"Ядерне 11 вересня": Джордж Фрідман - про справжню причину удару по Ірану

Засновник Geopolitical Futures та автор бестселерів New York Times Джордж Фрідман пояснює, чому США та Ізраїль зважилися на спільний удар по Ірану, убивши верховного лідера Алі Хаменеї та десятки високопосадовців. У розмові з ведучим подкасту Крістіаном Смітом Фрідман розкриває логіку Вашингтона: страх "ядерного 11 вересня", провал переговорів та ставку на розкол між двома іранськими арміями - ісламістським КВІР та світською регулярною армією. Окремо аналітик дає жорстку оцінку Росії: війна в Україні настільки виснажила її, що єдине, на що вона здатна, - "виголошувати промови". Фрідман також пояснює, чому Китай навряд чи піде на серйозну конфронтацію з Вашингтоном через Іран - особливо напередодні саміту Трампа та Сі.

Крістіан Сміт: Вітаю, ласкаво просимо на подкаст Geopolitical Futures. Я - Крістіан Сміт. Тривалі американо-ізраїльські удари по Ірану стали результатом тривалого періоду напруженості, переговорів та нарощування військового угруповання. І відбулися менш ніж через дев'ять місяців після торішньої дванадцятиденної війни. Тож, хоча вони й не були несподіванкою, нинішні атаки все ж шокують - особливо вбивство верховного лідера Ірану, який керував країною понад 35 років. У цьому подкасті до мене приєднується засновник та голова Geopolitical Futures Джордж Фрідман, щоб розібратися, як ми опинилися в цій точці, куди все може рушити далі і що це означає для великих держав, зацікавлених у регіоні. Джордже, вітаю. Для початку: наскільки це провал іранської розвідки? Або, можливо, тут є щось від венесуельського сценарію - коли всередині режиму були люди, які вважали, що час верховного лідера минув, і бажали змін?

Провал іранської розвідки

Джордж Фрідман: Думаю, вони дійсно хотіли змін. Але при цьому не хотіли того руйнування, яке обрушили на Іран США та Ізраїль. Провал іранської розвідки в тому, що у них не було працюючої розвідувальної мережі в США, яка б відстежувала авіацію та інше. Крім того, хоча їм слід було отримувати більше розвідданих з арабських країн, де в Америки бази, вони просто не були на цьому зосереджені. Таке трапляється. Перл-Гарбор стався, і це не було чиєюсь конкретною помилкою - просто не передбачили і не підготувалися. Думаю, іранці вважали, що переговорний процес може тягнутися нескінченно. Їм потрібно було якомога більше часу, і вони думали, що зможуть викрутитися. Можливо, це переконало їх, що удару не буде. Напередодні Трамп заявив, що вкрай роздратований їхньою відмовою позбутися ядерного потенціалу. Запам'ятайте: тут є лише одне ключове питання - ліквідація ядерного потенціалу. Іранці за нього трималися, стверджуючи, що він потрібен для наукових досліджень і тому подібного, а Штати вимагали від них відмовитися. Це і був фундаментальний принцип цієї війни. Розвідка - це частково шпигуни, частково аналітика. Вони невірно проаналізували ситуацію.

Крістіан Сміт: Вимальовується цікава закономірність: за останній рік ми бачили атаки на "Хезболлу", потім на ХАМАС - лідери збиралися для обговорення переговорів і піддавалися удару. Тепер те ж саме з Іраном. І виникає питання: чому вони були настільки вразливими? Давайте повернемося до основ, Джордже. У світі, де США намагаються піти з регіонів, у яких не хочуть брати участь - менше цікавляться Європою, менше цікавляться будь-чим за межами Західної півкулі - чому Штати досі турбує Іран?

