Убивство аятоли Алі Хаменеї: що змінить загибель лідера в "ідеологічному суспільстві"

"В Ірані немає персоналістської диктатури, як у Венесуелі за часів Чавеса і Мадуро, у Лівії часів Каддафі або в Іраку за правління Хусейна. ...Смерть у такому форматі соціальної організації викликає не шок і пригніченість, а натхнення і прилив енергії", — упевнений аналітик Олексій Кущ, який давно і пильно відстежує те, що відбувається на Близькому Сході.

Що змінить загибель лідера в "ідеологічному суспільстві"? Нічого.

Іран — це формат "ідеологічного суспільства". Просто більш фундаментального і вже структурованого та інституціоналізованого порівняно з іншими аналогами.

Усе-таки 46 років минуло з моменту Ісламської революції — термін достатній для того, щоб "ідеологізм" трансформувався у стійкі інституції та сформувалася кастова соціальна структура.

У чому це проявляється?

Відбувається Революція, в даному випадку, ісламська.

Вона породжує базову державну ідеологію і створює образ ворога.

Ідеологія Ірану — ісламська революція, тобто не націоналізм, а теократизм. Образ ворога — США та Ізраїль.

Хамейні (не плутати з убитим Хаменеї) називав ці дві країни: "великим сатаною" і "малим сатаною" відповідно (СРСР, до речі, "меншим сатаною").

Образ ворога формувався багато років.

Далі ідеологічні структури формують структури влади, паралельні державним інститутам.

В Ірані — це Корпус вартових ісламської революції або КВІР.

Відбувається витіснення всіх інакомислячих.

Будь-який політик, який бере участь у виборах, має дотримуватися канонічної ідеології та використовувати затверджений політичний лексикон.

Формується культ мучеництва в ім'я ідеї. Героя не можна вбити, він отримує вінець вічного життя після фізичної смерті і переходить у метафізичну сферу.

Культ Святої Смерті, аналог Санта Муерте. Некрополітика як альтернатива біополітики.

Формування моделі інфернального суспільства, готового померти заради ідеї.

Хтонічне очікування смерті як розрядка "жахів життя" замість перспективи розвитку.

Тому смерть Хаменеї нічого не змінює. В Ірані немає персоналістської диктатури як у Венесуелі за часів Чавеса і Мадуро, в Лівії часів Каддафі або в Іраку за правління Хусейна.

Смерть Хаменеї — це лише паливо в системі "ідеологічного суспільства", бо смерть у такому форматі соціальної організації спричиняє не шок і пригніченість, а наснагу і прилив енергії.

Зараз багато хто пише, що США намагатимуться домовитися з частиною іранських еліт, що спричинило в Ірані розкол.

На мій погляд, це малоймовірно. З "ідеологічним суспільством" не можна просто так "домовитися".

Є три чинники його стабільності:

Ядро суспільства, що підтримує базову ідеологію.
Суспільна периферія у вигляді різних соціальних груп і національних меншин, які маргіналізуються і витісняються на узбіччя суспільного життя.
Зовнішні сили.

Тобто для руйнування "ідеологічного суспільства" необхідно:

Руйнування ядра внаслідок банкрутства базової ідеології та проектності розвитку.
Розширення периферії до розміру ядра і поглинання колишнього ядра.
Зовнішнє вторгнення і знищення ядра.

Які з цих чинників кризи "ідеологічного суспільства" наявні в Ірані?

Базова ідеологія не розпадається. Чому?

Річ у тім, що ця ідеологія повністю відповідає ментальному образу життєвого укладу ядра суспільства.

Криза ідеології в СРСР сталася тому, що вона була новою і ламала старий життєвий уклад. Це формувало ностальгію за старим, ефект порівняння з конкуруючими укладами і кризу у вигляді масового соціального розчарування і фрустрації.

А ось свій ментальний уклад ніхто ні з чим не порівнює і від нього просто так не відмовляються.

Розчарування тут можливе лише шляхом зміни ідеологічного ядра суспільства. Але це дуже складно і є результатом довгострокового процесу, а не "підкупу".

У період шахського правління уряд в Ірані проводив модернізацію у форматі вестернізації суспільства.

Це руйнувало старий життєвий уклад і породило явище, яке історики назвали "втомою від модернізації".

У Туреччині, до речі, сталося те ж саме, тільки без революції: поступове згортання "європеїзації" і повернення до релігійного патріархального укладу на базі ідеології братів-мусульман.

Тому що ядро суспільства розташоване не в Стамбулі, а в провінції і частково в столиці Анкарі.

Схожа ситуація, але з деякими відмінностями спостерігається і в Ірані — тільки ядро не в столичному регіоні Тегерана, а в провінції та таких містах, як Кум (центр богословської школи іранського шиїзму) і Мешхеді (святиня імама Рези).

Іранська соціальна периферія численна, але роздроблена і пригнічена.

Вона складається з різних етнічних груп (азербайджанців, арабів, белуджів, курдів) і соціальних груп, які не поділяють базової ідеології.

КВІР завжди може поставити знак рівності між опозиційністю периферії до ядра і співпрацею з ворогом.

Тобто, периферію або маргіналізують, або пригнічують і вбивають.

Крім того, немає єдиного центру консолілідації іранської соціальної периферії: не всі підтримують спадкоємця шахського престолу; частина суспільства одночасно проти і аятол, і Ізраїлю/США; курди й белуджі самі по собі; араби в Хузестані після 8-річної війни з Іраком бояться звинувачень у зраді тощо.

Виходить, що один із реальних способів зміщення режиму аятолл — це сухопутна операція. Але до неї ні США, ні Ізраїль зараз явно не готові.

Джерело.

Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.