Лакмусова мобілізація

Іноді здається, що нашим розмовам про війну не вистачає "helicopter view".

Ми сперечаємось про проблеми мобілізації.

Обговорюємо нерішучість політиків.

Критикуємо армійські порядки.

Ламаємо списи з приводу співвідношення громадян та обивателів.

Але при цьому є фактор, який від нас вислизає.

А саме: спосіб комплектування армії в Україні та Росії здатен багато розповісти про кожну країну.

Росія воює контрактниками.

У середньому кожен доброволець отримує при підписанні контракту одноразові 25 тисяч доларів.

Десь ця сума може бути більшою, десь меншою – але в РФ війна давно стала заробітком, який викачує з російської глибинки найбільших боржників і невлаштованих.

Воювати мобілізованими Росія пробувала в перший рік війни.

У вересні 2022-го після харківського контрнаступу в РФ мобілізували 300 тисяч людей.

Цей процес викликав такий відтік населення, таке навантаження на адміністративний апарат і такий шок у настроях, що його зупинили через п'ять тижнів після запуску.

Відтоді російська армія воює найманцями, що дозволяє російському суспільству не озиратися на фронтові втрати.

Зрештою контрактник – це доброволець і ставлення до воюючих у Росії зводиться до формули "підписався за великі гроші на небезпечну роботу".

А тому ні комітетів солдатських матерів, ні громадських протестів через м'ясні штурми в Росії немає і не буде.

Україна ж веде війну силами мобілізованих.

У перший рік потік добровольців дозволив ЗСУ вирости втричі, а потім запрацювала система мобілізації.

Ми можемо сперечатися про методи призову, про недосконалість законодавства та про неминучі ексцеси в процесі – але чотири роки війни українська армія витягла саме за рахунок мобілізованих.

Мобілізований, на відміну від контрактника, не сприймається в ролі "господаря своєї долі".

Його символічна цінність для суспільства відчутно вища.

Він той, хто не обирав свого майбутнього – він той, кому його обрали.

А тому держава приречена виправдовуватись за невдалі операції, резонансні зловживання та гучні скандали.

І в цій відмінності криється фундаментальна різниця між двома системами.

Призовна армія – це дітище національних держав.

Після Великої Французької революції на зміну васальної вірності прийшла концепція масового патріотизму.

Національне самовідчуття стало тим контуром, у якому почав формуватися новий соціальний договір і система взаємної лояльності.

Націоналізм дозволяв формувати нову велику "уявну спільноту", де незнайомі один з одним люди відчували взаємну довіру та солідарність за фактом єдності території, мови та історичного наративу.

Абсолютно революційна ідея для епохи, коли було прийнято комплектувати армію за рахунок рекрутської повинності.

Масова призовна армія неможлива без національної держави.

Громадянин повинен відчувати себе акціонером своєї країни, її співзасновником і співвласником – щоб бачити собі сенс у її захисті.

Тому останні два століття всі держави континенту винаходили свої формули національного контуру.

Бо лише він дозволяв ставити під рушницю полки та дивізії в разі раптової війни.

Фактично Україна останні чотири роки здає тест на спроможність.

Вона веде найбільшу війну на континенті за останні 80 років і робить це руками своїх мобілізованих громадян.

Так, є ті, хто ховається від призову, ті, хто перепливає Тису і ті, хто йде в СЗЧ.

Але якби розмови про "штучність української держави" були правдою, то війну Україна програла б ще 2022-го.

Тримати фронт армією мобілізованих – це найкращий тест на життєздатність країни.

Україна його пройшла – чого не скажеш щодо Росії.

Якщо Україна воює у форматі "народної війни", то РФ веде "війну начальства", до якої населення не залучають, а купують.

Купівля гарматного м'яса обходиться Росії в надхмарні 4 трильйони рублів на рік – цифри, порівняні з дефіцитом всього російського бюджету за 2025-ий рік.

Теоретично перехід до мобілізації дозволив би Москві заощадити величезні суми – і перекинути їх на інші цілі.

Але за очевидності цього рішення Кремль на нього не наважується.

Той формат війни, в якому Україна живе вже чотири роки, Росія змогла дозволити собі лише на короткі п'ять тижнів 2022-го.

Більше того, війна та тил у Росії існують окремо і практично не перетинаються.

За чотири роки в РФ не з'явилося великих волонтерських низових ініціатив, які можна порівняти з українськими.

Ті, хто воюють, не набувають публічного визнання в масштабах країни.

На роль офіційних героїв там призначають пересічних виконавців – і найчастіше посмертно.

Війна не відкрила РФ вікна кар'єрних можливостей, а в публічному полі залишаються лише ті, хто був у ньому і до початку війни.

Москва зробила все, щоб участь російського тилу у війні зводилася до публічного схвалення бойових дій.

І навіть тут ми спостерігаємо дивовижний феномен.

Російське населення підтримує війну, каже, що вона йде країні на користь, що ситуація на фронті розвивається в інтересах РФ – і в тому ж опитуванні виступає за якнайшвидше її завершення.

Що виглядає досить рельєфно на тлі України, громадяни якої живуть в умовах ракетних ударів і призовної кампанії, але при цьому готові терпіти війну стільки, скільки потрібно, і не готові погоджуватися на невигідні сценарії миру.

І все це відбувається в ситуації, коли російська пропаганда багато років розповідає власним громадянам про українську загрозу.

Про печенігів і половців, Леніна та австро-угорський генштаб.

Про криваві підступи, світові закуліси, війну з НАТО й обложену фортецю.

І, незважаючи на це, їй доводиться мовчати про мобілізацію, купувати собі солдатів і створювати заповідник мирного часу у власному тилу.

Ми можемо довго й по ділу критикувати процес мобілізації в нашій країні, але саме завдяки мобілізації ми тримаємо фронт уже чотири роки.

А Москва не наважилася продовжити її довше, ніж на один місяць.

Війна стала для України головною подією її новітньої історії, а Росія – через страх перед наслідками – робить усе, щоб її населення війну не помітило.

Якщо Україна не може дозволити собі воювати руками найманців через дефіцит грошей, то Росія приречена воювати руками найманців через дефіцит громадян.

Іноді те, що ми вважаємо свідченням нашої слабкості, насправді – є доказом нашої сили.

Павло Казарін, для УП.