Чому Америка атакувала Іран: страх ядерного 11 вересня

Джордж Фрідман: Нас турбує Іран у зв'язці з його ядерним потенціалом. Іран - єдина країна на Близькому Сході, з якою ми взаємодіємо подібним чином. І офіційне пояснення - його ядерний потенціал. Думаю, це правда. Я вже згадував раніше 11 вересня. За межами Америки погано розуміють, який колосальний вплив ці події справили не лише на населення, а й на політиків. Отже, у нас є країна, де "Аль-Каїда" в якомусь вигляді досі існує. "Хезболла" там діє. Безліч інших ісламістських організацій - назвемо їх терористичними групами або ополченнями - діють там. Якщо вони отримають ядерну зброю - за нинішньої ідеології, не ісламу як такого, а певних течій в ісламському світі, - ми вже бачили 11 вересня, яке стало катастрофою для Америки. А тепер уявіть ядерне 11 вересня. Ядерну зброю завантажують на судно під іноземним прапором - французьким, польським, яким завгодно, - воно заходить у нью-йоркську гавань і вибухає. Ми вже знаємо, що групи, здатні на таке, діють і підтримуються Іраном. З американської точки зору - у мене немає доказів, що саме це було на думці у Трампа, але мало бути. Він дивиться на ситуацію: це єдина країна, яка, враховуючи всі групи, які вона підтримує, здатна влаштувати нове 11 вересня. І здійснити його з ядерною зброєю. Звідси й одержимість ядерним потенціалом. Це лише моя думка, я ніколи не чув, щоб хтось говорив про це публічно. Але думаю, саме в цьому суть. На відміну від інших країн з ядерною зброєю, тут боялися, що вона буде застосована.

Крістіан Сміт: Очевидне порівняння - Північна Корея, яка отримала ядерну зброю кілька років тому. З точки зору США - можливо, не Японії та Китаю - північнокорейські ракети поки не можуть вразити більшу частину Америки. Чому ж така стурбованість Іраном, а не Північною Кореєю?

Джордж Фрідман: По-перше, ісламістські сили вже здійснили 11 вересня. У Північної Кореї зброя розглядається насамперед як стримуюча: не нападайте на нас, не вторгніться - у нас є ядерна зброя. До речі, у них нібито є міжконтинентальні ракети, здатні досягти США. І головна мета була - гарантувати, що Штати не спробують їх дестабілізувати або вторгнутися, що Південна Корея не нападе, і навіть Китай, який зараз не надто доброзичливий до них, цього не зробить. Ядерна зброя для них - насамперед гарантія оборони. Не інструмент нападу. Її не збираються застосовувати. Знову ж таки, треба підкреслити: 11 вересня було здійснено під прапором ідеології радикального ісламу. І ми дивимося на ці сили зовсім інакше - з точки зору того, на що вони здатні і що вони готові зробити, - ніж на Північну Корею. Тому, хоча ми дізналися приблизно у 2006 році про підземне ядерне випробування в Північній Кореї, ми ніколи не вважали, що вони натиснуть кнопку, - бо вони були б знищені. На ісламський світ ми дивимося інакше.

Крістіан Сміт: І ще один фактор, звичайно, - Ізраїль. Він значно ближче до Ірану, ніж США. Ця загроза була в центрі уваги і Ізраїлю, і Америки.

Джордж Фрідман: З американського боку, після Гази і всього іншого, з'явилася деяка дистанція. Зрозуміло, ядерна зброя загрожувала б Ізраїлю. І США, як і раніше, близькі до Ізраїлю, можливо, не так віддані, як раніше, але близькі. Тож Ізраїль, безумовно, зіграв свою роль. Але це не єдиний фактор. Було питання 11 вересня. У розмовах з різними людьми ця тема спливає постійно. Публічно її не обговорюють, бо ніхто не хотів виносити це на публіку. Але з моєї точки зору, це були ті самі групи - "Аль-Каїда" в якомусь вигляді досі існує, - які були готові здійснювати атаки смертників на звичайні будівлі. Тепер уявіть, що буде з ядерною зброєю. Думаю, саме це не давало спокою американцям і Трампу щодо іранської ядерної програми. Тому вони наполягали на її припиненні. Іранці хотіли продовжити її в набагато менших масштабах. Говорили, що для медичних досліджень і так далі. Ми їм не вірили. Не вірили в можливість інспекцій на місцях. Ядерний Іран - набагато страшніша перспектива, ніж ядерна Північна Корея, Китай, Росія і так далі.

