Війна, любов і книжки. Що насправді читають українці

До Всесвітнього дня письменника у подкасті «Медіуми» Віра Курико, репортажистка у «Reporters», журналістка, редакторка та авторка документальних книг, розповідає про силу літератури під час війни, про те, що читають українці і чому письменники не зникають, попри стрімкий розвиток нових медіа. А також —  про повернення інтересу до української класики, запити від читачів і внутрішню потребу говорити власним голосом у складні часи.

Підписатися на подкаст «Медіуми» можна на Apple Podcasts, Spotify, SoundCloud, Megogo Audio, NV Подкасти, YouTube Music, YouTube та інших подкастингових платформ

00:00 «Я з дитинства мріяла бути письменницею»;

03:09 «Соцмережі дали можливість не просто читати письменника, а й стежити за ним як за людиною»;

06:00 «Якщо світ колапсує, я навряд чи буду дуже потрібна як репортерка і письменниця»;

08:48 «Література — це завжди два боки: спосіб утекти від реальності й спосіб її зрозуміти»;

10:58 «Наш видавничий ринок зростає шаленими темпами»;

13:20 «Коцюбинський мав можливість писати лише тому, що його підтримував Чикаленко»;

15:34 «Ми перейшли з онлайну в друк, всі вважали це дуже ризикованим»;

17:27 «Ми можемо запропонувати будь-якій організації створити книжку»;

21:15 «Один із найпопулярніших номерів журналу, був про любов»;

23:07 «Нам потрібні книжки, які про війну, але в них не буде про війну»;

27:21 «Вулиця причетних» тепер — вулиця Левка Лук’яненка. Але ціна виявилася надто великою»;

34:48 «Інколи книзі потрібні ключі, іноді ціла зв’язка ключів»;

40:32 «Існують мільярди книжок, які могли б змінити наше життя, але іноді за все життя нам трапляється лише одна. Багатьом не щастить жодного разу не зустріти таку книжку».

«Я з дитинства мріяла бути письменницею»

Наталка Соколенко: Розмову до Всесвітнього дня письменника я хотіла б почати з того, як змінюється роль письменника. Чи ця роль узагалі залишається, чи письменники бачать перед собою ще якусь перспективу? Я згадала нещодавно слова Оксани Забужко, вона каже: «У мене з’явилася нова категорія читачів. Підходить до мене людина і каже: “Я вас читаю. У фейсбуці”. У фейсбуці читає, а книжки вже не читає». Яка роль письменника сьогодні і яка перспектива цієї професії?

Віра Курико: Я не знаю, що тут сказати, тому що навіть мої студенти дуже часто цікаво кажуть про мене і про моїх колег.

Наталка Соколенко: Студенти де?

Віра Курико: В університеті. Я час від часу викладаю в Чернігівському університеті для філологів, бо постійно скаржуся, що в Чернігові не з’являються нові автори, що колись, десять років тому, ми відкривали медіа, а зараз ніхто не пише. І чоловік каже: «Так іди, вчи».

Наталка Соколенко: А колись був Грінченко, Коцюбинський, багато хто.

Віра Курико: Так. І він мені каже: «Чого ти сидиш? Іди вчи». Я пішла і викладала довгий час сторітелінг, тобто як писати. Ми говорили про художні тексти, тому що там філологи, це шлях у письменництво. Коли я починала, завжди з дитинства мріяла бути письменницею, але бачила, що всі вони підпрацьовували, були журналістами. І лише потім зрозуміла, що лише на письменництві далеко не заїдеш, тому потрібно мати ще й професію. Так я і потрапила в журналістику з упевненістю, що потрібно писати статті.

І студенти дуже часто про мене кажуть, і я на них ніколи не ображаюся: називають мене «старою шафкою». Це при тому, що мені 30 років, але вони вважають: «Боже, ви такі олди, у вас такі олдскульні замашки: книжечка паперова, туфельки на невеличкому каблучку». Тому мені дуже важко про це говорити, бо для мене роль письменника взагалі ніяк не змінилася.

«Соцмережі дали можливість не просто читати письменника, а й стежити за ним як за людиною»

Віра Курико: Якщо говорити про Оксану Забужко, тут лише в тому річ, що в мене з’явилася можливість не просто читати письменника, його книжки, а й стежити за ним як за людиною. Тобто його соцмережі для мене радше продовження особистості, ніж книжок.

І це інколи навіть допомагає: ти дуже любиш автора, але він, наприклад, божеволіє у фейсбуці, й у тебе є можливість у цей час трохи відсторонитися і від книжок, і від усього. Дати людині перебожеволіти.

