Молодший сержант Ананій Ковальчук: Коли ми йшли на війну у 2022-му, все діставали самі. Зараз у військових є все

Молодший сержант Ананій Ковальчук: «Я ділю українців на дві категорії: тих, хто за Україну, і тих, хто проти». «Осколок зайшов біля ока і вийшов через губу». Історія військовослужбовця 81 обз, який боронить Україну з перших тижнів повномасштабного російського вторгнення.

Вранці 24 лютого 2022 року Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Незважаючи на те, що війна з агресором на Донбасі триває з 2014 року, більшість українців не вірили у велике вторгнення і ймовірність окупації. Попри шалений тиск ворога одночасно з різних напрямків, Сили оборони України змогли відстояти незалежність України і сьогодні продовжують чинити опір агресору і його сателітам. Одним із тих, хто з перших днів великої війни долучився до лав Збройних сил, є піхотинець, молодший сержант Ананій Ковальчук, який сьогодні служить у 81-му окремому батальйоні зв’язку. В інтерв’ю Ковальчук розповів про перші дні повномасштабного вторгнення, допомогу волонтерів і шляхи мотивації для українців долучатися до ЗСУ.

24 лютого – річниця початку повномасштабної війни. Ви приєдналися до Збройних сил практично одразу, через два тижні після початку великого російського вторгнення. Розкажіть, як для вас почалася війна, де ви її зустріли?

Коли почалася повномасштабна війна, я працював на меблевій фірмі. Буквально за тиждень мені подзвонила сестра і сказала, що за місцем моєї реєстрації (а я з Локачинського району на Волині) прийшла повістка. Я прийшов до «військкомату», а мене й питають: чи хочу служити? Звісно, що хочу! Я ж народу України присягу давав (Ковальчук пройшов строкову службу). Так я приєднався до Збройних сил. Запропонували два варіанти – 14-та бригада (14-та окрема механізована бригада імені князя Романа Великого) або 100-та бригада (100-та окрема механізована бригада тероборони). Обрав 100-ту, і за тиждень вже був у війську. Практично увесь 2022 рік ми служили на білоруському кордоні. У квітні 2023 року ми вирушили на схід, мій батальйон потрапив у район Серебрянського лісництва, де ми прослужили майже увесь 2023-й. У 2024 році нашу бригаду тероборони переформатували у 100-ту механізовану бригаду, і ми перемістилися в напрямку Покровська Донецької області.

Наскільки несподіваним для вас став початок великої війни, особливо з огляду на розповсюджену думку, що якщо Росія і полізе далі, то тільки для того, щоби завоювати весь Донбас, але ніяк не всю Україну?

Ми обговорювали з друзями і рідними те, що Росія може почати велику війну проти нас. Як пам’ятаєте, напередодні повномасштабного вторгнення у Білорусі відбулися масштабні навчання. З моїх спостережень я бачив, що суспільство усвідомлювало: все було на межі, що от-от воно (велика війна) почнеться. Коли долучився до ЗСУ, то переживав, куди ж нас відправлять. Пам’ятаю, не всім нас забезпечували тоді, щось самі купували – той же одяг, рації. Дуже багато допомогли волонтери. Вже коли рушили на схід у 2024-му, тоді нас повністю укомплектували усім необхідним. Яскравий спогад залишився від того, коли приїхали на Донбас. Перед очима відкрилася картина всуціль спалених сіл, будинків у них, будь-яких споруд у дворах. Це був жах. Пригадую, заїхали до однієї суттєво пошкодженої хати, в яку був «приліт», і бачу купу дорогого побитого посуду, пошкоджений дорогий телевізор, на одній з полиць знайшли посвідчення жінки – майора поліції. Вочевидь, вона не встигла зібратися, просто покинула усе і поїхала звідси. І це ж люди з 2014 року під обстрілами були, натерпілися понад 10 років. Після тих «вражень» повертався у відпустку додому і розповідав цивільним, як «східняки» натерпілися. Перебуваючи на позиціях біля села Ямпіль на Донеччині, ми питали в місцевих: що тут було, чому геть усе знищено? А нам вони казали, що росіяни знищили зоопарк, який був біля села.