Чому провалилися переговори

Крістіан Сміт: Це, так би мовити, імператив. Переговори йшли досить довго. Була торішня дванадцятиденна війна, здавалося, що вона відклала питання в довгий ящик. Тепер ось це. Чому переговори провалилися?

Джордж Фрідман: Тому що головне, чого хотіли Штати, - знищення ядерних об'єктів - не було повністю досягнуто під час першого удару. Ці атаки не ліквідували потенціал повністю. І з'явилися ознаки того, що іранці починають його відновлювати. Тобто фундаментальна проблема залишилася: та сама причина, яка спочатку штовхнула до удару по ядерних об'єктах. Але до цього моменту, враховуючи, що повністю знищити ядерний потенціал не вдалося, а уряд Ірану явно прагнув розвивати ядерну зброю і, вочевидь, мав для цього причини, було вирішено: раз переговори зайшли в глухий кут, єдина причина провалу в тому, що вони з високою ймовірністю хочуть використати цю зброю. І значить, питання перейшло від ядерної програми до зміни режиму.

Крістіан Сміт: Чому Іран не відмовиться від ядерної програми? З їхньої точки зору - вони не довіряють США? Не хочуть поступатися? Вірять, що вона потрібна для оборони? Це виглядає досить дивно, враховуючи, що вони напевно прекрасно знали, на що готові піти США та Ізраїль, якщо програма не буде згорнута. Чому вони так уперто за неї чіплялися?

Джордж Фрідман: Треба пам'ятати, що у них дуже мало друзів у регіоні. З Саудівською Аравією вкрай напружені відносини. Країни Перської затоки - ОАЕ та інші - теж у поганих відносинах. Ізраїльтяни, зрозуміло. "Хезболла" базується там, а ХАМАС був фактично іранським проєктом. Але не тільки Ізраїль був незадоволений. Саудівці ніколи не схвалювали терористичні угруповання. Країни Затоки куди більше цікавилися економічним розвитком і заробітком, ніж війною. Іран нажив собі безліч ворогів, чіпляючись за ідеологію радикального ісламу - практично єдиний у регіоні, хто її дотримувався. При цьому поруч Туреччина, яка стрімко нарощує військову міць. Вони озирнулися і почали шукати стримуючий фактор. Проти США - можливо. Але й проти інших країн. До того ж Іран - не арабська, а перська країна, і це принципова різниця. Він оточений потенційно ворожими сусідами.

Крістіан Сміт: Але якщо вибір стоїть так: продовжувати ядерну програму з високим ризиком американо-ізраїльського удару по керівництву і режиму - або відмовитися від неї. Хіба логічний вихід не в тому, щоб відмовитися?

Джордж Фрідман: Тільки якщо ви не вірите, що без ядерної зброї на вас накинуться Ізраїль, Штати, Саудівська Аравія, Туреччина і всі інші. Якщо вдасться її створити, ісламістський режим всередині Ірану, можливо, стане більш захищеним. Проблема в тому, що перший удар відкинув іранську програму на роки. Вони продовжили розробку і категорично не хотіли її згортати. А значить, рано чи пізно вони або створять ядерну зброю і стануть загрозою для регіону і для США, і тоді їх буде не зупинити. Один із висновків міг бути таким: рано чи пізно з іранцями доведеться розбиратися. Краще раніше. І пам'ятайте, який рівень ризику несуть Штати без ядерної зброї противника: війська на землі не задіяні, піхотних втрат немає. Як сказав президент, втрати будуть, але це авіаудари, ракетні удари і так далі. Зовсім інша війна, ніж в Іраку за Джорджа Буша - з піхотою, великими втратами і довгими роками.

