Забуті розстріли: як живуть і служать Росії "беркутівці" з Майдану

2018 рік.

Уже чотири роки, як Росія анексувала Крим і вторглася на Донбас.

Ці факти не стали перепоною для міжнародних організацій – у країни-агресора так і не забрали право проведення одного з найбільших спортивних змагань на планеті, Чемпіонату світу з футболу.

Тоді до Москви приїжджали багато політиків.

Наприклад, у пам'яті лишилась купа фото і відео з президентом Франції Еммануелем Макроном, який разом із Путіним у VIP-ложі радів перемозі французької збірної у фіналі.

Проте в цьому матеріалі не про них і не про їхню політичну відповідальність.

Бо на тому мундіалі були не тільки вони.

Туди ж, як мухи на мед, злетілись і топові спортсмени, серед яких затяті прихильники очільника Кремля, такі як зірка північноамериканської Національної хокейної ліги (НХЛ) російський хокеїст Олександр Овєчкін.

Але в цьому матеріалі і не про них теж, хай як би хотілося ще раз нагадати про нерозбірливість спортивних міжнародних функціонерів.

У цьому параді фріків нас зацікавило фото з тим самим Овєчкіним, на котрому вдалося ідентифікувати одного з персонажів, про яких в Україні вже почали забувати.

Серед охоронців одіозного хокеїста на пропагандистських заходах у Москві засвітився такий собі Ігор Владика.

Він – один із трьох десятків колишніх міліціонерів сумнозвісного спецпідрозділу "Беркут", яких в Україні оголосили в розшук через підозру в розстрілах людей на вулиці Інститутській під час Революції гідності.

На дванадцяті роковини тих страшних подій уваги до винуватців убивств у центрі Києва стає все менше.

Тому "Українська правда" разом із партнерами з проєкту "Книга катів" і групою колег осінтерів поставили собі за мету знайти інформацію про те, як склалася доля "Чорної роти", учасники якої після розстрілів на Майдані 2014-го втекли до Росії.

Міліцейська еліта.

Через інтенсивність подій в Україні багато хто уже встиг забути, що відбувалося 12 років тому (а дехто й не застав).

Перша гучна поява полку міліції особливого призначення на Революції гідності сталася 30 листопада 2013 року.

Цих спецпризначенців разом із бійцями внутрішніх військ влада Януковича, зокрема колишній заступник секретаря РНБО і за сумісництвом російський агент Володимир Сівкович, використовувала для розгону студентського протесту на Майдані Незалежності.

Читати детальніше про Сівковича, його роль у протидії протестам, а також зв'язок із ФСБ: Так починалася війна.

Як ФСБ підривала довіру до Євромайдану і готувала вторгнення російської армії.

Серед інших бійців були і герої нашого матеріалу, зокрема один із командирів спецроти київського "Беркуту" Дмитро Садовник.

Невідомо, чи очікував Янукович такого розвитку подій, але спроба силового розгону протесту призвела до абсолютно протилежного ефекту: вже 1 грудня в центр Києва, за різними оцінками, вийшло від кількох сотень тисяч до мільйона людей.

А частина з них билася з міліціонерами на Банковій неподалік від Адміністрації президента.

Бійка між протестувальниками та внутрішніми військами, 1 грудня 2013.

На цьому роль "беркутівців" у протидії протестам не обмежувалася.

Вже в січні 2014-го, після сутичок на вулиці Грушевського, спецпризначенців дали на підсилення тітушкам: разом зі "спортсменами" міліціонери викрадали людей у центрі Києва, а згодом вигадували для них звинувачення у правопорушеннях.

В ті дні Верховна Рада мала голосувати за зміни до Конституції, щоб урізати повноваження Януковичу і повернутися до парламентсько-президентської республіки.

Поки "Беркут" разом із тітушками били й калічили людей на вулицях, опозиціонери намагалися домовитися з Януковичем про перемир'я.

З одного боку, колишній президент пристав на умови політиків.

З іншого – командири спецпризначенців отримали наказ роздати своїм підлеглим вогнепальну зброю.

Командир спецроти київського "Беркуту" Садовник відібрав 26 міліціонерів і разом із ними поїхав до центру Києва.

Це і була відома в народі "Чорна рота", яка 20 лютого розстрілювала протестувальників.

Загалом того дня у центрі Києва вбили 48 людей.

Вже 21 лютого Садовник разом із іншим командиром київського полку "Беркуту" Сергієм Кусюком починає знищувати докази: зброю, з якої стріляли по майданівцях, і всю можливу документацію.

Після того, як розповідають співрозмовники УП в правоохоронних органах, частину міліціонерів вивезли з Києва до Кривого Рогу, а звідти – у Крим.

