Труднощі повернення зі своєї війни

Порівнювати світову кінокласику й український телесеріал — така собі практика. З іншого боку, саме подібні референси й апеляції, як на мене, повинні фіксувати рух наших кінотелеробів у правильному напрямку. Рух не ідеальний, є хвороби зростання, є рудименти темного, зробленого в російських координатах, минулого і залишки впертості з розумінням реальних потреб українського глядача воєнного часу доби.

Тим не менше, серіал Юлії Павлової «Повернення», який вийшов у ефірі ICTV2 в день четвертих роковин повномасштабного російського вторгнення, мав би не відкрити, а продовжити тему адаптації наших ветеранів до — умовно все ж таки! — мирного життя.

Адже математично війна почалася дванадцять років тому (народний депутат та історик Володимир В’ятрович узагалі закликає вести відлік від 19 лютого 2014 року, коли силовики влаштували на Майдані бійню), й уже того року в суспільстві почали з’являтися перші ветерани тоді ще АТО й громади почали скорботно зустрічати перших полеглих.

Утім, тема помітно напружувала частину нашого суспільства. Порядок денний почали повільно, але впевнено формувати так звані «уставшие от войны» — нарікання на втому звучали переважно російською, тож фразу не перекладаю, вона зробилася сталим виразом. Якщо українців, котрі на війну йшли, й тих, котрі воювали, показувати в серіалах на фонах ще було можна в період із 2016 по 2018 роки, — тих, хто повернувся й намагався адаптуватися, свідомо чи підсвідомо уникали й тоді. Хоча ці люди жили серед нас, знаходили або не знаходили себе в на позір мирному житті й 24 лютого 2022 року або повернулися в свої частини, або штурмували військкомати.

Виконавець головної ролі в «Поверненні» Євген Григор’єв долучився до Сил Оборони, конкретно — до підрозділу «Гонор» — на третій день повномасштабного вторгнення. Сумістити військову службу з поверненням на знімальний майданчик йому вдалося, адже тема дуже близька. «Ми зняли історію про те, що найстрашніше для військового — повернутися та відчути себе тут чужим», — сказав він, представляючи роботу свою та команди. І з цього місця — згадані вище референси. Насамперед — «Таксист» Мартіна Скорсезе і меншою мірою тематично, але так само ідеологічно — «Мисливець на оленів» Майкла Чіміно. Обидва вийшли на екрани в другій половині 1970-х, в обох зіграв Роберт де Ніро, і ці стрічки — про пошук себе ветераном в’єтнамської війни. Тільки кожен із трійки ветеранів, героїв «Мисливця на оленів», проходить своє персональне пекло, в різний спосіб дистанціюючись від не готового прийняти їх суспільства. Натомість таксист-ветеран Тревіс підводить себе до думки: він і тільки він наведе в суспільстві лад. Тому й береться за зброю, оголосивши персональну війну кримінальникам.

На початку 1980-х Джон Рембо, ще один ветеран війни у В’єтнамі, головний герой фільму Теда Котчеффа «Перша кров», уже воює масштабніше, з розмахом. Конфлікт із містечковим шерифом виливається у персональну війну ветерана проти Системи, котра дозволяє собі відторгнення тих, кого ця сама Система й відправила воювати в джунглі чужої країни невідомо за що. Надалі поява ветерана не лише в’єтнамської, а й інших війн передусім на кіноекранах тему збройного конфлікту не так із суспільством, як із беззаконням за торжество закону цементувалася. Не хочеться, але заради об’єктивності доведеться згадати сегмент кіно і телесеріалів пізнього СРСР і Росії після його розвалу, від 1991 року: «афганець» (ветеран війни в Афганістані) або «чеченець» (ветеран воєн у Чечні) подавався борцем за все хороше проти всього поганого. Данило Багров із канонічного вже «Брата» — яскравий і наочний тому приклад.