Це набагато більш короткострокова операція, націлена насамперед на ліквідацію ядерного потенціалу, а потім - на сам режим. Ми спостерігали так званий обезголовлюючий удар - удар, мета якого - знищити керівництво, чи то військове командування, чи то політична верхівка. У фокусі був не ядерний потенціал, якого в повному обсязі ще не було, а ліквідація режиму, що прагне до ядерної зброї. І варто пам'ятати, що арабський світ, на відміну від перського, не надто засмучений тим, що відбувається. Іранці у відповідь атакували безліч країн регіону - і військові бази, і цивільні об'єкти. Це величезна, потенційно потужна країна, але оточена силами, які їй ворожі з усіх боків. Усе набагато складніше, ніж "Трамп прокинувся в поганому настрої і завдав удару". Це була фундаментальна необхідність: небажання відмовитися від ядерної програми стало останньою краплею.

Стратегія Трампа "ніяких війн" та обезголовлюючі удари

Крістіан Сміт: Концепція обезголовлюючого удару стала справжнім фаворитом Трампа. Ми бачили це у Венесуелі цього року. Можна стверджувати, що подібне було і з ХАМАС минулого року. Американці не просто не підтримують відправку військ на Близький Схід - вони категорично проти. Це було однією з причин обрання Трампа. Що це говорить нам про його стратегію "ніяких війн"? Ідея в тому, щоб обмежитися авіаударами з мінімальними втратами, але що далі?

Джордж Фрідман: По-перше, у будь-якій війні ліквідація керівництва - це мета. Зазвичай недосяжна, тому що противник не збирається в одному місці. Але руйнування командної вертикалі ворога завжди є завданням. При цьому Штати не хотіли зіткнутися з ядерним Іраном - і багато країн регіону теж. "Ніяких війн" - це часто те, що можна пообіцяти на виборах. Але з урахуванням розвитку подій Трамп не хотів війни в дусі В'єтнаму, Афганістану і так далі. Не хотів військ на землі, не хотів втрат, що розтягнулися на роки. У цих рамках - якщо віддати йому належне - він побачив, по-перше, фундаментальну довгострокову загрозу для Штатів і стабільності регіону, і, по-друге, маловитратне рішення: спочатку знищити ядерний потенціал - це не цілком вдалося, - потім обезголовити режим і відкрити шлях для неісламістських сил всередині Ірану. Тепер питання: з відходом Хаменеї, із загибеллю багатьох представників режиму - чи зможе він продовжити роботу? Всередині Ірану є реальний потенціал для змін, тому що далеко не всі іранці підтримували все це.

Дві армії Ірану та внутрішній розкол

Крістіан Сміт: Цікаво, що удар стався приблизно через місяць після страшних протестів в Ірані, під час яких, за різними даними, загинули десятки тисяч людей.

Джордж Фрідман: Варто підкреслити дещо важливе. В Ірану дві армії. Одна - КВІР (Корпус вартових ісламської революції), ісламістська армія. Інша - регулярна армія, успадкована від шахського Ірану, коли країна була проамериканською. Вони не ладнають одна з одною. Світська армія - а вона дійсно світська, не ісламістська - більша за КВІР. КВІР отримує краще озброєння. Але регулярна армія - дуже професійна сила. Цій армії ніколи не було комфортно за Хаменеї та нинішнього уряду. І Хаменеї ніколи не довіряв їй. Тож коли ми говоримо про розкол всередині Ірану, є фундаментальний військовий розкол: між регулярною світською професійною армією і КВІР - ісламістською силою, пов'язаною з безліччю терористичних організацій. Я підозрюю, що одне із завдань адміністрації Трампа - дати цій суперечності вийти на поверхню в момент, коли іранський режим максимально ослаблений: вибити уряд і відкрити можливість для армії заявити про себе.

Крістіан Сміт: Це вкрай цікаво, тому що, виходить, Трамп у своєму зверненні закликав іранський народ повстати і "скинути кайдани" після завершення ударів. Але в реальності йому потрібен просто режим, який не прагне до ядерної зброї.