Вадим Міський: Тобто це можуть бути дві різні людини? Та, що себе репрезентує в творах і та, якою вона є в соцмережах, у реальному житті?

Наталка Соколенко: Схоже на професію актора. Одна людина в реальному житті — покидьок якийсь, а потім виходить на сцену — Гамлет.

Віра Курико: Так, але я, наприклад, для себе, поки працювала над книжкою про Левка Лук’яненка, вперше дуже чітко розділила, що є громадянин, є чоловік, є чийсь брат. Це завжди різні люди. Тому для мене фейсбук і всі інші соцмережі, усе, що дає нам розвиток медіа — це лише додатковий інструмент, щоби щось підсилити. Можливо, це елемент промоції, тому що мене, наприклад, теж змушують писати пости у фейсбук.

Наталка Соколенко: Я це розумію. Не знаю, як ти, Вадиме, пишеш у соцмережах: із великим задоволенням чи без. Якби була моя воля, я б узагалі не вела соцмережі, але мушу через свою журналістську роботу і громадську діяльність. Останнім часом я з таким болем змушую себе писати. У вас це теж є?

Віра Курико: Для мене це важко, тому що для цього потрібно зібратися, подумати. Потрібно поставити довгі тире, потім перезалити текст у фейсбук, бо я не можу з дефісами туди заливати. Це все ускладнює. Але в нас є контент-креаторка у The Ukrainians. Вона інколи підходить до мене, показує на годинник і питає, де пости. У моєму паперовому графіку, який я веду в блокноті, написано: «Постарайся — пост “Бегонії”, постарайся — пост “Книжка”». Я стараюся, але це щодня перекочовує на наступний день. Якби була можливість, і думаю, що рано чи пізно це станеться, я б повністю відмовилася від усіх соцмереж. У мого чоловіка служба дозволяє це зробити, і він відмовився від соцмереж. Я просто дивлюся, як людина розквітає, як їй стає легко. До того він постійно приходив і казав: «Ти бачиш, що там написав Капранов?». Нам обовʼязково треба було це обговорити. А я не хочу. Тому я дуже скептично ставлюся до соцмереж.

«Якщо світ колапсує, я навряд чи буду дуже потрібна як репортерка і письменниця»

Віра Курико: У березні 2022 року в Чернігові певний час було світло, а потім його не стало, не стало води, зв’язку зі світом, загалом із Києвом. Ми взагалі не знали, що там відбувається. Були кілька днів повної невідомості. У мене тоді повністю розрядився телефон. Yakaboo тоді дозволило безплатно читати електронні книжки у додатку, але це було марно, бо телефон не працював. Підзарядити його ніде було.

Я жила у подруги, вона перекладачка, у неї було багато книжок. Я почала їх діставати і читати. Уночі ти чекаєш в середньому три бомбардування — і вони приблизно в один час. За ці перерви можна було читати. Більше не було нічого. Були старі підшивки газет, у яких я колись працювала, і я теж їх перечитувала.

Якщо світ колапсує, якщо твоє місто руйнується, під час ядерної зими я навряд чи буду дуже потрібна як репортерка і письменниця, окрім того, що вмію трохи вирощувати рослини. Але щоб не збожеволіти, мені потрібен попередній архів письменницьких робіт, які б мені допомогли. У березні я перечитувала книжку, через яку, здається, постраждала в сьомому класі — «Звіяні вітром». Я подивилася на Скарлет зовсім інакше. Вона буквально підтримала мене тоді в Чернігові.

Я постійно повторювала, я не до кінця розуміла цей вислів: «Я подумаю про це завтра». Але це означає, що завтра буде. Тобі є коли подумати, бо завтра ти подумаєш про це. У нашому будинку було багато дівчат, і коли починалися істерики, що ми всі помремо, я казала: «Дівчата, давайте щось приготуємо, а завтра подумаємо про це». І почувалася прекрасно. Усе, що в мене було, щоб не збожеволіти — це книжки.

Наталка Соколенко: Сила красного письменства навіть у найстрашніші часи просто непереоціненна.

Віра Курико: А в найстрашніші часи без електрики...

«Література — це завжди два боки: спосіб утекти від реальності й спосіб її зрозуміти»

Вадим Міський: Поговорімо про те, чи роль письменника змінюється протягом століть. Ми цінуємо багатьох українських письменників, які вперше писали новою українською мовою, як-от Котляревський. Це те, що сьогодні стало літературним варіантом української мови, звідки почався її літературний розвиток. Багато письменників, всупереч обставинам, писали українською, зберігали традиції, національну культуру.

