Пам'яті танкіста Віктора Кутюка

27 років земного буття судилося прожити Віктору Кутюку – колишньому молодшому інспектору відділу охорони Житомирської виправної колонії № 4, який змінив однострій ДКВС України на армійський піксель і став за роки служби у війську досвідченим танкістом, командиром та офіцером. Шкода, що так і не зміг по-справжньому побути батьком сину, народити ще дітей, побачити онуків і разом із коханою зустріти щасливу старість у затишній оселі. В українців у цій війні був та досі є небагатий вибір – або ми захистимо власну націю й державу, або зникнемо як етнос та феномен на політичній мапі світу…

За звуком мотора міг визначити поломку танкового двигуна

Віктор народився й виріс у селі Красносілка Чуднівського району Житомирщини, закінчив торговельно-економічний фаховий коледж, працював у «Сільпо» продавцем, але зрозумів, що його більше приваблює служба, тому став частиною пенітенціарної родини у виправній установі.

Класна керівниця Євдокія Кононко згадує Віктора як сумирного і спокійного хлопця. Коли він закінчив школу, педагог навіть не йняла віри, що той стане військовим. А ще вчителька розказує, що змалку дуже дбав про маму, бо тато давно покинув сім’ю. У старших класах хлопець багато читав, розумнішав і поступово завойовував авторитет в однолітків.

«Він полюбляв брати участь у гумористичних сценках у самодіяльності. Якось на творчому вечорі учні та вчителі були здивовані тим, як Вітя відіграв образ Василини, – так танцював і співав, що досі все немов перед очима… Я добре відала, що відбувається з ним на фронті. У церкві постійно спілкувалася з його матусею, де та молилася за сина і побратимів. Вона оповідала, що Віктор – упевнений, досвідчений, водночас обережний вояк, якого поважають бойові товариші. Ми разом гадали, що то якісь вищі сили його оберігають, а не лише поміркованість чи розсудлива обережність ще з часів до великої війни. Щойно приїздив на побувку, приходив до храму, де ми бачилися й гомоніли: запевняв, що все буде добре, треба вірити у перемогу України. Коли ж у нього народився син, а перед тим він з дружиною придбали будинок, Віктор якось сказав: «Тепер нічого не боюся – і смерті теж, бо маю сина й хатину для родини». Напевно, вважав саме так, бо постійно бував у дуже страшних місцях, де смертельний ризик є мало не нормою», – розповідає пані Євдокія.

Мати Віктора, пані Євгенія, згадує, що син обожнював історію і географію – їздив на олімпіади з цих предметів. А ще – захоплювався футболом і волейболом. Прагнув відвідати важливі матчі команди «Полісся» з Житомира, стежив за кар’єрою гравців. Якось приїхав у відпустку з фронту і разом із молодшим братом побіг на стадіон, де грали у м’яч любі серцю «поліщуки». Віктор навіть хотів узяти позивний «Полісся», ставши на війні командиром танку, але нейм не підійшов через непрактичність, тому обрав бойове ім’я «Чуднів».

«Син у виправній колонії вирішив служити в армії, і в 2019 році підписав контракт у 24-й окремій механізованій бригаді. Я його підтримала. Спочатку потрапив у рембат, де лагодив важкі машини. Згодом зізнався, що і сам не знав, наскільки подобається копирсатися і реанімувати військову техніку. Захопився тим, ба більше, за звуком мотора визначав поламки. Навіть коли приїздив у відпустку, Віті постійно скидали фото й відео розібраних двигунів, аби він поміг товаришам розібратися у проблемі. Син не рвався сам сідати у танк, але його загітували і він відучився на механіка-водія. У бригаді мав чудового наставника Женю, який допоміг опанувати цю складну машину. На жаль, побратим загинув. Велика роль у тім становленні належить і ротному Володимиру «Папіку», який горою стояв за підлеглих», – каже Євгенія Василівна.

Кліп до пісні із шевроном коханого – нагадування про щасливі дні

З майбутньою дружиною Єлизаветою Віктора познайомив її… колишній хлопець у 2019 році. За два роки після розставання з тим кавалером дівчина почала відчувати до нового друга щось більше простої приязні. За пів року до повномасштабного вторгнення РФ вони вже влаштовували телефонні марафони, теревенячи годинами. Віктор тоді поєднував службу і навчання у Вінницькому торговельно-економічному інституті ДТЕУ.