Джордж Фрідман: Згадайте: останніми місяцями іранський народ дійсно повстав. І результатом стала жахлива кривава розправа. Президент використав це для обґрунтування ударів. З іншого боку, не впевнений, що його так уже хвилює сама різанина. При цьому не можна вважати, що режим був усіма улюблений. Багато хто його не підтримував. Тепер питання: що буде далі? Я висуваю гіпотезу - не прогноз: є досить світська армія, якій ніколи не було комфортно під контролем Хаменеї і якій він не довіряв, але це велика сила, здатна захистити країну. У нинішніх обставинах вона може взяти владу. Щодо населення - ніколи не можна точно сказати, який відсоток незадоволений урядом. Але безліч людей вийшли на протести, і безліч були вбиті. Режим перебував під серйозним внутрішнім тиском. Думаю, Штати вирішили додати зовнішнього тиску і відкрити клапани, що стримували тиск усередині системи.

Чому Трамп чекав

Крістіан Сміт: Чи не краще було б завдати удару місяць тому, коли йшли протести? Трамп тоді заявив: "Допомога йде", - але минув понад місяць, десятки тисяч загинули. Можливо, готовність до протесту знизилася після такого кровопролиття?

Джордж Фрідман: Можливо, знизилася. А можливо - навпаки. Пролилося багато крові. І пам'ятайте: удари були спрямовані не проти населення, а проти режиму, який влаштував розправу. Думаю, Трамп намагався запустити переговорний процес. Намагався різними способами достукатися до іранського керівництва, пояснити, що жити з ядерним Іраном неможливо. Режим відповідав: ми не можемо жити без ядерного Ірану. Трамп хотів домовитися - і, думаю, намагався. Вважав, що тиск вулиць у поєднанні з американським тиском створить можливість для компромісу. Останніми тижнями стало ясно, що компроміс недосяжний. Переговори йшли, іранці відмовлялися повністю згорнути програму - посилалися на медичні та інші дослідження, що було непереконливо. Не погоджувалися і на постійні інспекції. Якоїсь миті стало очевидно, що переговори цього не вирішать. Тому слід мати на увазі: так, мирні жителі неминуче гинуть при такому ударі, але метою були урядові об'єкти - і в ізраїльтян, і в американців. Це не була операція, розрахована на масові жертви серед цивільних. Думаю, він не завдав удару місяцем раніше, бо вірив у можливість домовитися. Але все впиралося в те, що іранці готові були піти на багато поступок, але не на головне - відмову від ядерної програми.

Що буде, якщо режим встоїть?

Крістіан Сміт: Що станеться, якщо це не спрацює? Припустимо, режим просто замінить Хаменеї і продовжить. Поки вони саме це й заявляють. Чи може це перетворитися на цикл: переговори - удари - переговори - удари?

Джордж Фрідман: По-перше, всередині уряду теж є розбіжності. [Image of Iran's government structure] Є люди, які вважають масові вбивства на вулицях жахливими. Є ті, хто вважає їх необхідними. Поява нового режиму залежить не тільки від особи лідера, а й від здатності сформувати уряд, який не розривається зсередини. Якщо виникне уряд, нездатний приймати рішення через глибокий розкіл, - це один сценарій. Зрозуміло, що він не стане другом Штатів і засуджуватиме Америку. Питання в тому, чи готовий новий режим згорнути ядерну програму. З точки зору нового керівництва, яке побачило, що сталося, я вважаю, що вони швидше віддадуть перевагу відмовитися від програми, яку все одно не отримають, - тому що ми її знову знищимо, - і просто рухатися далі. Для Америки цього достатньо. Для регіону - не зовсім. Але крім питання наступності всередині уряду, є армія - вона тихо стоїть і чекає. Виконує накази як професійна сила, але тепер фактично опинилася вільною. За цим варто стежити. Можливо безліч сценаріїв. І американська реакція залежатиме від того, як усе розгорнеться.

Командир КВІР і син Хаменеї

Крістіан Сміт: Ми ще не згадали, що командир КВІР [Мохаммад Пакпур], схоже, теж убитий, як і, можливо, син Хаменеї, якого розглядали як потенційного наступника. Але давайте розглянемо сценарій: Іран не відмовляється від ядерної програми. Чи може початися нескінченний цикл ударів? Що станеться, якщо до влади прийдуть релігійні фундаменталісти і втримаються?