Зараз це питання вже не стоїть так гостро, бо маємо державу, хоч і з усіма поправками на війну та спротив російській агресії. Здобутки вже є. Чи є нова сходинка в цьому сенсі, коли можна не лише захищатися, а й самовиражатися? Рухатися, як за пірамідою Маслоу?

Віра Курико: Я не впевнена, що роль загалом протягом століть дуже сильно змінюється. Ви маєте на увазі, чи може письменник нині бути самодостатнім і не займатися нічим іншим?

Вадим Міський: І отримувати від цього задоволення. І гроші.

Віра Курико: Михайло Коцюбинський до кінця свого життя так і не викупив будинок у Чернігові.

Наталка Соколенко: Іван Франко теж, його син виплачував кредит.

Віра Курико: Тобто очевидно, що не так уже багато змінилося. Якщо говорити навіть про європейських письменників, там часто була та сама історія. Єдине, що їх відрізняло — традиція. У нас немає спадщини. Умовно кажучи, ми здебільшого нічого матеріального не маємо від батьків, дідусів і бабусь, бо це все було відібрано. Багатьом європейським письменникам допомагало те, що вони мали спадщину, яка передавалася з покоління в покоління. У нас її немає. Я часто думаю, що ми, можливо, перше покоління, яке має щось і може щось залишити. Тому для мене література — це завжди два боки: спосіб утекти від реальності й спосіб її зрозуміти.

«Наш видавничий ринок зростає шаленими темпами»

Віра Курико: Я, наприклад, коли була маленькою і сказала, що буду письменницею. А я від самого початку знала, що писатиму, мені було приблизно 13 років, і всі, звісно, з цього сміялися. А моя тітка сказала, що бути письменником означає до кінця життя сидіти в батька на шиї. Це мене трохи налякало. Я подумала: «Ні, я не хочу сидіти у тата на шиї». І це теж мотивувало.

На всьому цьому шляху бути лише письменницею, як на мене, не вдається, але думаю, що це цілком можливо. Наш ринок зараз зростає шаленими темпами. Ми бачимо, як відкриваються нові видавництва. Ми відкрили маленьке видавництво і бачимо можливість працювати. Письменники, журналісти, репортери отримали прекрасну можливість говорити своїм голосом. До 90-х років у нас буквально не було цієї можливості. У 90-ті з’являються Андрухович, Римарук, Оксана Забужко. Це про те, що ми отримали свободу говорити від себе. Спершу ця свобода приходить хвилею, потім трохи спадає і зараз ми до неї повертаємося. Ми вперше незалежні ні від імперії, ні від Радянського Союзу, повністю вільні говорити про себе, про свою війну і свій досвід без цензури. Якщо це, звісно, не на межі державної зради. Зараз цього досягнення вже багато в чому достатньо, а далі постає питання наступного рівня. Якщо говорити про піраміду Маслоу, то ми ніби постійно перескакуємо кілька рівнів, і цей рівень завжди пов’язаний із грошима. Але я не пам’ятаю, щоб у нашій історії було десятиліття, коли всі письменники жили безтурботно. Можливо, тому що страждання є частиною творчості, можливо, глибоко в серці ми прагнемо травматичного досвіду.

Наталка Соколенко: «Поет має бути настільки тонким, щоб хміль поезії круг нього вився», — як сказав Тичина. Це ви маєте на увазі?

Віра Курико: Так, щось таке.

«Коцюбинський мав можливість писати лише тому, що його підтримував Чикаленко»

Наталка Соколенко: Але, знаєте, я подумала про інше. Про традицію підтримки в розвинених суспільствах, про підтримку своєї культурної еліти, зокрема письменників. Візьмімо, наприклад, Коко Шанель. Дуже заможна жінка, підприємиця. Коли вона померла, її бренд оцінювали у 2 млрд доларів. Для мене найцікавіше не лише мода, а й те, що вона підтримувала культурну еліту — поетів і письменників, — утримувала їх багато років. Або, якщо згадати українську історію, був львівський підприємець у міжвоєнній Польщі, який тримав ресторан, кав’ярню «Атлас» і підтримував тодішніх львівських поетів і письменників. Чи спостерігаєте ви це?

Віра Курико: Я конкретно не спостерігаю.

Наталка Соколенко: Хоча багатих людей в Україні не бракує.

Віра Курико: Але тут уже починається питання культури меценатства. Усе зводиться до цього.

Наталка Соколенко: Вона ще формується.