Попри цивілізаційну різницю між Братом і Таксистом їх усе ж дещо єднає. Обидва воювали в чужих країнах не за своє, по поверненні намагалися зрозуміти, що ж це з ними сталося, й діяли відповідно до власного розуміння ситуації. Вільно чи мимоволі, але саме така установка заклала в українському суспільстві новий патерн: хлопці прийдуть — порядок наведуть.

Тобто на учасників бойових дій покладається навіть не надія — місія: повернувшись із війни з ворогом зовнішнім, вони мають не приходити до тями, збирати себе наново, проходити реабілітацію чи що там ще треба для глобального перезавантаження, а так само завзято давати просратися ворогам внутрішнім. Від корупціонерів у Верховній Раді та місцевих владних осередків, до начальників ЖЕКів, наркоторгівців, бариг та інших поганих дядь і тьоть, котрі заважають нам усім нормально жити.

Автори «Повернення», як на мене, ризикували стати на розтяжку. Тут, щоб не повторювати вже висловлену раніше тотожну думку, краще процитую і дам посилання на оригінал:  «Це потрапляння на мінне поле проблем, бо з одного боку маємо складність адаптації військових після їхнього звільнення з війська, а з іншого — байдужість суспільства, визначена так званою “втомою від війни”. Це тонка й дражлива тема, яка потребує особливої обережності у формулюваннях, щоб не зачепити болісних точок». Ця розтяжка там, де говорити на складні теми адаптації ветеранів з усіма супутніми проблемами, включаючи отой самий ПТСР, не раз згаданий всує без розуміння, що власне криється під цією «страшною» абревіатурою. Бо треба обирати жанр: жорстка соціальна драма зі слоганом «через терени до зірок» — чи гостросюжетна пригодницька стрічка, герой якої справді прийшов і порядок навів.

У першому випадку все ж логічніше взагалі відмовитися від художньої оповіді, лишивши тему документалістам. До речі, вони вже давно з нею працюють. Або ж зайти в повнометражне кіно фестивального формату — і стати поруч із «Відблиском» Валентина Васяновича та «Баченням метелика» Максима Наконечного. Другий варіант передбачає захід на територію пригодницького серіалу, загорнувши в нього соціальну драму — або ж навпаки, загорнути соціальну драму в формат пригодницького серіалу.

Команда «Повернення», як зрозуміли ті, хто бачив (прем’єра зібрала майже 2 мільйони глядачів за день) і ті, хто ще не встиг, обрала для втілення варіант два. Це дає можливість кожному бачити, що у що загорнуте. Євген Григорьєв справедливо наголошує: не військові повинні адаптуватися до цивільного життя, а навпаки — цивільні приймати нові правила й зважати на військових.

«“Повернення” працює з темою, яка ще довго буде визначати наше суспільство: як інтегрувати досвід війни в мирне життя. Цей серіал говорить про відповідальність, травму й надію одночасно. Особлива цінність проєкту — у його достовірності. Понад 70 людей у команді є реальними ветеранами та військовими. Вони не лише з’являються в кадрі, а й працювали над сценарієм, аби кожна сцена звучала чесно», — дає суголосну моїй оцінку поетка і менеджерка культури Тетяна Власова. Але водночас Олександра Кречета, героя Євгена Григор’єва, поміщають у обставини, в яких ветерана війни в реальному житті — поки що! — уявити важко.

Ідеться не про його конфлікти з агресивною байдужою частиною суспільства, не про епізоди, коли «накриває» і навіть не про постійну розмову з духом загиблого побратима Сергія Верби, втіленого Олександром Рудинським. За сюжетом, Кречет втручається в кримінальну історію, рятуючи від вірної загибелі дружину загиблого Аліну, бізнес-леді та керівницю підприємства, котре працює на ОПК. Ця лінія — саме про корупцію, економічне шпигунство, рейдерство і зраду: все те, з чим — на переконання інфантильного суспільного прошарку, — повинні розібратися «хлопці», котрі «прийдуть — порядок наведуть». Дуалістичність підходу до сюжету в результаті задовольняє потреби як самих ветеранів, котрі справедливо прагнуть видимості й адекватної реакції на себе суспільства, так і тих, для кого ветерани — делеговані захисники від внутрішнього ворога.

