Культ Сталіна 2.0: як Кремль використовує диктатора у війні проти України

18 грудня — день народження Йосипа Сталіна. У СРСР ця дата перетворилася на елемент державної релігії: "батько народів" у шкільних підручниках, на плакатах, у фільмах та піснях. Здавалося, після викриття культу особи у 1956 році ця сторінка історії закрита. Але сьогодні, на тлі війни проти України, сучасна Росія дедалі частіше повертає Сталіна у публічний простір — від пам’ятників до нових шкільних підручників.

Фокус розібрався, як формувався культ Сталіна, чому його намагаються реанімувати зараз і що це говорить про Росію часів Путіна.

Як створювали "батька народів"

Класичний сталінський культ почав оформлюватися наприкінці 1920-х. Історики відраховують його з відзначення 50-річчя Сталіна у грудні 1929 року — тоді радянська пропаганда запустила масову кампанію звеличення "вождя", його портрети, гасла та цитати заполонили простір від міст до глухих сіл.

Сталін стає не просто політичним лідером, а майже сакральною фігурою: міста та заводи перейменовують на його честь, у школах та комсомолі дітей вчать любити "батька народів", у літературі та кіно він з'являється як мудрий керманич, який завжди має рацію.

Культ тримався на трьох опорах:

Страх. Масові репресії, розкуркулення, ГУЛАГ, Голодомор в Україні — будь-яка критика чи навіть сумнів каралися.

Контроль над інформацією. Держава монополізувала історію, статистику, пресу й культуру.

Міф про "ефективність". Терор та мільйони жертв подавалися як необхідна ціна за "індустріалізацію" та "перемогу у Великій Вітчизняній війні".

Після смерті Сталіна в 1953-му та "секретної доповіді" Микити Хрущова у 1956 році ЦК КПРС офіційно засудив культ особи. Тіло диктатора прибрали з Мавзолею, його портрети зникли з частини площ, а в підручниках з'явились слова про "порушення соціалістичної законності".

Але справжньої роботи з осмисленням злочинів сталінізму не відбулося. Радянська система зняла відповідальність із себе й переклала все на "надмірності" одного диктатора. Це створило підґрунтя для реваншу міфів.

Живий у рельєфі метро

У травні 2025 року в одному з найпопулярніших метро Москви з'явився гігантський горельєф Сталіна серед робітників і дітей — символ, що був демонтований ще під час десталінізації. Його відновлення стало не історичним курйозом, а політичним месиджем: нове покоління росіян бачить диктатора не як тирана, а як "будівника держави" й "переможця".

Це лише один з понад сотні пам'ятників, що з'явилися по всій Росії за правління Путіна — від великих міст до невеликих регіонів. Така ревіталізація символу радянської "сили" відбувається одночасно з тим, як репресії й цензура в сучасній Росії лише посилюються, а свобода історичного слова звужується.

За даними незалежного Левада-центру, частка росіян, які вважають Сталіна «великим лідером», стрімко зросла: у 2016 році так думали близько 28%, а вже у 2021-му — 56%. У 2019 році 70% опитаних назвали роль Сталіна в історії Росії "позитивною", а рекордно мала кількість респондентів висловлювала різко негативне ставлення до нього.

Характерно, що молодь у Росії погано поінформована про репресії. Опитування показують: значна частина молодих респондентів "мало знає" або взагалі нічого не знає про мільйони жертв сталінського терору.

Історична політика: перемога понад усе

Що цікаво: офіційна риторика не ховає Сталіна в куточок порочних сторінок минулого. Натомість влада й медіа підкреслюють саме його роль у перемозі над нацизмом у Другій світовій — тієї самої, що стала центральною у сучасній "політиці пам'яті" Кремля. Сталін, який відповідальний за мільйони жертв терору, у новому дискурсі перетворюється на символ "великого лідера", який "врятував країну".

За даними незалежних соціологічних опитувань, таке перекручення працює: більшість росіян оцінюють його роль у минулому позитивно, не розуміючи або не бажаючи визнавати масштаби сталінських репресій. Це створює суспільну базу для того, щоб насильство вважається допустимим інструментом політики, коли "великі цілі" виправдовують жертви.

Війна в Україні як резонатор пам'яті

Чому саме зараз російська влада повертається до Сталіна? Відповідь знаходиться не лише в ностальгії за могутньою імперією, а й у потребі легітимувати сучасну війну. Коли ти намагаєшся мобілізувати суспільство на "боротьбу з нацизмом" в Україні, при цьому замовчуючи власні злочини, опора на символи "великої перемоги" дозволяє створити історичну аналогію: якщо Сталін переміг у війні ціною мільйонів, то й жертви теперішньої війни — це "виправдана ціна".

Ця логіка легітимації насильства не обмежується риторикою. На окупованих територіях російська влада відкриває музеї, присвячені близьким соратникам Сталіна та радянським кумирам, і серед шкільних програм поширює перевернуті наративи про радянське минуле. Така політика не лише виправдовує поточні дії, а й формує покоління, яке вважатиме імперську агресію чимось природним або необхідним.

Культ сили замість уроків історії

Цей феномен — не унікальна риса сучасного авторитаризму. Але в Росії він особливо глибокий: після 1991 року там не відбулося справжнього переосмислення комуністичного минулого, й історичний злочин не був засуджений так само рішуче, як це сталося, умовно кажучи, у Німеччині з нацизмом. Це створило вакуум, який можна заповнити міфами про "порядок" і "могутність" сталінської епохи.

В умовах, коли сучасна Росія стикається з економічними проблемами, ізольованістю та невдачами на фронті, ідеалізовані образи минулого стають сильним емоційним інструментом. Для багатьох громадян це — запит на "справедливість" та стабільність, яких немає в сьогоденні. А влада охоче пристосовує цю ностальгію для власного консолідування.

Пари з минулого в майбутнє

Сталін сьогодні — це не просто історичний персонаж у книзі. Це символ, який Кремль використовує для виправдання своєї внутрішньої політики й зовнішньої агресії, для створення міфології війни й для мобілізації настроїв. Якщо імперська Росія продовжить шукати своє майбутнє в ідеях "сильної руки", це може мати наслідки не лише для сусідніх держав, а й для самої міжнародної системи безпеки. Бо використання історії як інструменту влади, особливо такої драматичної й кривавої, завжди повертається болючими уроками.

Нагадаємо, Фокус розповідав про найжорстокішого імператора Риму — Нерона та чому його модель правління, дивно схожою на автократів ХХ–ХХІ століть.