"Іноді навіть з рідними важко зустрічатися": що переживають звільнені з полону і як не зашкодити їм

Олег Александров потрапив у російський полон у 2022 році в Маріуполі. 3,5 роки його утримували в Росії – 3,5 роки знущань, щоби зламати його дух. У серпні 2025 року він повернувся додому і розпочав реабілітацію.

У межах проєкту "Війна. Любов і терапія" Олег розповів 24 Каналу про те, як проходить його адаптація та які труднощі виникають після звільнення з полону. Водночас клінічний психолог і ветеран Пилип Духлій дав поради, як підтримати звільнених з полону та що точно не треба їм казати.

Перший дзвінок – брату: яким був день повернення додому?

Олег до останнього не вірив, що повертається додому, доки вони не перетнули український кордон і він не побачив безліч людей з українськими прапорами, що вітали їх вдома. А найбільше він згадує першу за 3,5 роки розмову зі своїм молодшим братом.

"Я не знав номера телефону, кому можна дзвонити додому. Ті люди, які були на обміні, дали мені телефон, де був номер мого брата і ми поговорили. Це запам'яталося найбільше з того дня", – поділився Олег.

Перший дзвінок брату після полону: дивіться відео

Втратив у полоні понад 30 кілограмів: як тривала реабілітація?

Після обміну колишніх полонених відвезли на реабілітацію. Лікарі рекомендували не спілкуватися з рідними наживо через психологічну виснаженість, емоційну нестабільність та хвороби, які звільнені полонені могли мати після тривалого перебування в нелюдських умовах в Росії.

Реабілітація тривала один місяць. За цей час лікарі проводили медичні огляди, і залежно від стану людини після полону дозволяли ходити в басейн і спортзал. Також звільненим з полону надали телефон, щоби вони могли спілкуватися з близькими та мати доступ до інтернету.

Під час реабілітації Олег, як й інші військові, відвідував сесії з психологинею, але зізнається, що давалися вони йому важко. Хоча психологиня не витягувала з Олега подробиць про перебування в полоні, йому було складно відкритися.

Я спостерігав, як спілкуються хлопці і я. У нас була трошки різниця, бо мої знайомі йшли на контакт краще. Після повернення я став більш замкнутим у собі – таким собі інтровертом, який не дуже хоче спілкуватися з людьми. Мені іноді важко зустрічатися навіть з рідними, коли багато всього відбувається. Хочеться просто якогось спокою,
– розповів Олег.

Він зізнався, що здебільшого звертався до свого психіатра, коли хотів з кимось поговорити, бо той був військовим і чоловіком, тож Олегу просто було легше відкритися йому, ніж своїй психологині. Проте і досі є речі щодо полону, якими він не хоче ділитися.

День обміну Олега / Фото – Омбудсман України

У певний момент під час реабілітації Олег став гірше себе почувати – майже не міг спати. Коли він розповів про це лікарям, вони запевнили, що це нормальна реакція.

"Вони сказали, що це нормально, бо мій організм постійно був у тонусі, працював на адреналіні у полоні, тому що розумів, що йому потрібно виживати. А після мого повернення організм розслабився, бо не було більше загроз, і всі ці проблеми зі здоров'ям, психологічні проблеми, вони всі почали виходити на поверхню і було важко справлятися", – поділився Олег.

Реабілітація далеко від дому і близьких далася йому важко, проте він почав повертати вагу, адже в полоні втратив майже 30 кілограмів. Проблеми зі сном минулися, коли Олег повернувся додому у Київ.

Олег з племінником, який народився, поки хлопець був у полоні / Фото надане 24 Каналу

Знецінення навіть від військових: про ставлення до звільнених з полону

У Києві Олег продовжив реабілітацію. І якщо раніше він був в оточенні людей, які також пережили жахи полону, та лікарів, то в столиці почав зіштовхуватися з іншими людьми – і цивільними, і військовими.

