Валерію Федоровичу, ви куди?

Примітка редакції. Україні вигідно побачити в політиці якомога більше військових. Тільки не з програмою для найбільш лінивої частки населення.

Українська політика б’є антирекорди за здатністю тримати контакт із реальністю. І це навіть не про те, що політики не вміють відчувати, куди віє вітер. Усе вони вміють.

Кар’єра майже будь-кого з них залежить від того, чи здатен він зчитувати правильні настрої у правильних людей у правильний момент. Проблема в іншому — дуже часто вони навмисно роблять вигляд, ніби не розуміють очевидного. Бо незаперечна правда іноді ріже рейтинги. А реальність завжди неконкурентна на виборах.

З урахуванням цього можна сказати: навіть добре, що у політику збирається Валерій Залужний. Поки він був головнокомандувачем, я відмовився би обговорювати його можливі політичні перспективи. У нас війна, і військовий на такій посаді має виконувати свою роботу, а не гратися у ворожіння на електоральній гущі. Але тепер він людина цивільна.

Тепер йому можна. Статут не забороняє. І от саме зараз, коли йому можна, починається найцікавіше. І водночас найбільш тривожне.

У політиці є проста річ, яку чомусь постійно плутають — розуміння, завдяки кому ти живий, здоровий і на робочому місці. У мирний час відповідь очевидна — завдяки виборцю. Під час війни відповідь ще очевидніша — завдяки армії.

Війна не скасовує демократію, але тримає опору під ногами. Ти можеш скільки завгодно будувати електоральні конструкції. Якщо армія валиться, то валиться і держава, і виборець, і вся твоя політична кар’єра разом із твоїми білбордами.

Саме тому мені хочеться побачити при владі військового. Не святого і не чарівника. Просто нормального. Щоб вийшов до людей — і раптом виявилося, що він кращий за більшість. Бо людина, яка особисто пережила цю війну, безпосередньо взявши участь у ній, на тлі мрійників завжди буде більш тверезою. Більш відповідальною. Здатною називати речі своїми іменами.

Та й конкуренція там нині така, що бути кращим за більшість не надто складно. Потрібно лише не брехати щодня.

Ми вже бачили, як українська держава опинилася на межі знищення. І ми бачили, що у той момент значна частина політиків спромоглися хіба що не заважати найліпшій частині суспільства проявити найкращі якості. Ніхто не просив у політиків героїзму. Хотілося мінімуму — не ламати те, що тримає країну.

Та, щойно небезпека минула (точніше, як тільки так вирішили самі політики), у парламенті й навколо нього знову обвалилося розуміння реальності. Знову почалися ігри у «теплу ванну», красиві слова. У правильні меседжі для правильних груп. У пошук легких відповідей на важкі питання.

І от повз ці декорації Валерій Залужний виходить із позицією про війну. З його рівнем довіри можна багато чого сказати прямо. Про нормальну підготовку бійців і розподіл мобілізаційного ресурсу. Про те, як зробити мобілізацію справедливою. Про війну, яка йде прямо зараз. Про те, як держава має організувати свій шлях на довгу дистанцію. Замість цього процитую фрагмент колонки Валерія Федоровича.

«Що ж до мобілізації або можливості її покращення? Досвід і Росії, і наш показує, що традиційний підхід до мобілізації у сучасній війні вже абсолютно себе вичерпав... Поле бою стало прозорим та контролюється в автоматичному режимі роботами, вірогідність виживання саме людини вже не залежить від якості її підготовки і веде до неминучих утрат, що вимагає дистанціювання людини від цієї kill zone». Отакої.

Тут можна було б захоплено кивати. Боже, як класно. «Прозоре поле бою». Рація не працює, а вона більше й не потрібна: навколо одні роботи бігають. Ох, чудово, ну нарешті. «Автоматичний режим». «Дистанціювання людини». Це звучить сучасно, технологічно, навіть гуманно.

Звучить так, ніби простий читач армії і не потрібен зовсім. Почитав, почухав живіт, із задоволеним виразом обличчя пішов купувати собі довідку про непридатність. М’яко кажучи, я не такого ефекту чекаю від заяв нехай і колишнього, але вже легендарного головнокомандувача.

Ти нібито пропонуєш берегти людей, відсунути їх від смертельних ризиків, хочеш замінити їх машинами. Начебто кінець цієї історії має бути добрим. Однак проблема у тому, що війна так не працює. Вона не є лише картинкою з екрана, де оператор дрона клацає по мапі і все вирішує натискання кнопки. Навіть ядерна зброя такого не вміє. Оператор дрона — тим паче.

Війна — це ще й контроль території. Війна — це ще й те, що ворог, якщо має волю і час, шукає не якесь «прозоре поле», а непрозору шпарину. Він не бігає туди, де його видно. Він лізе туди, звідки його точно не чекають.

У вас умовна «kill zone». У вас дрони. У вас оператори. У вас чудова зона вогню, яка у теорії контролюється автоматично. А потім росіяни пролазять кілька кілометрів по закинутому підземному тунелю, по колектору якомусь. Вони виходять не на «прозоре поле», а вашим технологічним воїнам у спину. І починається перестрілка з дуже плачевним результатом.

Ворог хоче підловити вас там, де ви цього не врахували. Ворог хоче, щоб його мавпа з калашом добігла до вашого високого ельфа з крутою магією, і вистрілила йому в голову. Ворог робить усе, щоб так і було. Чим довше ви цього не помічаєте, тим легше саме ворогу.

Це «kill zone»? Ні. Це старий добрий вогневий контакт. От і все.