Які погляди у місцевих на те, що відбувається, наскільки вони змінили ставлення до Росії?

Різні настрої зустрічав. Бувало, бабуся біля магазину продає молоко, бачить нас у військовій формі й розповідає, як росіяни набридли своїми обстрілами з 2014-го. А були мовчазні люди, по них було видно, що це «ждуни», які тільки і чекають на росіян. Було неприємно бачити, коли ми у Покровськ заїжджали, а місцеві, які там залишалися (відчувалося), не раді були нас бачити. Мовляв, чого приїхали? Я розумію, що це не всі, що ми говоримо про тих, які залишилися у місті з різних причин, не виїхали, але все одно неприємно. Ти не встиг приїхати, як тебе можуть здати місцеві. Таке було відчуття. Як ми могли до такого ставитися? І в цей же час чимало переселенців зі сходу розмістилися й у нас на Волині, до яких також погано ставляться місцеві. Тобто виходить так, що людина втекла від війни, не проросійська, а до неї недобре ставляться, бо ж є досвід ставлення до нас, волинян, з боку тих «східняків», які вирішили залишитися в Покровську, наприклад. Це конфлікти і велика проблема. Але з іншого боку, давайте говорити правду, що велика частина мешканців сходу і за Януковича свого часу голосувала, якась частина і до Росії хотіла, і не було помітно, щоби тодішня влада якось впливала на те, щоби цю ситуацію змінити.

Коли вам було найважче за чотири роки повномасштабної війни?

Бувало, виходили на чергування у Серебрянському лісі на три доби, а потім виявлялося, що тебе немає кому замінити, і ти залишався на об’єкті, який тримав, ще на три-чотири доби. З огляду на це набагато більше води із собою брав. Ми були згуртованими, всі побратими тоді були з Волині у відділенні, у роті. Для мене цей факт, що поряд земляки, був важливим. Бо як буде бій – я зможу довіряти побратиму, що він не сховається в куток, так само і навпаки. Я командував відділенням, і для командира дуже важливо знати бійців, що можеш на них покластися. Моя основна задача була – завести своїх людей на об’єкт і таку ж кількість вивести з позиції. Були випадки, коли командири підказували змінити маршрут, аби ми не йшли старою дорогою, яка вже прострілювалася. А нова дорога невідома, до того ж бійці з різною швидкістю ідуть: хто старшого віку – тим важче. Ти приходиш додому і телефонуєш жінкам цих чоловіків і кажеш, що всіх вивів.

«З роти, в якій починав службу, залишилося лише двоє»

Чи підтримуєте зв’язок із кимось з побратимів, з якими починали службу? Про що вони розповідають?

З роти, в якій починав служити під час повномасштабки, залишилося лише двоє. Хтось перевівся до інших частин, хтось звільнився зі Збройних сил через поранення, чимало людей загинули.

А як ви потрапили до нашого 81 обз?

Буквально на другу добу після переміщення до Покровська у 2024-му я заступив на чергування в Очеретиному й отримав тяжке поранення обличчя. Осколок зайшов біля ока, роздробив лобову кістку, зрізав три зуби і вийшов через губу. З цим я потрапив до лікарні імені Мечникова у Дніпрі. Звідти – до Луцька, потім – до Володимира. Зробили декілька операцій. Держава усім забезпечила: і лікування, і реабілітацію. І зараз є лікар, який мене веде, до якого можу звертатися. Загалом лікування і реабілітація тривали пів року. Після завершення лікування і реабілітації пройшов ВЛК, де мене визнали «обмежено придатним» до служби у підрозділах забезпечення. Під час мого лікування на мене вийшли представники 81 обз. І після мого лікування запропонували приєднатися до батальйону, що я і зробив. Це був 2024 рік.

На початку повномасштабної війни цивільні дуже сильно підтримували військових. Але чим тривалішою стає війна, тим меншає підтримка. В чому головна причина, адже намір ворога знищити українців не меншає?