25 лютого 2014-го виконувач обов'язків міністра внутрішніх справ Арсен Аваков розформував "Беркут".

В наступні роки на лаві підсудних за розстріли на Інститутській опинилися п'ятеро бійців "Чорної роти": Павло Аброськін, Сергій Зінченко, Олег Янішевський, Олександр Маринченко і Сергій Тамтура.

Їхній командир Садовник встиг втекти з України восени 2014-го.

Вже 2019-го, незадовго до вироку, "беркутівців" рятує Росія: погрожуючи зірвати повернення полонених з так званих ДНР та ЛНР, вона вимагає віддати спецпризначенців на окуповані території сходу України.

Після обміну 2019 року до України повернулися лише двоє ексберкутівців: Маринченко і Тамтура.

Фото зі сторінки адвоката "беркутівців" Олександра Горошинського.

В результаті, 2023-го суд ухвалює комбінований вирок: Янішевський отримав довічне, Зінченко і Аброськін — по 15 років.

Всі троє — заочно, оскільки до України не повернулися.

Маринченко отримав 5 років, однак встиг відсидіти їх у СІЗО.

Тамтуру ж за всіма статтями виправдали, оскільки судді не знайшли підтверджень, що той причетний до убивств і поранень майданівців.

ОМОН, рейдерство, викрадення дітей.

Доля "беркутівців" зі зведеної "Чорної роти", які втекли до Росії, склалася по-різному.

Хтось "загубився" на широких просторах РФ, хтось відкрив бізнес або ж став частиною силового апарату Кремля.

Головна особливість – переважна більшість отримала паспорти з двоголовим орлом, що яскраво свідчить про ставлення до них з боку тамтешньої влади.

А тепер трохи детальніше.

Найбільш відомим представником сумнозвісного підрозділу був керівник київського полку "Беркуту" Сергій Кусюк.

Саме його Генеральна прокуратура називала безпосереднім керівником розгону майданівців 30 листопада 2013 року.

В Росії він продовжив займатися "улюбленою справою", особливо не ховаючись.

Зокрема, був помічений у червні 2017 року як керівник підрозділу російського ОМОНу, який наглядав за мітингуючими в Москві.

Після втечі до Москви Сергій Кусюк продовжує охороняти мітинги.

Фото 12 червня 2017 року/ Дождь.

Цікаво, що якби правоохоронці й справді займались охороною правопорядку, то Кусюк міг опинитись по різні боки барикад зі згаданим на початку тексту Ігорем Владикою, життя якого у Росії склалося досить строкато.

На одному з російських сайтів можна знайти публікацію за 2014 рік, де він вперше засвітився під час захоплення ФСРБ (Федерация Смешанного Рукопашного Боя (рос.) – УП) подвір'я житлових будинків у Москві, неподалік Кремля.

2014 року Владика спробував себе в ролі тітушки при рейдерському захопленні московських дворів.

Рік по тому Владика отримав російський паспорт у Тамбові, хоча, ймовірніше за все, живе в місті Балашиха Московської області.

Судячи з російських податкових баз, Владика подався в приватні охоронці, завдяки чому потрапив 2018 року до Овєчкіна.

Схоже, що це була разова акція, оскільки згодом він був прикріплений до ООО "Чоо Столичная безопасность", де працював щонайменше до 2023 року.

Колишній беркутівець записався в охорону до любителя Путіна Овєчкіна.

2018 рік.

Що сталося далі – невідомо, але вже 2025 року він активно шукав роботу водія.

В своєму резюме посилався на 4-річний стаж роботи "в органах МВС" (навряд йшлося про роботу в Україні).

Пошуки увінчались успіхом, і в січні 2026 року Владика отримав роботу, а з нею і довіреність на авто Cadillac Escalade, яке належить Григорію Григоровичу Грязнову – водієві Олени Мільської.

Цю жінку російське видання "Проект" називало таємною дружиною колишнього охоронця Путіна і голови МНС Олександра Курєнкова.

Мільська – православна активістка, голова опікунської ради російського "Національного центру допомоги зниклим і постраждалим дітям".

За даними журналістів, цей центр причетний до примусового вивозу з Херсонської області українських дітей (зокрема дітей-сиріт) у Росію.

Не такими примітними, але схожими шляхами в РФ пішли заступник Кусюка в "Беркуті" Олег Янішевський і Олег Кишкань.

Обидва працювали водіями.

Перший мешкає в Рамєнському Московської області, другий – у Волгограді.

Один із п'яти виданих Росії через обмін 2019 року Сергій Зінченко намагався влаштувати своє життя в Москві.

Був одним із засновників кількох приватних охоронних структур у Росії.

Однак, схоже, повноцінно закріпитись у столиці в нього не вийшло.

Сергій Зінченко після обміну так і не повернувся в Україну.