І щоб такого не сталося, ваших операторів мають прикривати люди. Піхота. Та сама навчена піхота, яку у красивих текстах усілякі розумники вже тричі знецінили. Поховали під балачками про штучний інтелект.

А тепер іще одна проста річ. Щоб на п’ятий рік мобілізації у вас була піхота, її доведеться набирати примусово. Це неприємно, це політично токсично. Але це все одно доведеться робити, так чи інакше.

І нехай це викликає опір, злість, страх, маніпуляції, брехню і сотні причин, чому саме «мені не можна». Якщо у вас немає піхоти, до одного місця будуть усі ваші дронщики. Бо їх перестріляють упритул.

І ось тут у мене виникає не злість, а тривога. Я зараз не вживаю ненормативну лексику лише тому, що все-таки поважаю Валерія Залужного. І щиро вдячний йому за управління у 2022–2023 роках. За взяту на себе відповідальність. І саме через цю повагу мені хочеться внести корективи — не стільки в розуміння Залужним військової теорії, скільки у суспільний сигнал його позиції.

Бо у наших реаліях будь-які слова про мобілізацію не живуть у вакуумі. Тут не скажеш, що ти просто сів за ноутбук і написав роздуми про майбутнє війни. Такі слова у нас одразу стають політикою, навіть якщо автор цього не планував.

Поясню більш детально. Мобілізація в Україні стала предметом торгу. Хтось торгує нею напряму, обіцяючи мобілізаційному ресурсу, що нікому нічого не буде. Хтось торгує нею опосередковано, переводячи розмову в казку про те, що вже скоро людей замінять технології — а отже, можна ще трохи перечекати. Хтось торгує нею через ненависть, роблячи із ТЦК універсального ворога, — аби збільшити кількість переглядів на своєму каналі в ютубі.

У такій реальності будь-яка фраза про «традиційний підхід, який себе вичерпав», буде сприйнята як відро бензину, вилите прямісінько у вогнище. Подарунок для тих, хто шукає собі моральну індульгенцію. Мовляв, це ж сам Залужний каже. Оце я класно вирішив від армії ухилятися, зараз Валерій Федорович ї**не нам кілл-зону від Ростова до Чернігова. А я пива поп’ю тим часом. Може, колись задоначу. Або ні.

Список додаткових тез можна продовжувати. Якщо «виживання не залежить від підготовки», то навіщо взагалі ця мобілізація? Якщо «неминучі втрати», то навіщо взагалі йти? Якщо «дистанціювання людини» — то чому я маю бути тією людиною, яку ніхто не дистанціював?

Навіть якщо ти пишеш подібний текст як колишній військовий, прочитають його як текст майбутнього кандидата. Так воно працює.

І мені боляче бачити, як людина, яку армія знає і поважає, входить у поле, де найкраще почуваються ті, хто давно і професійно грає на страхах та маніпуляціях. Грають люди, які навіть 0,0001% від тієї користі, яку приніс державі Залужний, не забезпечать ніколи.

Це поле бою, де багато років працюють майстри свого жанру. Вони почали робити це раніше за тебе. Що б ти не сказав, вони скажуть більш цинічно. Що б ти не обіцяв, вони пообіцяють іще більше. Вони завжди будуть попереду в забігу за серця тих, хто хоче чути тільки те, що йому приємно чути.

Зате є інше поле. Поле, де Залужний усе ще має шанс стати кандидатом. Знаєте, хто нам потрібен? Той, кого знає і поважає армія, а цивільні хоча б поважають. Не той, хто побіг за голосами саботажників. Той, хто скаже правду, а не буде вигадувати кіберпанк.

Не думаю, що Залужний не в курсі, що у рамках дронового кіберпанку в норі посеред поля випорожнюватися доводиться в кульочок. І доволі довго. Місяців чотири, бо без мобілізації хрін тебе хто швидко поміняє. Ось ваш кіберпанк. Тримайте кульочки, повні кіберпанку.

Щоб стати такою людиною, слід тверезо пояснювати неприємні речі. Про те, що мобілізація буде. Про те, що вона дійсно має бути справедливою (хоч це насправді мало кому сподобається). Про те, що держава має нарешті навчитися поводитися з мобілізаційним ресурсом правильно, а не розпускати його наліво і направо. Про те, що мобілізація — основа вчасних ротацій, а вчасні ротації — не забаганка, а умова виживання вже дійових військовослужбовців.

І про те, що підготовка важлива, навіть коли дрони всюди літають. Особливо коли дрони всюди літають.

Про те, що технології не заміняють піхоту, а доповнюють. Про те, що війна майбутнього чомусь уперто повертає нас до старих добрих ривків піхоти — тільки тепер під постійним наглядом камер і з ризиком для кожного необережного руху. Ось такий «Скайнет», шановні.

У політиці дійсно є спокуса бігти за цивільними, які кричать гучніше. Не звертати увагу на армію, бо та під присягою і так повоює. Якщо ігнорувати других і принижуватися перед першими, другі це запам’ятають, а перші все одно не оцінять.

Конкуренція у тому сегменті завжди програна. Бо якщо хтось їсть це лайно вже два роки, а ти тільки почав — навіть якщо будеш їсти вдвічі більше, ти його не обженеш. І саме тому хочеться сказати Валерію Федоровичу дуже просту річ: Ви не туди воюєте.

Я справді сподіваюся, що команда Залужного моніторить згадки у мережі та читає такі тексти. Не хочу нікого образити, але тут без критики не вийде. Не той фарватер, хлопці.

Людина з таким кредитом довіри має рідкісний шанс — говорити про війну без казок і дешевих обіцянок. І якщо цей шанс витратити на все, що попало, для кого попало, його вже заново не заробиш.