструментом у вже згаданих прихильників третього розпаду українського війська (за час після здобуття Незалежності).

Деталі тут зайві, бо цивільні їх і не зрозуміють, а військові знають усе і так. Хоча б за рахунок базової логіки можна обійтись без порушення заборони на публікацію певних робочих даних у мережі. Я критикую, але не допомагаю росіянам.

Тому скажу лише дві речі. По-перше, дякую головнокомандувачу за те, що він отримав свою посаду… Скажімо так, далеко не в найлегші часи. Не до вторгнення, щоб мати змогу запам’ятатись як творець величної армії. І не у перші місяці повномасштабки, щоб побути на хвилі шаленого вибуху патріотизму.

Коли було призначено спадкоємця Залужного, наше військо вже стікало кров’ю та воювало, керуючись морально-вольовими якостями. Це призначення не могло бути легким. І воно точно не гарантувало жодної слави тому, хто на нього погодиться.

Але мені не дає спокою те, що у нас досі відсутня стратегія як така. Аби бути чесним, окремо зазначу, що так само без стратегії діє і політичне керівництво країни. Всі ми воюємо та б’ємось, щоб завтра або післязавтра хтось міг поговорити з росіянами у тихому місці далеко від фронту. Я розумію, дипломатію ніхто не скасував. Але якого чорта тільки військо має прогинатись під дипломатію, а не дипломатія під військо?

Якщо дипломати такі важливі — ласкаво просимо під Куп’янськ, тут людей не вистачає. Знімайте дорогі костюми, одяг видамо на місці. Зброю — також.

На мою думку, головнокомандувач мав би донести цю думку нагору. Так, його за це одразу зняли б із посади цивільні керманичі. Або не одразу, спочатку затаївши образу і вже з часом її виплюнувши в його бік публічно. Так чи інакше, за свою позицію Сирський тоді поплатився б так само, як і його попередник.

Судячи з усього, військове керівництво виконує всі накази керівництва політичного. Але чомусь таємничим чином забуває донести у зворотному напрямі те, що взагалі-то армія теж чогось потребує. Вона, сука така паршива, ще сміє чогось потребувати.

Ми воюємо проти росіян, і вчимось війні щодня. На жаль, вони також здібні учні. І нам дуже щастить, що любов до високих утрат підрізає багато російських ресурсів прямісінько під корінь. Повірте, ця війна могла б тривати в набагато гірших для нас умовах.

Воювати проти ворога, який учиться не гірше за тебе, неможливо без стратегії. Без чисто цивільних правил для тилу. Без військового карт-бланшу на низку питань, які прямо стосуються функціонування Збройних сил. Ми дійсно воюємо однією лівою. Ми самі собі забороняємо боксувати двома руками водночас.

Тож дякую Олександру Сирському, що так чи інакше підхопив високу відповідальність у скрутний для держави час. Насправді охочих було менше, ніж неохочих.

І хочеться сказати головнокомандувачу чесне «Прощавай». Просто щоб він зміг піти на відпочинок, поступившись місцем комусь іншому. Бажано, щоб це була людина з дійсно стратегічним баченням ситуації. Війна вже не та, де потрібен був мікроменеджмент.

Війна вже не раз змінилась, нас не спитавши. Безпосередньо на фронті армія змушена під неї постійно підлаштовуватись, це нормально. Пора підлаштуватись не тільки внизу, а й згори також.

Я зараз без закликів. І вірю, що саме якісна зміна важлива як ніколи. Не тому, що хтось хороший чи поганий. Просто щоб ми претендували на успіхи, а не постійно гасили пожежі на певній ділянці фронту, знаючи лише одне: завтра та післязавтра точно так само гаситимемо інші пожежі деінде.

Розумію, що комусь мої слова недостатньо жорсткі, а комусь мало не компліментарні. Але я ж не забороняю висловлюватись іншим. Кажу лише те, в чому впевнений сам.

Нам потрібен той, хто не лише виконає накази політичного керівництва, а й буде відстоювати перед ним потреби самого війська. Сподіваюсь, я не помилився у здогадках відносно того, хто це буде. Так чи інакше, час розставить усе по своїх місцях.

Хочеться вірити, що все це було недарма, і ми обов’язково вистоїмо. Тільки вистояти доведеться всім, а не частині нації за когось іще. Що ж, мені пора. Піду допивати те, що зазвичай вважаю кавою. Не прощаюсь.