Деякі військові, яких Олег зустрічав у лікарнях, могли применшувати вклад звільнених з полону у війну, навіть якщо самі почали служити нещодавно. Мовляв, ви служили у 2022 році, коли це було, а ми служимо зараз.

Погляди деяких військових на нас – тих, хто потрапили у полон – були не дуже добрі. Але мені не хотілося пояснювати людям, що ніхто з нас не йшов туди добровільно, ніхто не хотів, щоби така ситуація відбулася. Багато хто дуже мінімізує те, що ми пережили, не розуміючи, що кожен з нас пройшов. У всіх були різні заклади, до нас застосовували різні тортури. Кожен пройшов свій шлях,
– зауважив Олег.

Утім, загалом його підтримує дуже багато людей в Києві – різні фонди та благодійні організації, які допомагають з лікуванням після полону. Олег зізнається, що було дуже приємно бачити, як багато людей зацікавлені в тому, щоби допомогти йому.

Олег з хлопцями, звільненими з полону, у перший місяць після повернення / Фото надане 24 Каналу

Олег розповів, що більшість людей, коли дізнавалися про його досвід полону, обережно питали, чи комфортно йому говорити про це, адже розуміли, що питання можуть травмувати і викликати небажані спогади. Проте іноді все ж траплялися люди, які не розуміли шкоди від своєї "цікавості" й починали розпитувати.

"Такі питання... Я просто не розумію, навіщо воно людині треба? В інтернеті вистачає інформації, якщо ти хочеш дізнатися про те, що там було. Можеш почитати. Але йому, мабуть, хотілося почути це з перших уст, прямо від людини, яка це пройшла", – зауважив Олег.

Водночас від рідних таких питань не було. Навпаки – вони намагаються не порушувати тему полону, поки Олег не вирішить сам розповісти.

Тривога без причин: що найважче після повернення додому?

Загалом рідні та друзі відіграли важливу роль в адаптації Олега після полону. Вони дали йому простір і час після повернення, не тиснули питаннями, і, що важливо, не порівнювали з тим, який Олег був до полону. Просто були поруч і приймали таким, як він є зараз. Проте з молодшим братом було трошки складніше, зізнається Олег.

З братом в Олега різниця 2 роки, проте тепер він відчуває, наче це він – молодший брат. Адже, за його словами, поки він 3,5 роки був у полоні, то стояв на місці, а брат отримував новий досвід: проживав війну та став батьком.

"Я відчуваю ніби мені 19, а йому 30 років, і він починає мене вчити багатьох речей, починає спілкуватися, ніби він – мій батько. І в цьому трошки є важкість. Та все одно ми намагаємося з ним розв'язувати ці питання. Я дуже вдячний йому за все, що він робить, за його постійну підтримку та підтримку його дружини. Вони розуміють мій стан і намагаються якомога більше підтримувати", – поділився Олег.

Олег з братом за 2 тижні після повернення з полону / Фото надане 24 Каналу

Росія постійно завдає масованих ударів по Києву, проте Олег говорить, що це не погіршує його стан, і більше тривожить саме затишшя між атаками. Він розповів, що йому легше, коли має зброю в руках і може себе захистити, тут же треба повністю покластися на захист інших.

"Найважчим є відчуття, ніби всередині взагалі немає місця для спокою. Організм все одно перебуває в тонусі й тривога з'являється без причин, навіть в безпечних ситуаціях буває відчуття, що щось може піти не так", – сказав Олег.

Утім, він переконаний, що йому просто треба більше часу, адже коли упродовж кількох років тебе намагаються зламати як особистість, то кількох місяців просто недостатньо для адаптації.

Що відбувається з людиною після полону: пояснення психолога

Клінічний психолог Пилип Духлій зауважив, що тривалість адаптації дуже індивідуальна і залежить від стану звільненого полоненого, адже кожен має свою історію і наслідки полону. Також дуже важливо – чи має людина оточення, яке може стати їй опорою.