«Місцем нашої сили стала Вінниця. Якось Вітя запропонував поїхати і забрати в університеті, де навчався, диплом – через службу бракувало часу на те, а після випуску вже минуло півтора року. Ми гуляли і дуркували у липневому парку в той день. Саме тоді і відбулася «хімія» кохання. А освідчився він, воюючи на Херсонському напрямку у 2023 році. Чергував на позиції на танку, зателефонував і в лоба запитав: «Вийдеш за мене?». Я відповіла ствердно. У відпустку коханий приїхав, придбали обручки, а за рік відбулося весілля. Не хотіли відкладати життя на потім», – згадує Єлизавета.

5 березня 2022 року Віктор отримав свій другий день народження: тоді в танку під Рубіжним заживо згоріли ротний та навідник. А йому пощастило врятуватися. Чоловік був мехводом Т-72, який мав знищити блокпост противника, і відчув влучання снаряду в башту. Повернувся, глипнув углиб машини, а там усе палає! Подумки промайнуло: шансу в побратимів немає! З останніх сил вибрався через люк у передній частині «мішки». Зазнав контузії, але доповз до своїх. Йому було боляче цю історію згадувати... А наприкінці того ж року під Бахмутом у вже іншу його «сімдесятдвійку» влучила ракета від ПТРК. Усі вціліли, машину дещо пошкодило, проте екіпаж продовжував насипати ворогу, підтримуючи піхоту, яка звільнила село. Про цю історію один з телеканалів зняв репортаж. Тоді у парі з ним працював добре оснащений трофейний Т-72Б3, здобутий в бою на Херсонському напрямку.

За пів року до народження сина пара придбала обійстя, – щоб нормально жити і виховувати дітей. Саме в це гніздечко мав вернутися після війни Віктор. Планував поновитися на посаді у виправній установі, вже маючи офіцерську перспективу.

Захар побачив світ за 4 місяці до загибелі тата. Коли дружина народжувала, чоловік прибув з «нуля» і в перші кілька діб дуже допоміг. Тоді молодий батько вперше і востаннє наживо бачив та тримав на руках сина. Потім майже щодня Єлизавета скидала фото й відео, як росте малюк. 

«На Новий 2023-й рік виготовила Віті індивідуальний шеврон з надписом «Сміливці в танку не горять». Пізніше такі шеврони передала, навідавши його у Краматорську. Згодом, коли чоловік навчався перед тим, як стати офіцером і прийняти командування танковим взводом, я приїхала до нього у Львів. Там саме відбувався музичний фестиваль. На другий день дійства на сцені виступали гурти ТНМК та Grandma's Smuzi. Нас дуже «заводила» тамтешня атмосфера, хоч ми і обмокли під дощем. Віктор у барсетці носив даровані мною шеврони. І от гурту ТНМК я передала один з них. Минуло більше місяця, Вітя вибув на схід, я займалася чимось своїм, раптом телефонує він, емоційно вигукує: «Ти бачила! Зайди, подивися кліп до пісні «Плюс-Плюс» та передзвони!». Там побачила наш особливий шеврон! Відтоді то мій улюблений кліп – нагадування про ті дні щастя! Він за це і воював, бо планував вижити на війні, бавитися своїми дітьми…

«Мам, я на війні йду або до кінця, або ніяк…»

«Чуднів» починав службу звичайним солдатом, а став командиром танкового взводу. Ніколи не відмовлявся від бойової роботи, попри складнощі й ризики. А обставини змушували рости у професії і викладатися на повну. Дружина, як могла, підтримувала. Якось на День усіх закоханих надіслала Віктору на передову посилку вагою 14 кіло: 14 кілограмів любові на 14 лютого!

«Віктор Кутюк – бойовий хлопець, не те слово! Ми починали служити у 24-й бригаді у 2020 році. Разом багато чого пережили й досягнули в сенсі бойової роботи на Херсонщині, брали там участь у вигнанні росіян за Дніпро: Велика і Мала Олександрівки, Давидів Брід, П’ятихатки. Завдання тоді мали однотипні – поїхати, вибити ворожу піхоту й повернутися. На початку війни навіть у полон брали російських танкістів з їхньою технікою! Працювали прямою наводкою, розносили позиції й укріплення противника зблизька. Ризиковано, але ефективно. Вітя кайфував від бойової роботи», – згадує спільне фронтове минуле побратим Антон Гончарук «Тоха» – нині командир відділення БРЕМ у взводі МТЗ танкового батальйону.

