Від Будапешта до сьогодення: що стоїть за заявами Кремля і чи настав час Україні переглянути свій без’ядерний статус?

Днями  служба зовнішньої розвідки країни-окупанта оприлюднила інформацію про те, що  Велика Британія і Франція начебто збираються таємно передати Україні ядерну зброю та засоби її доставки.

Противник стверджує, що наразі у Лондоні та Парижі нібито розглядають можливість передачі Києву французької малогабаритної бойової частини TN75 від однієї з балістичних ракет M51.1, які розміщуються на підводних човнах.

Основний акцент робиться на тому, що зусилля наших стратегічних партнерів «зосереджені на тому, щоб поява у Києва ядерної зброї виглядала як результат розробки самих українців».

На цю інформацію вже відреагував відреагував речник Кремля Пєсков.

«Це абсолютно кричуще порушення всіх норм і принципів відповідних актів міжнародного права. Безумовно, ця інформація прийматиметься нами до уваги і враховуватиметься в ході переговорів, тому що потенційно це надзвичайно небезпечна інформація», – заявив він.

Своєю чергою президент України Зеленський заявив, що заяви росії щодо «передачі Україні ядерної зброї» є політичним тиском та підготовкою до наступних трьохсторонніх зустрічей щодо мирної угоди. «В Україні немає ядерної зброї, на жаль. Ви знаєте всі обставини, коли в України була ця зброя і коли не стало. Завдяки чому і завдяки кому це сталося», - зауважив він.

Нагадаю, у 1991 році, на момент розпаду СРСР, на території України знаходився третій за розміром ядерний арсенал у світі після США і росії.

Він нараховував:

176 міжконтинентальних балістичних ракет у складі 43-ї ракетної армії: 130 рідкопаливних СС-19 (по шість боєголовок кожна) та 46 твердопаливних СС-24 (по десять боєголовок кожна) в шахтних пускових установках,

• стратегічні бомбардувальники Ту-95МС та Ту-160 (від 30 до 43),
• ядерні боєзаряди стратегічної зброї (від 1514 до 2156),
• тактичні ядерні боєзаряди (від 2800 до 4200).

Утім, ще у 1990 році  Україна заявила про принцип без’ядерної держави. Мовиться про Декларацію про державний суверенітет, яку Верховна Рада ухвалила 16 липня 1990 року. В документі йшлося, що Україна проголошує намір стати нейтральною, позаблоковою державою і зобов'язується дотримуватися трьох неядерних принципів: не застосовувати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Цей принцип  отримав неофіційну назву «доктрина Павличка» – за іменем Дмитра Павличка, очільника комітету із закордонних справ Верховної Ради у 1990-1994 роках.

У жовтні 1991 року Верховна Рада схвалила заяву про без'ядерний статус. У грудні того ж року Україна підписала Мінську угоду СНД, яка передбачала, що Україна розукомплектує запаси тактичної ядерної зброї до початку липня 1992 року, а решту запасів – до кінця 1994 року.

У грудні 1994 р. Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) як не ядерна держава, а остання боєголовка була вивезена в росію у серпні 1996 р. У рамках трьохсторонньої угоди США і росія дали гарантії щодо територіальної цілісності і незалежності України, а також відмовитися від використання проти неї сили «у відповідності з принципами Заключного акту ОБСЄ».

Добровільна відмова України від ядерної зброї трактувалася, як перша подібна акція у світовій практиці на фоні бажання інших держав отримати контроль над військовим атомом. Єдиною державою, яка відмовилася від розробок у ядерній галузі, була Південно-Африканська Республіка, яка фактично виміняла таке рішення в обмін на позиції лідерства на Африканському континенті. Але рішення ПАР не йде у порівняння з рішенням України. Хоча би тому, що у ПАР ядерної зброї не було.

Подальші події у стосунках з країною-окупантом показали наскільки непродуманим і злочинним по відношенню до своєї країни виявився подібний крок.

Розмови про можливе відновлення ядерного статусу активізувались в Україні після подій 2014 року, а саме: анексії Криму і окупації частини Луганської і Донецької областей. Вже тоді стало зрозуміло, що Будапештський меморандум не забезпечив Україні питання гарантій територіальної цілісності і незалежності країни.

Варто відзначити, що питання можливості відновлення ядерного статусу нашої держави використовується країною -окупантом для політичних  маніпуляцій та звинувачень. Примітно, що росіяни заявляли про «українську ядерну зброю» ще з початку повномасштабного вторгнення в Україну.