Фото з соцмереж Зінченка.

Станом на січень 2021-го він осів у Донецьку і, за інформацією української прокуратури, навіть пішов служити у так званий 1-ий армійський корпус ДНР.

Вже 2024-го року його ім'я фігурує в базі "нових житєлєй Маріуполя".

Втім, найімовірніше, він і досі лишається в окупованому Донецьку або курсує між Підмосков'ям і Донбасом.

Доволі активний в заборонених в Україні соцмережах, де коментує повномасштабну війну і навіть дозволяє собі критикувати Владіміра Путіна.

Кримський прихисток для "Беркуту".

Ще двоє зі списку виданих Росії 2019 року пов'язали своє життя з окупованим Кримом.

Павло Аброськін, який в Україні засуджений до 15 років позбавлення волі, зареєстрований в окупованому Севастополі.

Останньою згадкою про офіційне місце роботи 2022 року була одна з охоронних структур на півострові.

В телефонних контактах знайомих найчастіше зазначений як "Паша водитель рендж-ровер", що може свідчити про рід діяльності персонажа.

Хоча Аброськін видалив сторінку Вконтактє, в Телеграмі проявляє певну активність, зокрема цікавиться холодною зброєю.

Один із коментарів у соцмережах, напевно, найбільш точно може охарактеризувати його "непросту долю":.

"Нормально на работе работаю спина болит, торчу налог за крузак и хайлакс 900 тыс, болит спина 6 день, над домом летают дроны! А ещё я розбил рабочую машину, но всё нормально я дурачек 🤌".

Якщо щодо Аброськіна складно однозначно стверджувати, чи він причетний до російських правоохоронних або військових структур, то Дмитро Садовник не особливо приховує, що служить окупантам.

Його посада – заступник начальника управління координації діяльності підрозділів Росгвардії.

Дмитро Садовник під час "урочистостей" в окупованому Криму.

2019 рік.

Інстаграм Росгвардії окупованого Криму.

Уродженець Комишувахи, яка нині перебуває в зоні бойових дій, раніше проживав в окупованому Сімферополі.

Однак зараз місцем його реєстрації значиться адреса в Севастополі, за якою розташоване військове містечко.

На офіційних сторінках Росгвардії і представників окупованої влади періодично з'являються новини, в яких згадується, як Садовник бере участь у різноманітних пропагандистських урочистих заходах.

Має сина, якого вже встиг оформити в російську Юнармію.

"Беркут" у Херсоні.

Окрім Садовника разом із нашими партнерами ми знайшли ще кількох колишніх бійців "Чорної роти", які осіли в Криму і, найімовірніше, стали або частиною російських правоохоронних структур, або долучилися до російської армії.

А з інформації, наданої нам партнерами з "Книги катів", випливає, що російські сім-карти, якими користуються або ж користувалися спецпризначенці, 2022 року фіксували в Херсонській області: саме тоді, коли російські війська окупували частину українського півдня і намагалися закріпитися в Херсоні.

Один із них Євген Тарануха.

В спецроті київського "Беркуту" він був міліціонером-підривником, мав звання прапорщика.

Після масових розстрілів на Інститутській втік до Криму і отримав російське громадянство.

Найімовірніше, свій паспорт колишній беркутівець забирав аж у Тюмені, за 2,5 тисячі кілометрів від Сімферополя.

У Сімферополі, до слова, спецпризначенець жив щонайменше до початку повномасштабного вторгнення.

Його сім-карта зафіксована в районі Херсона в лютому, березні та квітні 2022 року.

Також імовірно, що Тарануха інтегрувався до російської правоохоронної системи і служив у головному управлінні Росгвардії по Криму та Севастополю.

У підрозділі… "Беркут", який нині є частиною російського ОМОНу.

Мав звання старшого сержанта поліції.

З початком повномасштабного вторгнення Тарануха також зацікавився безпілотниками і навіть намагався потрапити на навчання операторів дронів у 2024-му.

Його колега по спецроті, Іван Макарець, також утік до Криму.

Отримав російське громадянство.

Мав кілька паспортів.

Останній отримував у Севастополі в січні 2019-го.

Імовірно, мав проблеми з грошима, брав мікропозики в російських компаній.

Намагався заробити на ставках.

Ми не змогли з'ясувати, чи колишній беркутівець став частиною російської правоохоронної структури.

Втім, одна з його сім-карток була онлайн у Херсоні в березні 2022 року.

Наступний спецпризначенець, який був частиною кримського "Беркуту" – Юрій Усенко.

Російський паспорт отримав у Криму 2014 року, живе в Красноперекопському районі.

Окрім онлайн-знайомств і змішаних єдиноборств цікавиться також зброєю, зокрема bullpup-гвинтівками.