З перших днів повномасштабної війни була колосальна підтримка від людей. Дітки у школі плели сітки, моя дружина цим займалася. Волонтери море всього збирали і надсилали. Але вже через рік було помітно зменшення підтримки і допомоги. Якщо порівнювати зі 100% у 2022-му, то у 2023-му році це 30%. І не тільки про зменшення матеріальної підтримки мова. Цивільні вже звикли, що іде війна, не так гостро її відчувають, як на початку повномасштабної війни, не так близько себе ототожнюють з війною. Можливо, частині набридло вже підтримувати військових, бо бачать, що зверху, у політиці робиться, що квітне корупція. У своїх містах люди бачать, що бруківку місцева влада кладе тоді, коли гроші конче потрібні для армії. І вплинути на ці розподіли грошових потоків люди прості не можуть.

Корупція була завжди. Але Майдан якраз постав у 2014-му, бо патріоти повірили, що можуть вплинути, змінити ситуацію. А куди поділися патріоти зараз, адже небезпеки для існування нашої країни ще більші, ніж тоді?

Чесно кажучи, не розумію причин. Бо коли ми йшли на війну, ми не питали, чи буде у нас та ж рація, – як не було, ми діставали; про розмір зарплат ніхто з моїх побратимів у 2022-му узагалі не думав. Зараз у військових є усе: від екіпірування до озброєння. Ми йшли на війну, бо хотіли захищати країну. Зараз є спеціалісти, які навчають новобранців, використовують свій досвід, опановують дрони, які стали обов’язковим елементом у веденні сучасної війни. Набагато кращі умови для служби, ніж були раніше. І про це потрібно розповідати. Я ділю українців на дві категорії (даруйте за спрощення). Перші – це ті, хто за Україну, а другі – це ті, які проти. У мене, в побратимів моїх точно є одна чи дві дитини. Але вони усі приєдналися до війська. Тому я не сприймаю аргумент відмови іти на фронт через наявність дітей. Я не можу сказати, що все, чотири роки прослужив – з мене досить. Бо хто мене замінить? Якби в людей була совість, вони би йшли і нас міняли. Є чимало чоловіків, які втекли від війни, зокрема і на Волинь, але до війська не приєднуються. А ми, з Волині, чимало років на війні, без ротацій. Це хіба справедливо?

Розповсюджена думка про те, що чимало військових відсиджуються в тилу у той час, коли меншість військових бере активну участь у бойових діях. І це несправедливо. Чи вбачаєте у цьому конфлікт? Яким бачите вирішення проблеми?

Коли їдеш додому і проїжджаєш один, другий, третій, п’ятий блокпости, бачиш молодших за себе військовослужбовців. Тоді у військовослужбовців, які служать у районі виконання завдань, виникає думка: чому ми роки виконуємо завдання без ротацій, у той час як є військові, які могли би нас замінити? Ми також можемо бути на блокпостах, ми ж не говоримо про звільнення з армії. Але хочемо однакового ставлення до усіх, чого поки не бачимо. Є серед військових, які служать у районі виконання бойових завдань, чимало запитань про те, чому держава платить величезній кількості тиловиків, натомість для тих, хто на передовій, зарплати не підвищують. Можливо, доцільніше перерозподілити ці кошти і зменшити кількість тиловиків?

Частково вирішити проблему могла б менша кількість військових, які самовільно залишають частини (СЗЧ), причому чимало випадків СЗЧ – із тилових частин. Чому люди тікають навіть звідти, де не стріляють? Як змінити ситуацію?

Корінь проблеми у тому, що ловлять людей, які не хочуть приєднуватися до Збройних сил. Звідки у них візьметься мотивація? Це перше. Друге – це страх: люди бояться потрапити в піхоту без належної підготовки і загинути. На мою думку, має бути заохочення від держави. Грошове заохочення – більшим, гарантії від держави – більшими. Аби людина, ухвалюючи рішення долучитися до ЗСУ, розуміла, що вона буде забезпеченою і в разі чого її рідні матимуть підтримку від держави. Це докорінно змінить ситуацію.