Джордж Фрідман: Якщо релігійні фундаменталісти залишаться при владі, вони розуміють, що Штати вдарили вже двічі. Другий раз - масштабно, щоб не допустити ядерної зброї. Ізраїльтяни теж вели дванадцятиденну війну. Дві потужні країни не хочуть, щоб в Ірану була ядерна зброя. І більшість країн регіону на боці Америки. Тож це не ситуація, де США вторгаються у вороже середовище. Проблема - Іран. Він оточений країнами, які його не люблять. Навіть іракці, при всьому своєму фундаменталізмі, ворожі до нього в сунітсько-шиїтському вимірі. Важко уявити, що з'явиться уряд, готовий ризикувати своїм виживанням після всього побаченого. Очевидно, що американський президент готовий застосовувати високоточну зброю, не зазнаючи при цьому великих втрат на землі. Будь-який новий режим повинен це враховувати. Я дивлюся на демонстрації проти уряду, на різанину, яку уряд влаштував заради їх придушення, на існування армії. Іран - країна, глибоко розколота за етнічною, релігійною та іншими ознаками. Жоден уряд не виникне, маючи ілюзії щодо США.

Регіональні наслідки та удари у відповідь Ірану

Крістіан Сміт: Можна розглядати безліч сценаріїв. Частина проблеми в тому, що, як показали Ірак і Афганістан, дуже важко передбачити розвиток подій. У Європі турбуються про можливу громадянську війну в Ірані та про потоки біженців. Давайте подивимося на регіон. Що можна прочитати в тому, що Іран у відповідь атакував стільки країн? ОАЕ, Саудівську Аравію, Катар потрапив під удар. Це виглядало як хаотична реакція.

Джордж Фрідман: По-перше, коли ми говоримо про Афганістан та інші війни - це зовсім інша ситуація. Люди гинуть, але в американській армії та ВПС таких затяжних втрат, як раніше, немає. По-друге, у нас багато друзів у регіоні. Військово-повітряні бази в багатьох країнах - у Саудівській Аравії, у державах Затоки і так далі. Зовсім інша ситуація. Якщо подивитися, скільки країн Іран атакував - включаючи чомусь готелі, - це дає уявлення про масштаб американської військової присутності в регіоні: наземні та морські сили. На відміну від Афганістану, де друзів навколо не було, тут в Америки маса не тільки впливу, а й союзів.

Роль ЦРУ та Ізраїлю

Крістіан Сміт: Уточню: Катар теж був безпосередньою мішенню, а не просто опинився під перехресним вогнем. Тепер про Ізраїль. Ось що привернуло мою увагу: схоже, ЦРУ здобуло розвіддані про місцезнаходження Хаменеї і ряду інших лідерів, а потім передало їх Ізраїлю, який провів цю частину ударів. Що з цього випливає?

Джордж Фрідман: Ізраїль їх провів - це факт. Але коли ЦРУ заявляє, що надало всю розвідку, ізраїльський "Моссад" скаже те ж саме. Завдання розвідки - вводити в оману, щоб продовжувати роботу. Різні заяви про ступінь участі - це може означати що завгодно.

Росія, Китай та геополітичні наслідки

Крістіан Сміт: Гаразд. Подивимося на дві інші великі держави в регіоні - Росію та Китай. Китай довгий час підтримував Іран - хоча "дружба", можливо, занадто сильне слово, - але не у військовому відношенні. Що це означає для них?

Джордж Фрідман: З'явилася російська публікація про те, що китайці перенацілили свої супутники на Іран і передають йому інформацію про хід боїв. Два питання. Перше: чи здатні іранці взагалі приймати ці дані або передавати їх своїм силам? Думаю, одним з перших кроків США було знищення іранських систем зв'язку, в тому числі супутникового. Чому про це заявили росіяни? Росія дуже стурбована можливим американо-китайським зближенням. Можливо, китайці щось робили. Але навряд чи вони могли передати іранцям щось корисне або взагалі до них достукатися. Сумніваюся, що Китай хотів би зайняти ворожу позицію до Штатів зараз, в ході переговорів, коли він мало що може виграти. І я не здивований, що саме Росія це заявляє - тому що Росія дуже не хоче зближення США і Китаю.