Віра Курико: Коцюбинський, здебільшого, справді мав можливість писати лише тому, що його підтримував Чикаленко. Це дуже серйозно. Чому ж його діти не мандрували разом із ним? Чому ж він до кінця життя так і не встиг викупити будинок?

І, як казали мені студенти, це дуже мило. Коли вони дивляться на це по-іншому, вони про Intermezzo кажуть: «Він поїхав на ретрит і мусив потім щось про це написати у фейсбуці». Бо гроші йому виділив Чикаленко, і він мав згадати Кононівські поля, наче за умовами резиденції.

Наталка Соколенко: Чикаленко також підтримував Володимира Винниченка і дуже не хотів, щоб той ішов у політику. Він точно спрогнозував, що в політиці в нього нічого не вийде. Винниченко почав видаватися лише тому, що Чикаленко вкладав у це гроші.

«Ми перейшли з онлайну в друк, усі вважали це дуже ризикованим»

Наталка Соколенко: Мені дуже шкода, що ви цього не спостерігаєте, бо я належу до тих людей, які є вашими фанатами, вашої літературної творчості. Книжку «Вулиця причетних або Чернігівська справа Лук’яненка» — я читала лише перше видання і з нетерпінням чекаю другого. Це та книжка, з якою можна проводити цілі вечори, обговорювати її зі знайомими. Це одна з тих книжок, які справили на мене найбільше враження. Є певний перелік книжок, що не просто запам’ятовуються, а справді вражають і про які хочеться говорити.

Віра Курико: Але, з іншого боку, ми нині маємо велику кількість літературних програм, стипендій та інших можливостей. Це по-своєму воно і є. Якщо говорити про видавництво, це одне, а інше — що ми маємо друкований журнал. Ми перейшли з онлайну в друк, всі вважали це дуже ризикованим, але ми маємо підтримку від бізнесу. Наприклад, випустили журнал Unbroken за підтримки «Київстару»: вони дали на це гроші, нічого не вимагали натомість, вони просто самі підтримують Unbroken.

Я бачу, що коли до нас приходять партнери, ми саме так їх і називаємо, вони пропонують співпрацю. Їх вистачає. І це цікаво, бо йдеться про друкований журнал літературного репортажу. Мені здається, багато партнерів приходять саме тому, що ми працюємо з друком. Часто під час переговорів вони питають: «Це буде надруковано?».

Наталка Соколенко: Щось матеріальне.

«Ми можемо запропонувати будь-якій організації створити книжку»

Віра Курико: У нас також є сторітелінг-студія. Щоб ніхто нас не купив і щоб не залежати від жодних меценатів, ми можемо запропонувати будь-якій організації створити книжку як внутрішній продукт. Її можна дарувати працівникам, розповідати власні історії.

Наталка Соколенко: Є попит на таку послугу?

Віра Курико: Так, звісно, люди дуже хочуть.

Наталка Соколенко: Це про «Укрзалізницю», напевно, було написано.

Віра Курико: Ні, «Укрзалізниця» якраз була написана з ідеї Лабораторії. Я пам’ятаю, що Мартинов (засновник видавництва «Лабораторія» — «ДМ») проклав великий шлях, щоб вони погодилися, бо це дуже закрита структура. У нас є прекрасна історія про це. Мені запропонували писати книжку про «Укрзалізницю», а Марічка Паплаускайте мала працювати над коміксом. Але мене собака виштовхнула з вікна, я пошкодила ногу. Я лежала, Марічка взяла тему залізниці, а я могла працювати лежачи над коміксом.

Вадим Міський: Я чув цю історію від Марічки на останньому Donbas Media Forum.

Віра Курико: Я постійно прошу її припинити це розповідати.

Вадим Міський: Це блискуча історія!

Віра Курико: Найяскравіше в ній те, що це був Великдень, я мила вікна. Мама подзвонила і запитала, що я роблю. Я сказала, що мию вікна. Вона відповіла: «На Пасху? Щось погане станеться». Потім подзвонила подруга, запитала, що я роблю. Відповідаю: «мию вікна». «На Пасху? Щось погане станеться!» Потім телефонує чоловік — і в цей момент собака вибиває з-під мене стілець.

Але щодо «Укрзалізниці», навпаки, був довгий шлях, щоб вони погодилися. Якщо говорити про Unbroken, «Київстар» сам прийшов з ідеєю, Unbroken погодився. Ми зробили фантастичні історії, які не можна назвати комерційними. Ми хотіли працювати з цією темою, але ми не мали можливості виділити ресурси, щоб автори могли глибинно дослідити тему реабілітації, робили лише окремі матеріали. Тут до нас прийшли й запитали, про що ми хочемо писати. Ми відповіли: про Unbroken. Вони погодилися. І такі партнери існують.