Соціологічні опитування кажуть, що нині чимала кількість українців готові поступитися певними територіями за умови, якщо Європа і США дадуть гарантії захисту України у разі повторної російської агресії. Який варіант завершення війни буде прийнятним особисто для вас із врахуванням того, що завжди за будь-якої мирної угоди військові запитають: за що воювали вони тоді і загиблі чи скалічені побратими?

Ми маємо воювати до перемоги, стояти до кінця, наскільки вистачить сил. Ну дивіться: віддамо ми йому (Путіну) Донбас, допустимо, будуть якісь гарантії безпеки. Але це все папірці. Сьогодні папір підписаний, а завтра він вже буде неактуальний. Я даю гарантію, що Путін піде далі на захід. Якщо не на нас, то на поляків. Гаразд, якщо мова про те, щоби домовитися (з агресором), тоді постане питання: чому ви до сьогоднішнього дня не домовилися, не домовилися у 2023 році, адже домовленості, ймовірно, зберегли би значну кількість життів? Так ми міркуємо разом з побратимами, з якими раніше воював на нулі. А зараз як я приїду до дружин загиблих побратимів? Що їй казатиму на питання про те, за що загинув її чоловік?

«Знаходжу рибалку, де б я не був»

У 2023 році Україна здійснювала контрнаступ на півдні, була амбітна ціль – звільнити окуповану територію аж до Криму. Окрім того, Запоріжжя і Херсон були вписані у конституцію РФ як російські території. Отже, ворог в принципі перекреслив своїми рішеннями можливість для перемовин.

Тоді лунали обіцянки, що Україна отримає достатньо зброї для здійснення вдалого наступу на півдні. Але час пройшов. По факту бачимо не вдалий наступ, люди загинули. Як зараз усіх послухати (і військових, і цивільних), то всі хочуть миру, я ж не заперечую. Але ж наші сім’ї потерпають від війни, енергетичні об’єкти страждають – не тільки ми, військові. Путін же не зупинить війну, щоби вони не потерпали. Бо в нього ж немає цілі дійти до миру. Раніше можна було спробувати призупинити, знайти привід відтягнути гарячу фазу війни. Я розумію, що завершити її якби ми могли своїми силами – давно би завершили. А зараз поїзд уже пішов. Ми зараз не у 2023-му році, а у 2026-му: доцільності у переговорах немає ніякої, вони не призведуть до миру.

Як боретеся із втомою, як перемикаєтеся?

Для мене перепочинком є рибалка. На декілька годин можу сходити на рибалку, й наступного дня повертається енергія робити свою роботу. Причому знаходжу рибалку, де б я не був. Так було всі попередні роки війни на сході також. Так, поранені, загиблі побратими... Але я знаю, що мені потрібно іти в наряд через пару днів, мусиш брати себе в руки, є потреба у відпочинку, тому рибалка рятувала і рятує. Для інших побратимів інші способи перемикання були. Я як командир відділення мусив бути і психологом для хлопців, з кожним індивідуально спілкувався.

Багато розмов про вибори. Під час війни вони можливі? Чи, може, під час перемир’я?

До завершення війни вибори неможливі. Хто буде міняти військових, які поїдуть голосувати? Голосувати вони мають за місцем реєстрації проживання чи у військових частинах? Чи дільниці будуть в окопах? Хто забезпечуватиме безпеку, відсутність тиску як на виборчу комісію, так і на військових? Як голосуватимуть переселенці, які «приписані» в Херсоні чи інших небезпечних для проживання містах? Як голосуватимуть ті мільйони громадян, які виїхали? Чи буде в нашої держави ресурс забезпечити право на голосування для усіх цих людей? А якщо голосуватимуть тільки цивільні, тоді військові потім матимуть чимало запитань до влади, обраної без їхньої участі. І це навіть уявити теоретично, що буде місяць перемир’я. Запитань мільйон, і на них немає відповіді.

Михайло Глуховський, «Главком»