Буде сказано багато всього. І коли ви проаналізуєте всі заяви, ви зрозумієте, що насправді не розумієте ситуацію - але вона точно не така, якою її описують.

Крістіан Сміт: Що стоїть за підтримкою Китаєм Ірану? Просто спосіб відволікти Штати?

Джордж Фрідман: Ну, якщо Штати загрузнуть де завгодно ще - це не шкодить Китаю, а можливо, приносить користь. Якщо, наприклад, США реально стурбовані Іраном, а Іран дійсно їм загрожує, Китай може зробити Штатам послугу, отримавши бонуси на економічних переговорах. Для Китаю це був низьковитратний хід. Але якби їхня допомога реально спрацювала і інформація заблокувала б американську атаку - це було б вкрай погано для китайської переговорної позиції, тому що американці стали б дуже жорсткими. Тож моє очікування таке: у минулі місяці, до того як набрали обертів переговори між США і Китаєм, такий недорогий подразник мав для китайців сенс. Якщо ж вони робили те, що стверджують росіяни, - по-перше, це дуже поганий сигнал для американо-китайських відносин, по-друге, абсолютно марно, тому що іранці не в змозі сприйняти розвідку і діяти за нею. Президент США і голова Сі мають зустрітися [наприкінці березня - на початку квітня], і зараз активно обговорюється, як знайти взаємні компроміси. Показово, що цей звіт надійшов з Росії, яка не хоче бачити ніякого американо-китайського потепління. Ось і все.

Ізоляція Росії

Крістіан Сміт: Чи посилює це ізоляцію Росії?

Джордж Фрідман: Думаю, Росія значною мірою ізолювала себе сама. Як військова сила - з урахуванням того, як вона показала себе в Україні, з урахуванням виснаження її армії, того, що вона призиває 50-річних чоловіків, вербує найманців в Африці, забирає студентів з вузів в армію, - вона не в змозі почати велику операцію на Близькому Сході. І це ситуація, в якій Росія почувається некомфортно. Згадайте, що багато країн, ворожих Ірану, розташовані на Південному Кавказі - той же Азербайджан. А значну частину північного Ірану населяють азербайджанці. Якщо оцінити загальну картину, думаю, росіяни просто намагаються набрати пару очок і не виглядати безпорадними. Але після розпаду Радянського Союзу, коли Центральна Азія і Південний Кавказ вийшли з його складу, це значно ослаблена країна. Вона хоче відігравати роль великої держави, але ніякого військового ресурсу для втручання тут у неї немає. А коли не можеш втрутитися - виголошуєш промови.

Нафтові ринки та наслідки для Росії

Крістіан Сміт: Чи може це вплинути на російські поставки, скажімо, дронів, якщо режим в Ірані зміниться? А якщо зміниться нафтовий ринок і іранська нафта повернеться в повному обсязі - чи вплине це на доходи Росії?

Джордж Фрідман: Перше: один з можливих наслідків - перебої з іранською нафтою. Не думаю, що Штати будуть цілеспрямовано бити по нафтопроводах. Але під час війни поставки можуть перерватися. Це потішить Саудівську Аравію - хоча Штати цього не хочуть, - тому що підніме ціни на нафту. Підвищення цін зараз не в американських інтересах. Не думаю, що по нафтовій інфраструктурі Ірану будуть бити. Але можливо, самі іранці захочуть підняти ціни, щоб створити тиск. Підвищення цін порадувало б Росію, але вона втратила багато ринків збуту за час війни [в Україні].

Крістіан Сміт: Джордже, на цьому зупинимося. Як завжди, величезне спасибі. Спасибі всім, хто слухає подкаст Geopolitical Futures. Все, що потрібно знати про ситуацію в Ірані, ви знайдете на geopoliticalfutures.com. Ми повернемося з новим випуском. А поки - бережіть себе. До побачення.

Джордж Фрідман: До побачення.