За 3,5 роки багато чого в Україні змінилося, і деякі, здавалося б елементарні, речі Олегу можуть бути незрозумілі, тоді доводиться просити про допомогу в інших людей. А це інколи видається незручним. Такий стан підтверджує і Олег.

"Люди на мене так дивляться, вони ж не розуміють, де я був, та й не дуже хочеться пояснювати людям, яких ти зустрічаєш на вулиці. І ти хочеш скористатися допомогою, але якось соромно, бо ти розумієш, що ще молодий, а запитуєш допомоги в старшої жінки – хочеш, щоби вона допомогла тобі з якоюсь простою річчю. Мені досить соромно запитувати такі речі", – розповів Олег.

Дуже важливим в адаптації після полону є налагодження особистісних зв'язків. Якщо людина має складнощі в спілкуванні з близькими, або людина самотня – важливо знайти оточення, яке підтримає – щоби не бути одному в цьому процесі адаптації. Також вкрай важливим є повернення людині відчуття приналежності. Наприклад, професійна реалізація, участь у суспільному, волонтерському житті тощо.

Тут якраз про відсутність стигматизації: "Ти – колишній полонений, значить з тобою щось не так. Сиди вдома, не йди працювати". Це не окей, бо так людині кажуть, що з нею щось не так. Але це залежить від стану людини, можливості та бажання,
– пояснив психолог.

Люди по-різному реагують на полон і, наявність травматичної ситуації не обов'язково дорівнює ПТСР, тому людина може мати досвід полону і не мати ПТСР, що, відповідно, впливає на її готовність до професійної діяльності та соціального життя.

Проте, наголосив психолог, складно говорити про будь-яку терапію, роботу з ПТСР тощо, якщо людина повернулася з полону й банально не має де жити, адже за час у полоні її життя може повністю змінитися. Тож найперше, з чим треба допомогти – базові потреби. Зокрема, це стосується і фізичного здоров'я, адже саме з нього психіка черпає ресурс на відновлення.

Як спілкуватися зі звільненими з полону і що точно не можна казати?

Найперша і найголовніша порада, яку дає Пилип Духлій щодо спілкування зі звільненими з полону або загалом ветеранами, – згадати правила адекватного спілкування з іншими людьми, що базується на взаємоповазі.

Людина, яка починає розпитувати, ставити некоректні питання, в цей момент не відчуває поваги до військовополоненого, до його стану, до його досвіду. Вона задовольняє якусь свою егоїстичну потребу – дізнатися, як це було. Однак сам військовополонений, його досвід, життя – її не цікавить. Тоді військовополонений стає об'єктом. Це знецінення,
– пояснив психолог.

Важливо звертати увагу на стан людини. Якщо експолонений має певний депресивний акцент, то йому потрібна ненав'язлива, але стабільна присутність інших людей в житті. Адже йому може бути важко і водночас складно попросити про допомогу. Це те, на що варто звернути увагу.

Пилип Духлій зауважив, що можна просто спитати – чим я можу тобі допомогти? Висловити вдячність, співпереживання. Краще використовувати саме слово "співпереживання", а не "співчуття", яке має відтінок жалості. І точно не варто лізти в травматичний досвід людини та не ставити питання на потенційно важкі теми для людини.

"Загалом так само як і спілкування з будь-яким ветераном. Не питати: "Скількох ти вбив?". Не знецінювати досвід, тому що полон – це часто величезне приниження, яке зачіпає відчуття власної гідності. Тож ці процеси, пов'язані зі знеціненням, сприймаються дуже важко", – розповів Пилип Духлій.

Після 3,5 років полону Олег почав шлях повернення до свого життя. Він не приховує: цей процес складний і потребує часу. Але поруч із ним є люди, які дають простір, підтримку й право бути таким, яким він є зараз. Саме так, крок за кроком, люди, які пережили полон, повертають відчуття опори й власного життя.