Нора. Валерій Пузік про 40 днів "піхотинської сраки", голод, окопозалежність і нестерпну красу посадок

– Ви, хлопці, кудись їдете чи просто їдете?Ми не зрозуміли питання, а це було страшенно хороше питання.

Джек Керуак "В дорозі"Ненароджений для війни – це про нього.

Так тривало, аж допоки він не кинувся в око військовому, який перед виїздом на бойове навідався до крамниці в Комишувасі.

Він – це блокнот.

У м'якій обкладинці.

Ідеально лягає в кишеню тактичних штанів.

Без претензій на вінтажність, але зручний, гнучкий, в клітинку.

А його власником став Валерій Пузік, мінометник з позивним "Фінчер", художник, письменник, режисер, фотограф, продавець у книгарні, будівельник, пекар, тістоміс – чого тільки не знайдеш у його строкатій біографії за 38 років.

Роман із записниками у Валерія триває з дитинства.

Перший щоденник-сповідальник у нього з'явився в 9 років.

Він ретельно заповнив його непересічними роздумами, поклав у пакет і закопав на городі, щоб, боже збав, ніхто не прочитав.

– А коли наступного року орали город, його знайшли, і всі дуже сміялися.

Там були специфічні думки, типу: "У Владіка класні штани, я хочу собі такі", – згадує Пузік ту драматичну подію.

Відтоді блокноти він більше не закопував, усвідомивши марність цієї справи, адже вони все одно повертаються.

Записники були з ним і на Майдані під час Революції гідності.

І коли 2015-го він пішов на війну артилеристом добровольчого корпусу "Правий сектор".

І з 2022-го, коли повернувся до війська.

Тож коли в листопаді 2025-го мінометника Пузіка "придали" до суміжного підрозділу з формулюванням у наказі, гідним того, щоб його зацитувати ("з метою набуття досвіду в організації заходів психологічної підтримки персоналу під час виконання бойових спеціальних завдань"), він подбав про те, щоб під рукою був новий блокнот.

Що насправді стоїть за історіями про сотні днів піхотинців на позиціях.

Протягом сорока наступних днів Пузік "набуватиме досвід" у норі разом із побратимами – українцями, колумбійцями і трьома кішками з позивними "Наталя", "Вухо" і "Йо*нута".

Часом без їжі, води та зв'язку.

А чи не єдиним "заходом психологічної підтримки" для нього стане записник із теракотовою обкладинкою.

– Я провів у норі свою найкращу мистецьку резиденцію.

Дуже плідно, до речі: емоції, адреналін, конкурси на виживання.

Все найкраще, – намагається жартувати Валерій.

4 січня 2026-го, коли він вийшов з нори, Пузік вважає другим днем народження.

Або першим днем життя після смерті – це як подивитися.

Півтора місяця по тому разом ми погортали його щоденник і поспілкувалися про людську нору, голод, нестерпну красу на лінії зіткнення, окопозалежність, новий відлік часу після болота посадок і повернення до твердого ґрунту.

"За паспортом мені 38.

В норі було таке відчуття, що це останні дні дуже старого чоловіка".

Фото – Олександр Чекменьов.

Ще один день.

Фізика нори.

Нора – найгірший і найдовший артхаусний фільм, який я дивився у своєму житті.

Який тобі не подобається, але ти не можеш вийти із зали, бо перебуваєш всередині фільму.

Валерій Пузік.

26 листопада 2025-го українська нора привітала Валерія і його побратимів рясним трупним запахом від розкиданих навколо росіян.

– В якийсь момент до нього додалися нотки, перепрошую, лайна, землі, глини і пилюки.

Витерся вологою серветкою – і вона чорна від землі.

Коли поранили одного з наших, додався ще запах крові.

Вона залишилася на глині – червоною смугою.

Я тоді сказав: "Все, нора скуштувала нашої крові, тепер вона нас не відпустить".

Спочатку їх було шестеро в норі.

Потім одного бійця вивели – на той момент він вже понад 120 днів сидів на позиції.

Залишилися уп'ятьох – троє українців і двоє колумбійців.

З промовистих деталей "інтер'єру" Пузік згадує розвішані на стінах нори протигази та цвілий хліб, який знайшли, коли вже всі продукти закінчувалися.

До хлібу додавався антидот – активоване вугілля, яке ковтали, щоб запобігти "революціям" у шлунках.

"Нам казали, що нора 5–6 метрів вглиб.

Але всі намагалися спати не дуже глибоко, бо що глибше під землю, то холодніше".

"Одного ранку, прокинувшись од неспокійного сну, Грегор Замза побачив, що він ще існує, а день, який був учора, тиждень назад чи місяць – повторюється", – так, за словами Валерія, виглядав би початок новели Франца Кафки "Перевтілення", якби її герой раптом опинився в норі на Запоріжжі.

– Рано чи пізно ти провалюєшся в сон, а коли прокидаєшся, відчуття, що це все один нескінченний день бабака.

Найгірше – коли ти заснув під ранок, а тут росіяни лізуть.

Колумбійці починають кричати – або "Русо!", або "Пі*ари!" – це слово вони вивчили одним із перших.

Кожний мій день починався з небажання прокидатися.

Далі чергування.

У нас на дереві стояла відеокамера, дріт від неї був заведений до нори і підключений до екрану, тож ми бачили, що відбувається навколо.

Коли Валерій говорить про нору як "мистецьку резиденцію", в цьому жарті відчувається певна правда.

В спостереженнях Пузіка-письменника завжди присутня невигадана драматургія і конфлікт характерів.

– В будь-якій такій групі обов'язково має бути "дід".

Колись десь він вже був у подібній історії.

Він має досвід, ділиться ним, розуміє, що рано чи пізно почнеться голодуха, не буде води, тому треба економити.

Має бути чувак, який беззаперечно і безумовно вірить.

В Бога або в те, що робить.

Наші колумбійці були такими.

Не знаю, як щодо великих ідей, але вони вважали, що мають вижити і вбити якомога більше росіян, щоб ті їх не вбили.

"Чомусь захотів замалювати в блокноті рецепт кока-коли із розтопленого сніга і розчинної кави, яку робили на газовій горілці для Леопардо.

"О, кока-кола, перфекто!".

Він її кілька днів смакував".

Має бути буркотун, який постійно панікує, його розмови підвішують всіх.

Йому кажуть: "Вже закрий рота, жити через тебе не хочеться".

Має бути мовчун, який вперше в такій ситуації.

Мабуть, це моє "амплуа".

До того я воював у мінометній батареї і не потрапляв у таку аж піхотинську сраку.

"Дивилися на китайський модемчик, який у нас був, як на ікону.

Чи є сигнал? Розумієш, що немає нічого, зітхаєш, вимикаєш".

До відрядження в нору "з метою набуття досвіду" Пузік почав працювати над романом про одеський період життя Миколи Куліша.

Саме тоді, в 1920-х, драматург писав п'єсу "97" про голод.

– Я думав тоді: а як мені голод описати? Що таке голод?.

Відповідь отримав, коли в нас, умовно, була одна консерва і дві пляшки води на п'ятьох.

"Голод оголює.

Він знімає захист.

Людина стає простішою.

Вона менше грає ролі.

Менше приховує.

У стані голоду важче брехати, навіть собі".

Нора – місце, де треба чітко формулювати свої запити до всесвіту, бо завжди є нюанси.

Валерій впевнився в цьому на Різдво.

– На той момент у нас вже майже не було їжі, води.

Але ми дуже хотіли якихось цукерок – снікерсів, твіксів, баунті.

Ми сподівалися, що "Баба Яга" скине нам різдвяний подарунок.

Але замість цього на Різдво до нас прийшов росіянин.

Ми його підірвали, а в його рюкзаку було все – снікерси, баунті.

Ми назвали цю операцію "Дід Мороз отримав подаруночок".

"Найскладніше що було – постійний стан очікування незрозуміло якого кінця".

Питання, якого Валерій уникає: чи було його перебування в норі протягом 40 діб доцільним з військової точки зору? Без їжі й води, під наглядом російських дронів, з єдиною метою – маркувати своєю присутністю територію.

– Складно сказати, чи була користь від нашого перебування там, коли не бачиш загальної картини.

До якогось моменту, мабуть, була.

Ми знищили чимало росіян.

Але, здається, що роботизовані системи, які б розкидали і підривали міни, впоралися б з цим не гірше.

Але якщо ти вже тут, то треба навчитися в це грати.

Коли приймаєш правила гри, зникають зайві шуми.

Тому в мене не було питання, чому я тут.

Можливо, відповідь – на одному з розворотів блокнота, де 34 рази повторюється слово "дім".

Зрештою для багатьох добровольців вся історія країни останні 12 років – не про абстрактні цінності й гучні слова, а про захист власного дому.

Спогади про дім – місце, де можна сховатися, якщо не в просторі, то в часі.

Сни чекають нас вдома.

Флешбек перший.

Тепер у моїй голові є шухляда.

У шухляді постійно світиться світло.

Мовляв, ось: зазирни, відкрий, підглянь крізь отвір замка….

Я поклав у ту шухляду свою військову форму, я поклав туди мрії, я поклав туди себе, того, ким був "до", я поклав себе туди, ніби в труну.

І коли в натовпі, на подіях, при розмові з кимось або ж просто на вулиці – зупиняюсь, вимикаюсь, не реагую – я дивлюсь на те світло: голоси говорять, тіні танцюють, голоси звуть.

Підглянь, подивись.

Валерій Пузік.

Для Валерія дім – це і Одеса, де 20 із 40 його днів у норі залишалися без зв'язку з ним дружина Ірина і син Орест.

І село Теліжинці на Хмельниччині, де він народився і провів дитинство.

Це місце – його особисті Твин Пікс, Йокнапатофа та Макондо в одному флаконі.

Берег Ікви, яка впадає в Південний Буг.

Місце Пилявецької битви, де Богдан Хмельницький переміг поляків.

Все тут дихає героїчною історією і не менш епічним занепадом.

– Ми жили на краю села, три подвір'я.

Вулиця вся, умовно, зруйнована, тому що люди або померли, або виїхали.

І от дитинство для мене – ті три хати.

То все називалося "безодня".

1990-ті на прикладі батьків навчили, як треба виживати.

Це не завжди приємні спогади і точно не свято, яке завжди з тобою, але ти його все одно згадуєш.

Тісто, молоко, риба з річки – три головних складові раціону з дитинства Пузіка.

А от з чим точно не було дефіциту, так це з містикою.

Головним провідником до потойбіччя був сусід – дід Іван.

Він багато і плідно розповідав дітям і про бездонне джерело, і про білих коней, що з нього вилазять у певний час, і про німецький танк, що колись у тій безодні нібито потонув.

"Колись я про це напишу, і буде, як у Довженка в "Зачарованій Десні" – літали комарі, здорові, як ведмеді".

Фото – Олександр Чекменьов.

– Про смерть дуже багато говорили.

Дід Іван просто блістав у цій темі, особливо, як бахне.

Коли у нього було, так би мовити, загострення, він був упевнений, що відьма хоче прийти до нього і забрати коня.

Мав і надійний засіб – все навколо сіллю посипав.

А закінчилося дитинство, коли мій ліпший друг помер, ми віршики разом писали.

Він хотів телевізор увімкнути і його струмом вдарило.

Йому було 13.

"Якщо довго вдивлятися в безодню, то безодня теж дивиться в тебе", – казала одна надлюдина.

Щоправда, не про Теліжинці, а про дещо інше.

Подивитися б на цього Übermensch через 40 діб перебування в людській норі.

Не я дивлюсь в посадку, посадка дивиться в мене.

Метафізика нори.

З чого почати? З туману? Чи із кольору землі? А може, з кольору землі на обличчі вбитого росіянина?.

А може… може, з того, як тіло вростає в пейзаж? Воно лежить під деревом.

Якийсь час у прилад нічного бачення видно, як тіло світиться.

Воно мертве, але ще є тепло.

Я й сам здивувався: це світло зникає на третю добу.