«Нова пошта» також приходила з пропозицією підтримати журнал. І хотіли «щось таке!». Вони завжди приходять і хочуть «щось таке!», ми придумали для них. І це спільний продукт. У нас був великий трафарет «Вшануй» за розміром коробки, у якій читачі отримують журнал. Ми бачимо, що «Нова пошта» — «спонсор» усіх протестів. Якщо стояти позаду будь-якої акції, то складається враження, що люди мітингують за «Нову пошту».

Наталка Соколенко: Так, протестувальники на «Картонковому майдані» використовували коробки…

Віра Курико: Так, але не лише. Акції на підтримку «Азову». Якщо стояти позаду на ВДНГ, бо я там живу, то бачиш багато логотипів «Нової пошти». Попереду гасла, але позаду — «Нова пошта».

Ми подумали, чому б не скористатися цією коробкою одразу. Для нас це було дуже важливо, ми вже думали, як це можна втілити. І тут приходить «Нова пошта», а в неї є коробки.

Вадим Міський: Це чудова історія. Мені здається, що можна говорити про інституційну благодійність або корпоративну соціальну відповідальність, коли заможні компанії хочуть доторкнутися до прекрасного і бачать його в літературі. Це цікаво.

Віра Курико: І ми маємо велику кількість бізнесу, який настільки непомітно стоїть позаду, що ви цього навіть не помітите. І це чудово.

«Один із найпопулярніших номерів журналу був про любов»

Вадим Міський: А як щодо читацького ринку? Адже зрештою є читач, який може прийти і придбати книжку. Якщо ти Ілларіон Павлюк, то можеш на цьому заробити. Не знаю, чи коректно це назвати статками, тому що суми великі, але порівняно з іншими сферами, наприклад із «Новою поштою», не дуже.

Віра Курико: Але це треба ділити на час написання. Скільки часу письменник витратив на книжку? Коли пропонують гонорар 200—300 тисяч гривень, здається, що це добре. А потім пишеш книжку чотири-п’ять років. І тоді ділиш, ділиш і виходить... Я жартую, мені такого гонорару ще не пропонували.

Вадим Міський: А що загалом читають? На що є попит у масового споживача і як він трансформується з часом? У яких темах має бути найбільша авторська пропозиція, якщо є попит із ринку?

Віра Курико: Знаєте, який у нас був, мабуть, один із найпопулярніших номерів журналу? У нас літературний репортаж, це наша спеціалізація і ми працюємо в цьому вже понад десять років. Найпопулярніший номер був про любов. Цей номер був феєричним. Ми не очікували такого. Ми зробили його посеред зими минулого року — «Любов у темні часи». Там були репортажі про війну, соціальні теми, але все навколо любові. Люди масово почали читати про любов. Це було помітно, бо часто журнал купують як колекційну річ, читають вибірково. Але цього разу люди саме читали.

«Нам потрібні книжки, які про війну, але в них не буде про війну»

Віра Курико: Я останнім часом багато думаю про феномен моєї останньої книжки про Летицію Кур’яту та всіх її вигаданих коханців. Спочатку я вважала, що ця історія не буде популярною. Вона ніби і про війну, але люди дуже втомилися і хочуть читати про щось інше. Європейський ринок також цього хоче. Я подумала, що нам потрібні книжки, які про війну, але в них не буде про війну. «Летиція», судячи з відгуків, стала саме такою історією. Люди читають її, сміються, бо вона смішна, а потім в кінці їм дають ляпаса війною. Здається, це спрацювало. Спочатку книжка здається історією про вигаданих коханців, а виявляється історією про дванадцять років війни в одній родині. Я стежу за реакціями читачів. Одна дівчина у твіттері написала, що не розуміє, чому всі плачуть наприкінці «Летиції», їй залишилося 15 сторінок, і вона нічого не зрозуміла. Через годину вона написала: «Я зрозуміла». Люди навіть робили меми в соцмережах про початок і кінець книжки.

Наталка Соколенко: До речі, з вашого досвіду, за продажами й відгуками читачів, яка книжка популярніша: нонфікшн про Лук’яненка чи художня література про Летицію Кур’яту?

Віра Курико: Про Летіцію. Ми жартуємо, що «Летиція летить». Вона була одним із топів на «Книжковій країні», у топах «Лабораторії», досі тримається в топах серед аудіокнижок. І це без особливих зусиль, тому що книжка всіх обманула. Мені дуже подобається казати, що книжка вас обманула. Це невесела книжка, не ведіться на те, що там написано. Але водночас вона закінчується добре, хоча починається повторним початком війни у 2022 році.