Під фінал: один шаблон удалося зберегти, один — поламати й один — намагатися просувати. Збереження цілком відповідає жанру, що добре. Ламання доводить: там можна і треба. Спроба триматися за неробоче — мінус, із яким нічого поки що не можна зробити.

Зберігся гепі-енд. Не типовий переможний фінал, а глобальний: той, кого весь час вважали мертвим, виявився живим. Ламання є відразу по кількох лініях. Насамперед не лише Кречету, а й іншим героям, серед яких чимало реальних ветеранів, продюсери дозволили бувати слабкими і загалом проявляти слабкість і «зламність». Бо зазвичай українські фільми й серіали, заявлені умовно «чоловічими», передбачають: головний герой не має права на поразку і слабкість, навіть слабину давати не може. Хоча коли герой спершу впав, а потім піднявся — класика арки будь-якого персонажа.

Ще один позитив — відмова від любовної лінії в шаблонному розумінні: тобто між головним героєм і головною героїнею спершу неприйняття, потім — поступове зближення, нарешті — інтим у гламурному інтер’єрі житла преміум-класу. Взагалі-то Кречету пропонується дві прогнозовані романтичні лінії — стосунки з волонтеркою Юлею «Малою» (Анастасія Пустовіт) та Аліною Вербою — вдовою, як він думає, кращого друга. Тим більше, з ним подружився її син Назар (Гриша Горобчук), тож їм зійтися сам сценарій велів. Проте Мала поїхала, у Аліни теж особисті обставини помінялися на краще. Значить, уникнути штучної «хімії» цілком можливо, не втративши при цьому багатомільйонної аудиторії й заробивши безліч схвальних оцінок, як, наприклад, ось.

Поки що мінусом вважаю офіційне визначення жанру «Повернення» — драмеді. Що значить, драматична… комедія. І хоча під час допрем’єрного показу глядачів закликали сміятися частіше, а самі ветерани визнавали, що оперують не те що чорним, але дещо специфічним гумором, апеляція до «комедійного» чи «іронічного» — той якір, який давно заіржавів, проте вперто не дає розвивати суто драматичні жанри. Бо хтось десь сказав: під час війни українці хочуть комедій. Тож треба втискувати всі проєкти в «комедійне» прокрустове ложе.

У серіалі за чорний гумор відповідає переважно персонаж Рудинського, якому з того світу жартувати можна. Загалом хід цікавий, хоч не новий у ширшому контексті, його вже використовували в кіно. Але це навряд означає, що серіал про ветеранів треба маркувати ще й комедією. Втім, у фільмах і серіалах завжди є один персонаж, котрий «тягне» комічну складову. Скажімо, у «Декстері» це судмедексперт Мацука — але ж «Декстер» при цьому не драмеді…

Головна ж відмінність «Повернення» від усіх згаданих і не згаданих вище референсів — він про ветеранів своєї війни за свою землю і своє щастя. Натомість «в’єтнамці», «корейці», «афганці», «чеченці» по суті воювали за чуже на чужій території. З ветеранами Другої світової складніше, і тут бійці УПА й Червоної Армії ще не скоро знайдуть спільний знаменник у кіно й серіалах. Лишаючись ідеологічними ворогами й українцями водночас. Але для тих же наших сучасників, хто воює з російським агресором на фронті та повертається до цивільного життя, повинна бути однозначна оцінка: наші герої. Без пафосу. З увагою, повагою та видимістю й втіленням у сюжети художніх стрічок, дія яких відбувається від 2014 року й надалі.