Валерій Пузік.

"Окопозалежність" – так називається есей Валерія Пузіка з його збірки "З любов'ю – тато!".

Там про те, чим водночас лякає і притягує ця найдивніша із залежностей.

І чому людина, яка не існувала в тих умовах, ніколи не зрозуміє тих, хто там був, навіть якщо ввічливо киватиме головою.

– Нора оголює все, знімає захисний шар.

Вона показує, з чого ти зліплений, всі твої страхи, хвороби.

Страшні речі насправді.

Лякає те, що в якийсь момент ця оголеність починає тобі подобатися.

А притягує, мабуть, те, що нора – це про справжність і про чесну відповідь, що таке людина.

Місце, де можна зрозуміти, хто ти і про що.

Як той перстень з "Володара кілець", що проявляє твою сутність.

"Ми почали помічати, що в дерев є очі, ніби як хтось спостерігає за нами".

Валерій згадує, що в якийсь момент почав сприймати нору як живу істоту, говорити з нею.

Згодився містичний досвід, отриманий багато років тому в Теліжинцях.

Під час чергувань являвся йому і бог посадки.

– Спостерігаєш, що відбувається навколо і бачиш велику пляму в приладі нічного бачення.

Щоночі якась тварина приходила гризти тіла загиблих.

Ми ж знаємо орієнтовно, де хто лежить, і ця пляма в тепловізорі саме там копошиться.

Я її називав богом посадки.

Вона нічого не боїться, прийшла, погризла й пішла.

Місце жертвоприношення.

"Я сидів перед екраном, дивився відео з нашої камери і побачив великого чорного "вуличного" кота, якого колумбійці називали Пантера.

Всі знали, чого туди ходять ці звірятка.

Пантера йшла їсти мертвих".

Валерій з дитинства мріяв знімати кіно.

Можливо, тому його розповіді, на диво, візуальні.

Питаю, як, на його думку, підійшли би до теми нори його улюблені режисери.

– Фінчер точно зняв би фільм про нору як живу істоту.

Такий трилер про клаустрофобію і про виживання.

У Тарантіно це була б авантюрна історія з усіма божевільними діалогами і дурнуватими ситуаціями.

Таких у нас було чимало.

Наприклад, "розпаковка" шинки, яку нам скинули з дрона.

Ділили її за допомогою рулетки, не знаю, звідки вона взялася там.

Нас п'ятеро, а шинка – 14 сантиметрів в довжину.

До того ж з обох країв є закруглення.

Все складно.

Ця дільожка тривала довго, хвилин 20.

Або салон краси від колумбійця Гуасона.

Ви можете уявити, що чуваки на позиції роблять зволожуючі маски на обличчя? Кремчики всякі, окремо для рук, окремо – щоб губи не тріскалися.

Чисто тарантіновська тема.

А Кубрика, думаю, зацікавили би зміни у свідомості людини в норі.

"Після виходу комусь давав інтерв'ю, і починають запитувати: а що ви думаєте про дії ТЦК, а про перемовини… Про перемовини, бл*ха.

Коли ти заходиш на позицію, світ існує лише в межах кількох метрів навколо тебе, і все інше – шум, пекло, фон".

Фото – Олександр Чекменьов.

Уточнюю: що саме дізнався Пузік у норі про людину як таку й про себе зокрема?.

– Дізнався, що страху немає.

Це тупо звучатиме, але страху немає.

Зазвичай боїшся того, що ще не відбулось.

А тут відбулося все, ну, майже все.

Ми все одно помремо рано чи пізно.

Є просто фінал історії, який тобі подобається або ні.

Ні – це коли вскрили нору і всіх знищили.

Тому твоя задача зробити так, щоб її не вскрили.

Якщо 40 днів живеш в норі, твоя піраміда Маслоу виглядає дуже специфічно.

Ми сиділи і фантазували: от вийдемо – коньяк, шаурма, плов, шашлики, торт великий..

А коли вийшли, єдине бажання – помитися в теплій воді.

26-річний Герой України Владислав Стоцький про пекло за життя, окопного Бога і полон Москви.

Щось зрозумів про Бога.

Я довгий час не міг його уявити, який він, що він, про що він.

І в норі прийшло усвідомлення, що Бог для мене – це підкріплена діями любов.

Пам'ятаю жахливий випадок під час евакуації, коли ми вдвох стоїмо на відкритій місцевості, над нами літають дрони, з нами поранений Леопардо.

В нього турнікет на руці набрякає, куля в бочині застрягла, немає, як його зручно взяти, ґрунт такий, що встрягає все.

І в якийсь момент я кажу своєму побратиму: "Тікаємо до ближчого дерева".

А до нього бігти метрів 600–800.

А якийсь чувак вертається і каже: "Давайте витягувати його".

І ми його тягнули.

Матюкалися чорним піхотинським матом в три поверхи.

Але тягнули.

Він вижив.

7-го січня зателефонував мені, сказав "дякую" українською….

Тому, з одного боку, так, людина – це хижак, який багато на що здатний у плані і витривалості, і вчинків.

Або ти, або тебе – це про війну.

А з іншого боку, навіть таке місце, як нора, може бути наповнене сенсом.

Пробудження внутрішнього Стуса.

Флешбек другий.

Перше, що варто зробити кожному – розбудити в собі свого внутрішнього Стуса.

Валерій Пузік.

Коли прокинувся його "внутрішній Стус"? Можливо, в січні 2014-го на Грушевського в Києві, де Пузік зловив підборіддям гумову кулю від "беркутів".

Або рік по тому, коли він пішов добровольцем у ДУК "Правий сектор" і 7 місяців воював на Донбасі.

Чи вже після повернення, коли познайомився з майбутньою дружиною і оселився в Одесі? Тоді це зіткнення з новою реальністю було не менш жорстке, ніж із гумовою кулею на Грушевського.

"Є страх того, що діти запитають колись: "Батьку, а що ти робив, коли була війна?", і мені не буде що відповісти.

То були 2014–2015-ті роки.

Тепер усе інакше.

Сьогодні, якщо скажеш, що пішов добровольцем на фронт, то виженуть із роботи", – писав він після повернення із зони АТО.

– Я хотів влаштовуватися на телеканал одного з тодішніх депутатів міськради.

Такий лисий дядько, не буду його називати.

Все було нормально до того моменту, поки я не сказав, що служив у добровольчому корпусі "Правого сектору".

Все, охорона, два великі мужики, дивуюся, чого вони не били мене своїми кийками.

"Правий сектор" в Одесі сприймали як червону ганчірку для бика.

Валерію пощастило – він вижив на війні.

Але війна залишилася в ньому.

– Я роками заперечував, що в мене є ПТСР.

Але дружина бачила, що зі мною коїться.

Були певні штуки, які я б навіть не хотів згадувати, але вони були.

"В мене визначення "ветеранська проза" асоціюється з резервацією для ПТСРних індіанців – робіть що хочете, ось вам намет, і тусуйтеся.

Я стільки "цікавого" прочитав про те, що тексти ветеранів – це графоманія, це нікому не потрібно, це фіксація, це лише матеріал для справжніх письменників, які колись створять геніальні книги про війну".

Фото – Олександр Чекменьов.

Влітку 2019-го, на піку настроїв "надо просто перестать стрелять", Пузік написав відкритого листа Олегу Сенцову, який тоді перебував у російській колонії.

"Я так і не зрозумів, що сталося з нашою країною на п'ятому році війни.

Ми так і не стали громадянами.

Населення тупо здало себе без жодного пострілу.

Просто так, по приколу.

Віриш чи ні, але це страшно.

Це страшніше ніж рити окопи, коли над тобою літають снаряди чи кулі 5.45.

Це страшно, бо це удар в спину.

Це страшно, бо немає тилу.

Є – вівці.

Чи підписався би він під цим діагнозом країні сьогодні?.

– На п'ятий рік повномасштабної війни вагаюся, чи зараз підписався б під цим, якщо чесно.

Чи хотів би він сьогодні про щось попередити того 25-річного хлопця на Грушевського – себе тодішнього?.

– Неможливо змінити минуле, тому хай все тече, як тече.

Але можна вплинути на те, що відбувається сьогодні.

Коли після виходу з нори ми тягнулися п'ять кілометрів з пораненим, було таке відчуття, що все це сцена з фільму Ларса фон Трієра "Меланхолія", де героїня йде і як в землю встрягає.

Війна робить землю під ногами дуже болотистою.

Ми зараз знаходимося в тій точці "меланхолії", коли болото хоче нас з'їсти.

Валерій Пузік "До твердого ґрунту".

Витягувати себе з болота війни Пузік намагається за перевіреним ще в 2015-му рецептом:.

"Коли світ навколо зводиться до таких функцій, як вижити, вистрілити, дочекатися, то з'являється потреба зробити щось нефункціональне.

Малювання, різьблення, письмо – це спосіб нагадати собі, що ти не повністю розчинився у війні".

Краса на війні.

Якось я подарував картину побратиму.

Якось побачив, як він ставить на неї каструлю з борщем.

А потім бачив, як на неї згортають попіл.

Якось запитую його:– Для чого ти її просив?– Кого? Картину.

Він задумався, зітхнув та відповів:– Х*й його знає.Валерій Пузік.

– Для спання в норі було лише три місця, а людей п'ятеро.

Тому я сидів з блокнотом і малював, і щось записував – бозна-що, бозна для чого, – здається, Валерія все ще дивує власне бажання не розчинитися у війні.

Так саме 2015-го артилерист Пузік малював увесь свій вільний час – на кришках з ящиків від боєприпасів, на гільзах, на картоні.

Тим, хто шукав на його картинах кров, прокльони, ненависть, жахи війни, відповідав:.

"Не малювати війну.

Малювати красу.

Птахи, цілющі квіти, небо і земля, небо і море, велетенські риби, світанок і вечір, сни про дім, сни про Крим, сни…".

"Ми на позиції говорили про літературу, хлопці знали, що я пишу.

Одного разу кажу побратиму: "Хочу про тебе зробити історію, щоб ти був описаний з якоїсь такої хорошої сторони".

А він: "Не дай Бог, напишеш про мене якусь херню, як ми сваримося за банку тушонки, тобі пи*дець.

Я виживу, приїду і наб'ю тобі морду".

Фото – Олександр Чекменьов.

Війна – це життя одним днем.

Стан тимчасовості, яка триває роками – переїзди з позиції на позицію, з квартири на квартиру, з нори в нору.

Тимчасовість – це про смерть.

Творчість – це про вічність, про слід, про пам'ять.

Як Пузіку вдається поєднувати в собі ці два різні стани?.

– Для чого на війні малювати війну? То якось нецікаво.

Війна ж насправді не лише про смерть.

Війна – це також про красу, яка відчувається загострено.

Ми виходили з нори лише за потреби.

Наприклад, коли нам скидали з дрона їжу.

Виліз, забрав, втік.

І в якийсь момент у мене такий сум був перед Різдвом – 23 грудня.

Я розумів, що починає нестися дічуха – просто іншого слова не можу знайти: тумани, росіяни, голод, сварки.

Якось так захотілося вийти на поверхню.

І ми з Леопардо напросилися мішки зі сміттям виносити.

А там – червоне небо, сніжок, морозець.

Треба було наблизитися до позицій росіян метрів на 150.

І там..

вони лежать.

Можна дивитися під ноги і бачити ці обгорілі перекошені тіла, ти ідеш, переступаєш через них.

А можна підняти очі – і просто божественний вечір.

Ми повернулись, залізли в нору, і таке було відчуття, що своїм виходом ми розбили цей нескінченний "день сурка".

"Того дня наш вихід на поверхню тривав не довше 10 хвилин, може, навіть менше.

Але це був момент якогось наповнення".

Уколи для Гуасона.

Після нуля – йде новий відлік.

Тож якщо побачите мене на вулиці міста чи автозаправці, то, будь ласка, не запитуйте: що ти тут робиш? Це найгірше питання, яке я чув за часи служби.

Валерій Пузік.

З п'ятьох жителів "людської нори" своїми ногами вийшли двоє.

Брудні, мокрі, з втратами.

Єдине бажання було – наїстися і помитися.

А потім Пузіку треба було швидко повертатися до свого військового підрозділу.

І він забув блокнот у хаті, де ночував.

Думав, що назавжди.

А через місяць йому прийшло повідомлення з номера побратима, якого він вважав загиблим: "Знайшли твій блокнот.

Куди його надіслати?".

– 4 січня ми вийшли з нори, а 12 лютого блокнот до мене повернувся.

Я довго дивився на конверт, потім розпечатав.

Було дивно його переглядати, навіть сльози пішли, точніше – одна сльоза, неконтрольована.

Не це – хлип-хлип.

Просто дивишся, здається, нічого не відчуваєш, а потім раз – і потекла.

Ну і все.

Я відклав блокнот, пішов покурив і все.

З того дня, як ми вийшли з позиції, минуло майже два місяці, але дотепер все вимірюю тією грьобаною норою.

От реально все.

Навіть сон.

Сплю 4–5 годин – хочеться більше встигнути, тому що тік-так, тік-так..

Чи цей таймер колись зникне?.

На курсі документального кіно Пузіка колись вчили, що головне – не відповіді, а правильні запитання, адже саме вони дають напрям руху думки.

Про що він питає себе найчастіше після виходу?.

– Чому я живий? Це перше, що в голову приходить.

Коли був у норі, обіцяв дещо зробити людям, які потім загинули.

І якщо вийшов, маю це зробити.

Ключик від тієї шухляди в моїй голові десь у кишені лежить і каже: "Відкрий.

Час відкрити".

Насправді не час, мабуть, не час.

Поки триває війна, цю шухляду не можна відкривати.

У мене є тексти, які просто лежать, їх багато.

Інколи навіть не знаю, для чого їх пишу.

А з іншого боку, є борг вцілілих перед тими, хто загинув – їхні історії потрібно розказати.

Якщо просто надягнути шори, та шухляда вибухне.

"Найгірше на війні – вантажити "двохсотих".

Найстрашніше – в певну мить ти до них звикаєш: проїжджаєш повз них, куриш поруч з ними, жартуєш, п'єш, думаєш, як йому прилетіло.

У тебе немає жалості, бо знаєш, що завтра можеш так само лежати.

А хтось із твоїх друзів буде поруч курити, пити чи їсти сухпай..

Це твої мертві вчителі".

Фото – Олександр Чекменьов.

За 40 днів "мистецької резиденції" Пузік написав книгу – "Людська нора".

Каже, найбільшим його страхом було не встигнути переправити текст на "велику землю" до того, як загине.

…Кілька разів у розмові з Валерієм здається, що далі рухати її нема куди – все щільно заміновано.

З увімкненим диктофоном там точно нема чого робити.

Але щоразу рятує блокнот із теракотовою обкладинкою.

На малюнку щось схоже на схему-інструкцію, як робити ін'єкції.

– Ще до заходу на позицію у Гуасона була травма після прильоту FPV.

А в норі він застудив спину і тиждень не міг ходити.

Ми почали йому робити уколи.

Перший зробили вище, ніж треба, і йому було дуже боляче.

Він мені спочатку на собі показував, що ось сюди, сюди, а потім каже: "Давай блокнот".

І намалював схему, де саме треба колоти.

Гуасон загинув під час евакуації.

Мертвим не боляче.

А може, боляче – хто його знає.

Прощаємося з Валерієм на Хрещатику.

Тут вирує паралельний світ.

Юнаки з камерами настирливо пропонують сфотографуватися на пам'ять з голубом у руках.

У вітрині книгарні рекламують видання "Візія України.

Пузік поспішає у справах – тік-так, тік-так.

Розчиняється в натовпі, залишаючи голоси з блокнота:.

"Не хочу вмирати голодним".

"Ноу акви.

Ноу ням-ням.

Нема проблема".

"Сни чекають нас вдома".

"Мертвим не боляче".

Михайло Кригель, УП.