Наталка Соколенко: Тобто читають художню літературу?

Віра Курико: Так. Про любов. Це історія про екзальтовану дівчину, яка постійно розповідає своїм залицяльникам історії про батька — ветерана з 2014 року. Там багато жартів. Вона намагається розслідувати, чому нікого не хвилює, що в його квартирі вбили поета Миколу Холодного. Тобто вона постійно чимось захоплюється. І це ніби про любов, але насправді не про любов.

Мені дуже сподобалося, як сказала Ганна Улюра. Я довго про це думала. Вона написала, що це про пережитий екзистенційний жах, про ціле моє покоління. Мені було 17 років, коли почалася війна. Я майже не пам’ятаю життя до війни. Війна — це постійний стан. Мого батька не було на випускному, тому що почалася війна. Це життя, побудоване на відчутті, що ти виростаєш разом із війною.

«Вулиця причетних» тепер — вулиця Левка Лук’яненка. Але ціна виявилася надто великою»

Наталка Соколенко: Якщо «Летиція» так добре пішла і продається краще, ніж документальна книжка про Лук’яненка, чому ви готуєте друге видання про його чернігівську справу? Чому?

Віра Курико: Тому що, мені здається, це якраз той випадок, коли час повернути цю книжку. Я її не люблю, це окрема історія. Але Марічка Паплаускайте, моя шеф-редакторка, заборонила мені про це говорити. Я написала її у віці від 20 до 23 років, і мені здається, що зараз я зробила б усе інакше. Насправді повністю її перебудувала б. Там дуже багато речень, про які я думаю: «Господи, прости, дитино. Де ти начиталася Щигля і Капусцінського, що так намагаєшся бути в їхньому ритмі?». Зараз я, звісно, працювала б інакше.

Ця книжка буде доповнена. Є дві важливі причини. Перша — це історія, яка буквально мене поглинула. Нещодавно я дочитала «Одержимість» Баят, яку Ярослава Стріха переклала бездоганно. Я добре розумію цю книжку: там двоє дослідників — і це повна обсесія тим, кого ти досліджуєш. Ти не бачиш нічого, окрім цього. І для мене історія з Лук’яненком була такою самою. Майже три роки я прокидалася вночі, і чоловік казав: «Усе добре». Мені снилося, що Надія Никонівна, перша дружина Лук’яненка, впустила мене. Вона цілий рік не впускала і мені це снилося. Я прокидалася в захваті, а чоловік заспокоював і знову клав спати. Тому ця книжка для мене важлива. І ще тому, що після її виходу у 2020 році минуло шість років і багато змінилося. Тоді здавалося неможливим перейменувати маленьку вулицю в Чернігові на честь людини, яка тут жила, замість радянського маршала, не пов’язаного з містом.... Потрібні були сотні загиблих і російські танки на об’їзній, щоб це сталося. Я хотіла дорозповісти цю історію, бо сталося дуже багато. Зокрема, з кадебістами, з якими я говорила. Померла Надія Никонівна і я хотіла віддати їй належне. Тому для мене це важливо. Це моя пристрасть. Думаю, у житті мені більше не трапиться такої теми. Я навіть трохи боюся до кінця життя залишитися авторкою книжки про Левка Лук’яненка, але нехай.

Наталка Соколенко: Може, він того вартий.

Віра Курико: Друга причина — те, що я про цю книжку тепер часто думаю. І, знову ж таки, повертаючись до теми говорити про війну, не говорячи про війну. Ця історія, ці люди багато в чому пояснюють, як ми тут опинилися. Тому мені хочеться перевидати її, по-перше, доповнити, дорозповісти. І це не останнє видання, бо мені ще є що додати, але для цього потрібно трохи почекати. Я не можу зараз розповісти те, що з’ясувала, тому що це буде зайвим, поки певні люди живі.

Наталка Соколенко: Тобто буде і третє видання?

Віра Курико: Думаю, років за п’ять-сім. У мене ще є що сказати, я володію окремими листами. Я не можу відпустити цю тему. Поки залишаються люди, з якими можу говорити, я не можу. Ця книжка багато в чому про те, що ми перебуваємо у війні через пристосуванство, опортунізм, байдужість, відокремленість. Це привело нас сюди. Так, Росія напала на нас, тому що хотіла напасти. Інших причин немає.

Наталка Соколенко: Чому вони вважали, що це можливо?