Танк, в якому загинув його екіпаж на початку великої війни, мав імення «Ластівка». Затим у нього з’явився «Термінатор», що витримав безмір влучань та пригод, але щоразу довозив до бази. Під 13-им номером «Чуднів» їздив на бойові на «Чортику» і дуже хотів працювати на трофейному Т-72Б3, названому «Москалем». Якось із «Матіасом», що керував «Москалем», вони вступили у бій з колоною ворожої бронетехніки – по ним стріляли з БТР, були і танкові дуелі. Наші танкісти їхали, горіли, але огризалися добряче – кожен з екіпажів знищив по два танки й кілька бронетранспортерів.

«Там же воював і мій брат Микола Сіпаркін, чий 43-й окремий стрілецький батальйон прикріпили до «королівської» бригади. Вони саме вибралися з оточення і я втратила з ним зв'язок. Якраз після того шаленого бою син і його поранений дядько та хрещений батько в одній особі зустрілися. Радість у них була безмежною! Як і в мене, коли довідалася, що брат живий!», – переказує подробиці одного з щемливих воєнних епізодів родинної історії Євгенія Василівна.

Знаковою є історія, коли екіпаж Кутюка зміг виявити і уразити російський танк-невидимку, що непомітно і безкарно обстрілював наші позиції й навіть ближній тил. «Чуднів» деколи експериментував, бувало на великих швидкостях переміщувався на бойових, ризикував, аж надто зблизька нищачи ворога. І завжди погоджувався, коли доручали ювелірну роботу. «Так, трохи заробляв на горіхи від командира, зате чітко знав, на що здатен мій танк», – пояснював свій підхід офіцер у розмовах з матір’ю. Син часто повторював їй: «Мам, я на війні йду або до кінця, або ніяк…». Тієї осені ось-ось мало прийти чергове звання. І воно прийшло – наказ про присвоєння старшого лейтенанта Віктору Кутюку з’явився на наступний день після загибелі. Він мав стати ротним…

У жовтні 2025 року «Чуднів» із побратимом вертався з рекогносцировки на електросамокаті на напрямку Часів Яр-Костянтинівка. Такий транспорт на фронті завоював заслужену популярність, зокрема і для завдань розвідки, бо є малошумним та доволі швидким. Їх дістав російський fpv-дрон і вдарив по Віктору. Він загинув, побратим уцілів і зміг евакуювати тіло лейтенанта. Саме через цю трагедію Єлизаветі прийшла ідея допомогти хлопцям на передовій з детекторами виявлення БПЛА. Жінка відкрила збір на купівлю таких приладів для побратимів чоловіка, що нині є базовою потребою військових на фронті. Зрештою, той збір вдалося успішно закрити.

У Красносільській громаді є Алея слави. Там – 8 прізвищ і обличь земляків-героїв, серед яких – Кутюк та його однокашник Едуард Грудняк. Віта Гензель – однокласниця і сусідка Віктора – зазначає, що він з усіх хлопців у класі був найдобрішим та готовим допомогти. «Живий. Цілий. Страшно… Але така робота в мене… Я пішов на штурм танком, в якому був один снаряд. Але з кулеметів ми насипали славно, що аж стволи плавило». Це його послання Віті, датоване груднем 2022 року. «Чуднів» писав, що «тяжко, лізуть (росіяни – ред.) як зомбі. Ми вчора поклали одразу 300 кацапів з 450, але позиції втратили. Сьогодні їх повернули. Якось заїхали до росіян у тил – трохи заблудили. Розбили їм там усе ущент, затрьохсотили їхнього ротного й поклали командирів взводів. Проїхалися мінним полем і витягли 15 наших».

«Вітя казав, що бракує піхоти, якої багато гине й калічиться, але вони намагаються з усім впоратися. Однокласник з війни чимало фото і відео надсилав. Коли востаннє приїздив, говорив, що на фронті дуже важко й він не знає, чи повернеться взагалі. Тепер у селі є думка про перейменування вулиці, де жив Віктор, іменем Героя Кутюка», – зазначає пані Віта.

Завершимо цю оповідку словами матері героя: «Син не жалівся на життя, сприймав його як належить, – казав, що прорвемося. От і нині я так само у будь-якій важкій ситуації сама собі кажу. Тепер маю одну розраду – малого Захарчика, так схожого на свого тата!».

Фото з родинного архіву

Геннадій Карпюк

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform