Рецензія на фільм “Жах” / The Dreadful

20 лютого відбулася цифрова прем’єра фолк-горору з дуже невигадливою назвою The Dreadful, або як ще простіше локалізували стрічку у Вікіпедії “Жах”. У кадрі глядачі побачать возз’єднання зірок “Гри престолів” (2011-2019) Кіта Герінґтона та Софі Тернер, які зіграли Джона Сноу та Сансу Старк відповідно. Про Тернер згадуємо вдруге за останній місяць після виходу на Prime Video серіалу “Пограбування” — огляд цього кримінального трилера також є на сайті. А от чого чекати глядачам від поточної новинки — виклали у рецензії.

Плюси:

похмура атмосфера, підкріплена історичним сетингом та відповідними англійськими пейзажами; акторський виступ Марсії Ґей Гарден;

Мінуси:

це жахи, які не лякають і навіть не тримають у напрузі; абсолютна відсутність романтичної хімії між персонажами, де вона передбачалася; в цілому стрічка пропонує суцільну нудьгу;

3.5/10

Оцінка
ITC.ua

“Жах” / The Dreadful

Жанр фолк-горор
Режисерка Наташа Кермані
У ролях Софі Тернер, Кіт Герінґтон, Марсія Ґей Гарден, Лоуренс О’Фуарейн, Джонатан Говард
Прем’єра цифрові сервіси
Рік випуску 2026
Сайт IMDb

У страшенно похмурій Англії доби Пізнього середньовіччя живуть у злиднях молода релігійна жінка Анна та її свекруха Морвен. Чоловік Анни та, відповідно, син Морвен Шеймус давно перебуває на Війні Червоної та Білої троянд. Раптом звідти у селище повертається давній друг подружжя, рибалка Джаго, який сповіщає невтішну новину про те, що Шеймус загинув.

Окрім почуття горя новоспечену вдову тривожать видіння загадкового лицаря на білому коні. Ще й Морвен з наполегливістю Домініка Торетто постійно твердить про відданість родині. Та згодом Анна дізнається страшну правду та розуміє, що далі так продовжуватися не може.

Вітайте, глядачі, нову роботу від режисерки та сценаристки Наташі Кермані, хоча навряд чи це ім’я вам про щось скаже. І воно не дивно — оцінки повнометражних стрічок диво-мисткині на IMDb варіюються від 5,1 за дебютний “Shattered” (2017) до 4,2 за її попередній фільм “Abraham’s Boys: A Dracula Story” (2025).

У цьому проєкт Кермані відповідальним вдалося якимось дивом заманити далеко не останніх людей в індустрії — зірок “Гри престолів” Кіта Герінґтона та Софі Тернер, до того ж остання зараз на слуху на тлі прийдешнього серіалу про Лару Крофт. Плюс акторка виступила ще і як продюсерка, і напевно з її подачі на знімальному майданчику опинився колишній екранний брат.

Також у кадрі фігурує і володарка “Оскара” Марсія Ґей Гарден. Втім, з огляду на те, що вийшло у підсумку, зірковість імен на афіші покликана радше послужити маркетинговим цілям, ніж посприяти якості фільму.

Сюжет “Жаху” натхненний буддійською притчею, де йдеться про матір, котра, відчуваючи огиду до зв’язку своєї доньки зі священником, використовувала маску, щоб зобразити демона і налякати дівчину. Жінка домагалася того, щоб дочка повірила, буцімто вона проклята. У підсумку в якості покарання маска прилипла до обличчя своєї господарки (десь тут гикнулося містеру Джиму Керрі), і коли стражденна почала благати про звільнення, шкідлива річ відірвала плоть з її обличчя. Саме на цій веселій історії ґрунтувалася і японська “Онібаба” (1964) Кането Сіндо.

Спецпроєкти

Очевидно, що Кермані намагається наситити оповідання густим шаром похмурої атмосферності — поряд з туманними англійськими пейзажами все у кадрі кричить про приреченість та відчай. Картинка навмисне здебільшого знебарвлена, всі навкруги дуже страждальницькі та сумні, ще й цей клятий лицар повсюди швендяє, наче і без нього у злиденних жіночок мало клопотів.

Але який сенс у тій атмосфері, коли ці повільні недожахи не те що не лякають та навіть не тримають у напрузі, а хіба заколисують — якщо героїням загрожує голодна смерть, то глядач ризикує вмерти з нудьги.

Здається, єдина, хто тут дійсно викладається та, відповідно, здатна викликати хоч якийсь глядацький відгук, це Марсія Ґей Гарден, яка по суті зображає ту саму псевдорелігійну навіжену тітку з “Імли” (2007). В одній зі сцен, де вона озброєна ножем та вбрана у чорний балахон, тільки відповідної маски не вистачає, щоб перед нами постав Примарне обличчя з “Крику” (обов’язково зверніть увагу на наш довгочит, присвячений культовій метафраншизі).

Усі інші або відверто відбувають номер, або рішуче не розуміють, що від них вимагається.

Софі Тернер півтори години розгулює у кадрі з однаково кам’яним виразом обличчя, від чого перегляд стає ще сумнішим. Про Кіта Герінґтона й сказати до ладу нічого — у романтичну хімію цих двох віриться не більше, ніж в те, що місцеві персонажі справді потерпають від голоду.

Примітно, що в одному з інтерв’ю пані Наталка озвучила таке: “Дружба і хімія між акторами просто зачаровують, і це один з моїх улюблених аспектів фільму”. Тоді як сама Тернер зізнавалася, що під час сцени поцілунків з Герінґтоном обидва почувалися максимально некомфортно. Цікаво виходить.

Про що ж сам фільм? Чистою правдою було б сказати, що ні про що. Однак зробимо принаймні вигляд глибшого аналізу та для галочки відзначимо буквально втрату людського обличчя когось з героїв на тлі життєвих негараздів. От і вся нехитра метафора.

Поряд з цифровим релізом 20 лютого компанія Lionsgate випустила фільм також в деяких американських кінотеатрах. Не пощастить же тим бідолахам, що потраплять на це у кіно.