Віра Курико: Мені здається, що вся справа Лук’яненка побудована навколо цього. Як ми приходимо туди, де хтось починає вважати тебе своєю власністю, де ти відмовляєшся від людських якостей, де страх паралізує і де ми можемо опинитися, якщо не опираємося.

«Вулиця причетних» тепер — вулиця Левка Лук’яненка і це неймовірно велике досягнення, але ціна виявилася надто великою. Можливо, цією книжкою я повертаюся до свого улюбленого Чернігова. Я там живу, це моє місто, і хочу сказати: «Подивіться, яка ціна перейменування однієї вулиці». Мені здається, що цього не помітили, не до кінця зрозуміли, чому вулицю так легко перейменували і що за цим стоїть. А за цим стоїть дуже страшний місяць. Мер усе одно намагався не допустити швидкого перейменування. І знову виникало питання: «Що ще має статися?» Власне, про це і є продовження цієї книжки.

Коли вона вийшла у 2020 році, люди, можливо, не так її потребували. А зараз усі шукають відповіді про себе, про своє походження, хто вони, як ми тут опинилися, чиї ми нащадки, чиї гріхи зараз виправляємо. Ця книжка саме про це. Тому я хочу повернутися до неї. Для мене важлива ця історія. Це не про авторське его. За цей час я переосмислила її і зрозуміла, що вона мала бути не про Левка Лук’яненка, а про його першу дружину. І цього разу я хочу, щоб її читали саме так.

Вадим Міський: Я можу уявити, скільки ще нерозказаних історій накопичилося за періоди байдужості й уникнення осмислення того, що з нами відбувається. Ці історії просто не розказані. Коли я працював над книжкою «Українське радіо. Історія буремного століття», яку ми видали минулоріч у «Лабораторії», це була аналогічна ситуація. На нього завжди дивилися крізь призму радянської історії. А історії спротиву — розстріляні люди, ті, хто ціною життя і кар’єри робив, здавалося б, невеликі кроки і їх було чути в кожній хаті — цих історій просто не було зафіксовано в публічному просторі. Вони існували лише в неформальних розмовах між колегами, спогадах, карних справах.

Віра Курико: Це як про те, що писав Криштопа у «Радіо Афродіта». Якби таке сталося в іншій країні, про це зняли б кілька фільмів, написали б багато книжок. А у нас багато хто дізнався про існування підпільного радіо в часи Другої світової війни лише після виходу книжки. Тому нам потрібно більше книжок. Коли я почала працювати зі справою Лук’яненка, це була довга історія. Після його смерті я пішла до його будинку, але не знала, з чого почати. Тоді я взяла його справу в архіві КДБ, тепер СБУ. Відкриваю і бачу, що її до мене переглядали сотні разів, там є підписи. Я подумала: «Її вже переглядали сотні разів».

Вадим Міський: Тобто нічого нового вже не буде?

Віра Курико: А потім буквально на четвертій сторінці я помітила дещо, що міг помітити лише чернігівець. І це змінило все. Після цього наступні три роки мого життя ніби не існували.

Ми з чоловіком жартували про недописану драму Лесі Українки, де герой каже, що хотів дружину, а не поетесу. Мені здається, що протягом цих трьох років мій чоловік почувався так само, бо я майже ні про що з ним не говорила, окрім Лукʼяненка.

«Інколи книзі потрібні ключі, іноді ціла зв’язка ключів»

Вадим Міський: У продовження теми — запитання про цікавість: зараз вона зростає до переосмислення нашої історії. Уе одна із трендових тем. Багато публікується історичного нонфікшну або історій про українців. І як на цьому тлі живе перекладна література? Як на цьому тлі живе українська класика? Чи є на неї попит?

Віра Курико: Зараз перевидання класики набирає обертів. Жартують, що немає дня без перевидання «Тигроловів». Це ж прекрасно. Є свої причини, чому перевидається Багряний. Але подивіться на серії класики у «Віхоли», «Вівату», на роботу Ярини Цимбал. Її підхід до 20—30-х років і повернення цих текстів дуже важливі.

Мені здається, ключове в тому, що ми тепер читаємо ці тексти інакше. Найкраще, що зараз відбувається — повернення до класики з коментарями, поясненнями, доповненнями від упорядників. Це дає необхідний контекст. Раніше було багато видань української класики радянського часу, але вони були безконтекстні. Через відсутність голосу упорядника, замість якого була ідеологічна передмова, тексти багато втрачали. Інколи книзі потрібні ключі, іноді ціла зв’язка ключів. І в цьому немає нічого поганого, тому що легке читання найпевніше — погане читання.