Судячи з його постів у Вконтактє, не дуже задоволений керівництвом поліції.

Також відомо, що Усенко щонайменше з 2020-го по 2022-ий рік працював у службі таксі.

А 2022 року мав кілька десятків різних поїздок з Росії та окупованого Криму до окупованого півдня України.

Наприклад, у серпні 2022-го активно їздив з Ростовської області до Маріуполя та Донецька.

Восени до цих поїздок додався Херсон та окупований Крим.

Вже 2023-го відвідував Мелітополь та Генічеськ.

І все – на різних авто.

Окрім того, його сім-карта також з'являлася в Херсонській області в березні 2022 року.

Найцікавішим зі списку "Чорної роти" виявився Сергій Девятий.

В Україні він мав посаду міліціонера відділення застосування спецзасобів інженерно-технічного взводу спецроти полку київського "Беркуту".

Також втік до Криму, імовірно в 2014 році: в жовтні він проїжджав Джанкой поїздом № 27 "Севастополець".

Російський паспорт Девятий отримав, імовірно, у вересні 2014 року в Тульській області.

Але живе в Севастополі.

Девятий став частиною Збройних сил РФ і обіймав посаду командира відділення глибинної розвідки в розвідувальному батальйоні військової частини 67606 22-го армійського корпусу Чорноморського флоту.

Ідеться про 127-му окрему розвідувальну бригаду Головного розвідувального управління РФ, яку сформували в другій половині 2014-го у Севастополі.

Військовослужбовці 127-ої бригади розвідки на території захопленого навчального центру ВМС України в Севастополі.

З початку повномасштабного вторгнення Девятий входить до складу російського угруповання військ "Днєпр".

З відкритих російських джерел відомо, що цей підрозділ щонайменше до 2025-го брав активну участь у бойових діях у Херсонській області.

Власне, саме там 127 ОРБр втратила частину людей.

Важливо, що Девятий став частиною російської армії ще до початку повномасштабної війни.

Як нам вдалося з'ясувати, він отримував зарплату від Чорноморського флоту РФ щонайменше з 2018 року.

Має звання сержанта.

В травні 2022 року його номер телефону також фіксували в районі Херсона.

Мобілізація і ПВК "Вагнер".

Через 12 років після розстрілів на Інститутській в Україні лишаються лише двоє колишніх беркутівців, які входили до зведеної "Чорної роти": це Олександр Маринченко і Сергій Тамтура.

Перший 2021 року через одіозний Окружний адміністративний суд Києва намагався поновитися на службі в поліції.

Другого ж у січні 2026-го мобілізували: чоловіка зустріла група оповіщення, військового квитка в нього при собі не було.

Тож колишнього спецпризначенця відправили проходити військово-лікарську комісію (ВЛК), а звідти – на Базову загальновійськову підготовку (БЗВП).

Після вироку, який Святошинський районний суд оголосив у жовтні 2023-го, історія не закінчилася.

Наразі триває розгляд справи в київській апеляції, яка має або лишити вирок чинним, або змінити його, або відправити на повторний розгляд.

Останнього, сподіваємося, не відбудеться.

На завершення розповіді ми залишили найпоказовіший епізод.

Свого часу заплутаною історією ще одного бійця "Чорної роти" Руслана Горбика займалася наша колега Вікторія Рощина.

Як розповіли УП співрозмовники в правоохоронних органах, спочатку він встиг взяти участь в Антитерористичній операції на сході України, а згодом виїхав до Росії.

За даними слідства, допомагав спецпризначенцю виїжджати голова громадської організації "Ніхто крім нас" Олександр Ковальов.

2019-го Віка Рощина згадувала його історію в одному зі своїх сюжетів: колишній беркутівець нібито став масажистом, а згодом пішов працювати до російської поліції.

Пізніше, імовірно, підписав контракт з ПВК "Вагнер".

А 2018-го його родичам зателефонували і попросили забрати труну з тілом у Харківській області.

Як з'ясувала Рощина, офіційним місцем смерті Горбика значився Грозний, Чеченська республіка РФ.

Могила Руслана Горбика в селі Лучинець, Вінничина.

Втім, обставини смерті ексберкутівця насправді так і лишилися нез'ясованими: українська поліція не відкривала кримінального провадження.

Чоловіка поховали на малій батьківщині, в селі Лучинець Вінницької області.

Співрозмовники УП в правоохоронних органах переконують: колишнього "беркутівця", який став перебіжчиком і військовим найманцем, убили його ж російські колеги-"вагнерівці".

Євген Будерацький, Стас Козлюк, УП.

Інформацію про ексберкутівців допомогли знайти осінтери Марія Дереш, Микита Панасенко та Марія Масюк і проєкт "Книга катів".