Наше з вами 24 лютого

Примітка редакції. Не забувайте цю дату, нам іще роками воювати з нею на вустах. Епітети у кожного свої.

Що ж, надворі знову 24 лютого. День, коли нашу державу заочно поховали, але вона вперто не забажала лягати у власну могилу. Копали цю яму всі, кому не ліньки було — наші політики зі своєю недалекоглядністю, їх західні колеги з розрахунками. І, звісно, ворог у Кремлі. Всі разом, не хтось один.

Вітаємо вас від усієї душі! Ви допомагаєте нам кліком і донатом на волонтерський штаб. Усі ми вже звикли рухатися разом. І тепер, здається, нам пора знову побути не стільки істориками чи аналітиками, скільки простими людьми. Бо хто ж ще напише про те, чим насправді масово хворіють прості люди?

Ви нас зрозумійте. 24 лютого 2022-го було давно, минуло вже чотири роки. Пора вчитись. Пора звикати, що це почалося не вчора, і не мине за пару тижнів. Точніше, за два-три.

Оскільки «за три дні» росіяни встигли хіба своїх перших убитих за ноги відтягти, пора поговорити про щось більш актуальне. Про те, що далекі від війни індивіди надумали собі в голові, а тепер сидять і чекають на реалізацію мрії. Про те, чого ті не дочекаються. Про те, що потім стане для них моральною травмою.

Це логіка «війна невигідна — отже, вона скоро скінчиться». Від неї ми маємо багато збитків і втрат. Від неї пора відмовлятись.

Формально така фраза звучить як голос здорового глузду. Але в історії вона надто часто виявляється пасткою. І що найгірше, пасткою не стільки для наївних людей, скільки для розвинених. Бо саме розвинена людина звикла до світу, де рішення ухвалюють з огляду на логіку та доцільність. Де помилки караються виборцем, але не ракетою по мармизі.

У такому світі прогноз справді можна будувати раціонально. Сів, подумав, зважив витрати й вигоди — ось, тримай висновок.

Проблема в тому, що війни запускають і продовжують не абстрактні держави, а конкретні режими. І, що важливо, конкретні люди. Тобто людський фактор тут настільки значний, що гріх і сподіватись на якусь системність. І тоді калькулятор авторів ескалації не збігається з калькулятором тих, хто вірить у невигідність ескалації.

Тому хочеться тяжко зітхнути, коли настільки багато українців кажуть: «Росії невигідно воювати». Вони часто мають на увазі Росію як країну — економіку, демографію, розвиток, добробут населення, інтеграцію у світ. Проте авторитарна система мислить інакше. Їй байдуже, кому щось вигідно чи ні. У неї своя вигода.

Тому зараз Росія оптимізує не своє майбутнє як держави, а виживання режиму. Особисту безпеку верхівки. Контроль над елітами, які з 2022 року вже й не бігають навшпиньки перед Заходом.

Вигода там вимірюється не ВВП, а лояльністю силовиків. Замість інвестицій важлива керованість суспільства. Там, де економіст шукає перспективу для мільйонів, авторитарна верхівка віддає перевагу тому, аби були гарантії безпеки для неї та сотні-другої лояльних людей.

Твердження «якщо невигідно, то не нападуть» розбилось об 2022 рік. Ідея, що Росії не вигідна позиційна війна, розбивається об кожен рік повномасштабної війни. Шкода, Кремль якось не в курсі, що йому це невигідно. Так старається. Треба подзвонити, бо так далі й не знатиме.

Не оцінюйте вигоду для країни там, де рішення ухвалюють без поради від громадян. Ворог інакше рахує ризики. Та зовсім інакше ставиться до власних утрат.

Друга пастка — підміна понять «раціональне» та «доцільне». Те, що виглядає ірраціональним з боку, інколи є раціональним усередині викривленої системи координат. Ворог керується іншою логікою: чим більша ціна вже сплачена, тим сильніша спокуса дотиснути. Так РФ бачить силу, що поробиш.

Третя пастка — віра в те, що інший гравець бачить світ так само, як ми. Розвинена людина звикла до середовища, де погані рішення швидко отримують зворотний зв’язок: падіння рейтингу, відставка, банкрутство, розслідування. Авторитарна вертикаль зворотний зв’язок глушить.

Вона карає за погані новини, а не за погані рішення. Хіба ви такого не помічали, коли читали щось про Росію? Ми не віримо, що ви не помітили. Могли хіба забути.

Звідси простий, хоч і неприємний висновок: «невигідно» не є запобіжником. Це лише твердження про те, що лише в нашій моделі здорового глузду подібна війна не має сенсу. Але може мати сенс у чужій моделі. Більше як інструмент внутрішнього управління, за який громадяни помирають на чужій землі.

Судячи з усього, Путіну подобається політичний стан «вічної мобілізації», у якому будь-яке питання можна відкласти словами «не час». Бачите, а хтось упевнений, що він переживає через падіння доходів бізнесмена в Сиктивкарі. Путін усе життя париться саме за бізнесмена в Сиктивкарі, мабуть.

Для авторитарного режиму війна є не помилкою, а технологією.

Ворог не питає у нас, що йому краще зробити. І на нього ми не вплинемо. Краще зосередитися на тому, що дійсно піддається вашому впливу. Наприклад, зробити щось хороше власними руками. Допомогти сусіду. Підстрахувати сім’ю, а не бути баластом в очікуванні відкриття кордонів. Урешті-решт, допомогти волонтерам.

Краще б наша держава намагалась угадати, що потрібно українському піхотинцю. Це набагато продуктивніше, ніж намагатися розгадати думки Путіна. Однак те, що Путін цікавить наших громадян більше за власну піхоту, давно не новина.

Чекати завершення війни, бо вона «не вигідна Росії» — те ж саме, що не вірити у її вторгнення, поки та збирає танки за 100 метрів від вас.

Бо невигідно ж. Це пастка раціонального прогнозу.