Наталка Соколенко: Якщо говорити про пояснення, для мене найбільше вони були потрібні до книжки Яновського «Майстер корабля». Якщо не знати, про кого він пише, це просто хороший текст. Але коли знаєш, про кого йдеться, це книжка, від якої неможливо відірватися. Це зовсім інше читання. Хоча текст був доступний і раніше, але без коментарів і пояснень він сприймається інакше.

Перекладна література — якщо говорити про фікшн і нонфікшн — як виглядає конкуренція за читача? Хто веде, а хто пасе задніх? Українська сучасна література чи перекладна? Наскільки жорстка ця конкуренція?

Віра Курико: Я не знаю, але бачу топи продажів на фестивалях. Зараз там більше української літератури. Вона може бути на другому або третьому місці. Перше часто займає популярна література на кшталт «як стати багатим» і подібні книжки. Романтичні комедії також залишаються, але якщо дивитися провідну десятку, то там переважають українські автори.

Не знаю, нехай «Лабораторія» мене пробачить, але коли я передала «Летицію», вони казали: «Це певний ризик, бо це українська література, ти не дуже відома». І книжка раптом стала популярною. Бо всіх обдурили в заголовку.

«Існують мільярди книжок, які могли б змінити наше життя, але іноді за все життя нам трапляється лише одна. Багатьом не щастить жодного разу не зустріти таку книжку»

Наталка Соколенко: Якими медіумами в суспільстві залишаються письменники? Найголовнішими чи є хтось головніший?

Віра Курико: Ви запитуєте це в ідеалістки, людини, яка вірить у слово, у його силу, яка переконана, що книжка нікуди не зникне. Якби вона мала зникнути, це вже сталося б. Письменники існували раніше, ніж контент-креатори чи менеджери з продажів. Це настільки давня річ, що вона нікуди не зникне.

Для мене письменники важливі. Спочатку ти любиш їхню книжку, а потім через їхні тексти і навіть через соцмережі вони впливають на твої думки, на рішення, на те, як ти говориш із друзями про політику чи культуру. Ти починаєш говорити їхніми словами, переймаєш їхній спосіб мислення. У мене особистий приклад. Я прочитала «Звіяні вітром» у сьомому класі й відтоді боюся голоду. Це не пов’язано з особистим досвідом, але страх героїні вплинув на мене. Водночас книжки Ганни Краль сформували мене як репортерку.

Завжди маленька, дрібна книжечка потрапляє в руки комусь. І їх має бути сотні, тисячі, мільйони, тому що це реальна потреба. У світі є тисячі людей, яких ми могли б любити і з якими могли б бути ідеальною парою, але половина з них зараз спить на іншому континенті, і ми ніколи їх не зустрінемо. Так само існують мільярди книжок, які могли б змінити наше життя, але іноді за все життя нам трапляється лише одна. Багатьом не щастить, як і в любові, жодного разу зустріти таку книжку, цю людину. Хоч їх було багато. Це сумно. Тому що більше книжок буде, то більше шансів у читача знайти свою книжку. Для мене книжка — це орієнтир і потреба, інструмент виживання. У знеструмленому Чернігові мені були потрібні трохи їжі та книжки. І цього вистачило, щоб пережити той час.

в попередніх випусках подкасту «Медіуми» говорили з Катериною Котвіцькою про результати першого року роботи Megogo Books, Оленою Чурановою про те, як Росія впроваджує месенджер «Max», Костянтином Дульцевим про те, як війна та зруйнована інфраструктура вплинули на зимові види спорту в Україні, Дмитром Купирою про алкоголь, тютюн і медіа, Лєною Чиченіною про те, чому професійна розмова про кіно швидко перетворюється на токсичні срачі, Анною Бабінець про розслідування «Державні діти», Стасом Козлюком про те, чому Україні дедалі важче утримувати увагу світової аудиторії, Юлією Тимошенко з Ukraїner про те, як говорити з іноземною аудиторією так, щоб нас почули й правильно зрозуміли, Оленою Тараненко про те, як захистити себе від медіатравми, Денисом Зеленовим про роботу соцмереж «24 каналу», Дмитром Литвином про «Укрінформ», «УП», телемарафон та «офреки» для журналістів, Галою Котовою з Viber про те, як досвід роботи під час пандемії допоміг команді Rakuten Viber зростати після початку широкомасштабного вторгнення.

Цей матеріал було підготовлено за фінансової допомоги Європейського Союзу. Зміст цього документа є виключною відповідальністю ГО "Детектор медіа" і за жодних обставин не може розглядатися як такий, що відображає позицію Європейського Союзу.