Менше з тим, сьогодні навіть дуже швидкий аналіз ситуації говорить про те, що економічний і науково-технічний потенціал України достатній для зворотнього ходу. При наявності існуючої технологічної бази, відтворення ядерного потенціалу і виробництво ядерних боєзапасів потребує п'ять-сім років, якщо щорічно вкладати 200-300 млн. дол. На території України є два підприємства із видобутку і переробки урану. Завод з виробництва важкої води, технологія розробки електронних компонентів і навіть спеціальна техніка, яка вимірює ізотопний склад ядерних матеріалів. Вітчизняні фахівці запевняють, що Україна у дуже короткі строки може реалізувати такі відсутні ядерні технології, як отримання трітія, реактор-виробник збройного плутонію, радіохімічний завод по збагаченню плутонію і металургійний завод по виробництву збройного плутонію. Також можна окремо підкреслити, що Україна є одним із найбагатших регіонів, де є уран.

Великим плюсом є і те, що із 20 ракетних комплексів, які були на озброєнні колишнього СРСР –13 були розроблені у дніпропетровських КБ «Южное» та ВО «Южмаш».

Що стосується самого ядерного циклу, то свого часу керівник Дніпропетровського філіалу Національного університета А. Шевцов завив, що при наявності політичної волі і одного млрд. дол.  Україні знадобиться лише півроку. На думку вченого, Україна спроможна створити ядерні боєприпаси, як на основі збагаченого урану, так і на основі плутонію. Найбільш простим для України може бути так званий «плутонієвий шлях» розробки ядерної зброї. Вартість невеликого реактора-виробника збройного плутонію Рu- 25 та радіохімічного заводу буде коштувати декілька десятків млн. дол. Ще більше витрати можна зменшити за рахунок виділення плутонію із ТВЕЛів. Точність рахунків ядерних матеріалів МАГАТЕ, яка дорівнюється 99%, дає змогу на «втратах» 1 % плутонію, щомісячно отримувати по одному ядерному боєзапасу. Плутонієвий шлях дасть змогу Україні у стислі строки бути володарем 100 ядерних зарядів середньої потужності у межах 15 кг.

Шлях створення ядерної зброї на основі збагаченого урану 11-235 до 90% рівня, більш дорожчий оскільки більш технологічний. Але все необхідне Україна має, створення спеціальних високошвидкісних центрифуг – питання залучених коштів та часу. Таким шляхом пішли Пакистан та Індія та порогові держави Бразилія і Аргентина.

За словами академіка НАНУ В. Барьяхтар, при порівнянні України та Індії і Пакистану, Україна навіть при дуже поганих обставинах могла значно швидше стати ядерною державою із ядерною зброєю ніж дві останні країни.

Офіційний ядерний клуб сьогодні складається з таких держав: США, росія, Британія, Китай, Франція. Коло неофіційних власників багато ширше. Зараз 30-40 країн світу мають можливість створити ядерну зброю. Від звичайних озброєнь, які треба раз у раз демонструвати, у ядерної зброї є важлива і унікальна риса: воно виконує стримувальну функцію не тільки своїми військово-технічними характеристиками, але вже фактом своєї наявності у цієї країни.

Ядерна зброя є фактором «непрямої дії, політичної зброї». Офіційні власники ядерної зброї це декларують у своїх доктринах із урахуванням власних політичних інтересів. Наприклад, Франція вже дала основні положення своєї доктрини. Французькі ракети будуть націлені не тільки на ті держави, які мають ядерну зброю, але і на ті, які можуть використовувати проти Франції свої хімічні і біологічні арсенали. Наявність таких цілей – одна із форм ядерного стримування. За висловами М. Тетчер саме наявність ядерної зброї, як фактору стримування зіграло вирішальну роль у протистоянні у «холодній війні» між заходом і СРСР.

На моє переконання, ведення серйозного діалогу про відновлення Україною ядерного статусу є цілком слушним кроком і буде сприяти ревізії недіючих гарантій безпеки. Крім того, Україна може впритул наблизитися до створення ядерної зброї, залишивши цей крок, як останню можливість, необхідну для збереження державності. Така програма може бути реалізована у рамках розвитку атомної енергетики із урахуванням розширення її компонентів, які потенційно можна бути використати у військовій справі.

Ворожі кроки наших сусідів, які зазіхають на наші території, не залишають нам іншого вибору, як створення власного ядерного потенціалу, як гаранта безпеки і територіальної недоторканності наших кордонів.