«Пам’ять має продовжуватися в діях»: інтерв'ю Владислава Гераскевича про життя і спорт

Український скелетоніст Владислав Гераскевич на Олімпійських іграх 2026 року став символом мужності, гідності та сміливості. Він вийшов у шоломі із зображенням вбитих росіянами українських спортсменів, привернувши увагу всього світу до злочинів окупантів. Однак Міжнародний олімпійський комітет дискваліфікував спортсмена перед першим заїздом Олімпіади-2026 у скелетоні. В ексклюзивному інтерв’ю виданню Viva! Владислав поділився, як потрапив у великий спорт, як почувався на Олімпіаді, а також хто підтримує його у складні часи.

— Владиславе, ви в дитинстві займалися боксом, самбо, силовим спортом і згодом прийшли до скелетону. Що вас притягнуло до цього виду спорту?

У моєму житті було багато видів спорту. Я просто така людина, яка дуже любить спорт і здоровий спосіб життя. Скелетон у далекому 2014-му став для мене неймовірним відкриттям. Цей вид спорту поєднує в собі одразу все: фізичну підготовку, ментальний фокус, інженерію і, звичайно ж, найзахопливіше — ні з чим незрівнянне відчуття адреналіну під час заїзду.

— Ваш тренер — ваш батько. Як ви розмежовуєте, де він тато, а де тренер?

Це не завжди чітко розмежовується. Тато-тренер — це іноді дуже важко, адже всі суперечки та «робочі» спортивні моменти переносяться додому. Але, звичайно, плюсів у цьому набагато більше. Тато віддає себе на всі 100 відсотків, а може, навіть більше, щоб я досягав результатів. Він ніколи не рухатиметься до цього результату наперекір моєму здоров’ю, і я щиро вдячний татові за все, що він робив і робить для мене. Свого часу тато також дуже підштовхував мене до навчання, за що я йому так само безмежно вдячний.

— Чи був момент, коли ви хотіли кинути спорт, а батько не дозволив? Або навпаки — він хотів зупинити, а ви пішли далі?

У мене в житті було багато видів спорту, і не в усіх цих видах спорту тато був моїм тренером. Тато завжди цінував моє бажання, мою думку й давав мені свободу вибору.

— Кажуть, скелетон — один із найбільш «самотніх» видів спорту: кілька секунд, ти один на один із трасою. Що відбувається у вас в голові в ці моменти?

Вир емоцій, які потрібно в моменті заспокоїти. Треба мати абсолютну й повну концентрацію на льодовому треку, тримати в голові чіткий план проходження всієї дистанції. Ми проїжджаємо трек по пам’яті. До того ж потрібно повністю поринути у відчуття перевантаження та злитися з санями в єдине ціле.

— Хто ще, крім батька, був людиною, яка по-справжньому вплинула на те, яким ви стали? Не в спорті — в житті.

Мама. Вона дала мені базове відчуття опори і людяності поза спортом. Бо спорт формує бійця, але людиною тебе формує сім’я.

— Ви живете в постійних від'їздах, стресах, змаганнях. Що для вас означає мати поряд людину, яка вас розуміє без пояснень?

Це величезна цінність. Коли ти живеш у постійних переїздах і стресі, дуже важливо мати поруч людину, якій не треба нічого доводити. З якою можна просто мовчати - і тебе розуміють.

— Як ви взагалі ставитеся до теми близькості — у вашому житті є місце для справжньої вразливості чи спорт привчив тримати все всередині?

Спорт, звісно, вчить тримати удар і не розсипатися зовні. Але я не вважаю, що вразливість — це слабкість. Просто ти обережніше обираєш, кому її показувати.

— Ви збирали імена та портрети людей на шоломі. Як це відбувалось — ви спілкувалися з родинами? Що вам казали близькі загиблих?

Так, я спілкувався з родинами. Це були дуже важкі розмови. Близькі говорили різне, але майже всі дякували за пам’ять. Для мене було важливо, щоб це було не символічно «для картинки», а по-людськи чесно.

— Чи були люди — друзі, рідні, команда — які відмовляли вас? Як ви з цим впоралися всередині?

Так, були люди, які переживали і відмовляли. І я їх розумію, вони хотіли захистити. Всередині це проживається непросто, але коли ти чітко знаєш, навіщо це робиш, сумніви стають тихішими.

— Ви могли би вийти на старт в чорній пов'язці і все ж поїхати. Що відбувалося всередині вас в ту мить, коли ви відмовилися?

Це було дуже непросте рішення. Я розумів усі ризики. Але для мене важливо було залишитися чесним із собою. Інколи є межа, за яку ти просто не можеш переступити, навіть заради старту.

— На шоломі — люди, яких вбила Росія. Розкажіть про когось із них, хто торкнувся вас особливо.

Не хочу виділяти когось одного — за кожним ім’ям стоїть цілий світ. Але особливо чіпляють історії молодих спортсменів, які тільки починали свій шлях. Там дуже багато нереалізованих життів.

— Після дискваліфікації весь світ говорив про вас. Ви відчували себе героєм?

Ні. Я точно не відчував себе героєм. Я робив те, що вважав правильним. А слово «герой» — це про тих, чиї імена були на шоломі.

— Як ви справляєтеся зі втратою не лише медалі, а можливості змагатись на тій Олімпіаді, до якої йшли роками?

Це процес. Ти не «перемикаєшся» за один день. Є розчарування, є злість, є прийняття. Мені допомагає робота, рух уперед і розуміння, що ця історія — не кінець.

— Ви народилися і виросли у Києві. Яким для вас є це місто?

Київ — це дім і місце сили. Це місто, яке дуже змінилося за останні роки, але для мене воно завжди про людей і про характер. Я завжди відчуваю це, коли повертаюся.

— Ви запускаєте фонд для сімей загиблих спортсменів. Чому саме це і якби ті спортсмени з шолома могли вас почути зараз, що б ви їм сказали?

Пам’ять має продовжуватися в діях. Якщо їхні історії можуть допомогти іншим родинам — значить, це правильно. А їм я б сказав просте — вас пам’ятають. І це не формальність.

— Ви вже тричі на Олімпіаді. Що для вас означає Олімпіада та які відчуття викликає? Що змінилося у вашому сприйнятті Ігор після всього, що сталось?

Олімпіада — це завжди особлива енергія, яку складно з чимось порівняти. Але після всього, що сталося, я трохи інакше дивлюся на цей простір — більш тверезо і без ілюзій.

— Є якийсь ритуал, без якого ви не можете вийти на старт? Щось суто ваше?

Є дрібні речі перед стартом, але вони дуже особисті. Скажімо так — я люблю кілька секунд тиші перед тим, як вийти на розгін.

— Що вас зараз радує? Не в спорті — просто в житті. Дрібниця, яка може підняти настрій навіть у важкий день.

Дуже прості речі. Коли є можливість побути вдома. Кава з близькими. Звичайний спокійний ранок без валіз.

— Якою людиною ви хочете бути поза трасою? Якщо уявити вас за 10 років, де ви і що для вас головне?

Людиною, яка залишилася чесною із собою. А де саме — побачимо. Через 10 років мені важливо буде відчувати, що я не розмінявся на компроміси, про які шкодуєш.

— Якби ви могли написати одне речення на своєму шоломі, що б це було?

«Всі красиві зберігають оптимізм».

Фото Владислава Гераскевича