«Не фон, а пам’ять». Суспільне презентувало проєкт «Мистецтво, що проходимо повз»

28 лютого у Київському палаці дітей і юнацтва Суспільне презентувало проєкт «Мистецтво, що проходимо повз», який розповідає про митців і мисткинь, які працювали з монументальним мистецтвом у публічному просторі.

Героями проєкту «Мистецтво, що проходимо повз» стали мистецьке подружжя Ади Рибачук і Володимира Мельниченка, художниця Галина Севрук, мисткиня і правозахисниця Алла Горська, митець Іван-Валентин Задорожний, скульпторка Теодозія Бриж, митець Анатолій Гайдамака та мисткиня Ольга Маркіш-Рапай.

Мозаїки, панно, вітражі та скульптурні композиції героїв програми можна зустріти у Києві, Львові, Житомирі, Кременчуці, Чорнобилі, Чернігові, Калиті й багатьох інших містах і селах країни.

Київський палац дітей і юнацтва місцем проведення презентації проєкту «Мистецтво, що проходимо повз» було обрано не випадково, адже будівля містить в екстер’єрі та інтер’єрі серію мозаїчних панно художників-монументалістів Ади Рибачук і Володимира Мельниченка. Й усі, хто прийшов на показ, мали змогу поринути у яскравий світ героїв проєкту, який вони відобразили у своїй роботі.

Глядачі біля панно Ади Рибачук та Володимира Мельниченка у Київському палаці дітей та юнацтва

«Це те, що ми проходимо повз. Це місто є наповненим мистецтвом. Ми насправді його часто сприймаємо просто як фон, у якому ми живемо. Не думаючи про те, що в тому бетоні зашито дуже багато історій, і що в тому бетоні, в тих фресках чи муралах зашита історія життя людей, які боролися довгий час для того, щоб це мистецтво було представлене, не залите бетоном, не зафарбоване фарбою, відстоювали своє мистецтво і бачення міста таким. Тому сьогодні я сподіваюся, що проєкт, а точніше серію, яку ми з вами побачимо, можливо, когось зацікавить покопати глибше», — сказав перед переглядом ведучий презентації Віктор Дяченко.

Віктор Дяченко

Під час роботи над проєктом група проїхалася українськими містами та селам, щоб зняти й показати глядачам визначні пам’ятки монументального мистецтва. Його творці працювали в умовах тоталітарного режиму, під тиском ідеологій, але все ж знаходили в собі сили та способи залишити щирість і свободу у своїх роботах.

Над створенням проєкту «Мистецтво, що проходимо повз» працювали: ведуча й авторка ідеї — Оля Носко; режисер, режисер монтажу — Олексій Мулявін; сценаристка — Олександра Максименко; редакторка — Анна Сірик; основні оператори — Дарина Донець, Даніїл Ющенко, Яна Пасічна; дизайнерка оперативної графіки — Дарія Ковалевич; шеф-редакторка — Олена Нужна; продюсери — Юлія Ісакова, В’ячеслав Дробчак; головний дизайнер проєкту, автор концепції — Єгор Бадін; моушн-дизайнери — Аліна Андрішко, Дмитро Березовський; звукорежисерка — Дар’я Циплакова; проєктна менеджерка — Юлія Білоніжко.

• Читайте також: Авторка програми про музеї на Суспільному Ольга Носко: Тепер хочеться знімати не закордонні музеї, а свої, українські

Оля Носко розповіла, що від ідеї до втілення проєкту в життя пройшло майже два роки, а поштовхом до його створення стала розмова з подругою про мистецтво. «Ідея проєкту народилася в розмові з моєю подругою Наталею, яка дуже класно малює і цікавиться мистецтвом, але присвятила свій час захисту нас із вами. І ми з нею обговорювали якраз ці об’єкти, які ми проходимо щодня, можливо, навіть не задумуючись, хто за ними стоїть, які історії в них вкладали. Нам захотілося зробити їх більш видимими», — сказала Оля Носко.

Оля Носко

«Детектору медіа» вона також розповіла, що протягом останніх років замислювалася, як на людей впливають витвори мистецтва, які є навколо. «Я виросла на Виноградарі, там купа модерністських фігур. І в мене з вікна було видно один стовпець Володимира Федька. Леонід Морощак, дослідник, вважає, що, можливо, до нього приклався й Іван-Валентин Задорожний, один із наших героїв. Я весь час дивилася на цей стовпець. Можливо, саме цей він привів мене в більш мистецьку сферу», — поділилась Оля Носко.

Під час роботи над проєктом команда зіштовхнулася з браком інформації про митців, так що це перетворилося на «маленьке секретне агентство, яке займалося дослідженням архівів і спікерів». «І в нас є маленька традиція, коли наш режисер Олексій на нас кричить і каже: “Немає інформації, що ви знову придумали?”. Але це герої та героїні, які жили ось-ось із нами. І цієї інформації не просто так немає. Хтось зробив, щоб її було важко знайти, хтось зробив так, що долі складалися саме таким чином, тому в кожному випуску завжди присутня трагічна лінія», — говорить Оля Носко.

Сценаристка проєкту Олександра Максименко також акцентувала увагу присутніх на тому, що для створення випусків доводилося займатися пошуковою роботою. Вона сказала, що «інформація не лежить на поверхні, її потрібно було шукати, тому була пророблена величезна командна робота. Я насправді пишаюся тим, що кожна наша серія — це не довідник з історії. Це не просто біографічний перелік даних або сухий виклад інформації. В ньому є насправді величезна душа. Це не сухі сторінки історії. Ми їх намагались оживити, щоб кожна людина могла зрозуміти мотиви, взагалі, чим ці люди послуговувалися, чому ти мистецтво можеш поставити на один рівень зі своїм життям і боротися за нього.Чому художника намагається знищити тоталітарна машина? За що? За те, що він гарно робить свою роботу?», — сказала Олександра Максименко.

Олександра Максименко

Режисер Олексій Мулявін розповів, що це його перший досвід роботи з культурною сферою, тому багато що стало для нього відкриттям.

«Кожна локація, на якій ми були, кожне місце, яке ми знімали, для мене це по суті було відкриттям. І саме для того ми цей проєкт і зробили, щоб так само як у мене й у глядача виникла подібна рефлексія. Мені здається, що взагалі неможливо створювати проєкт про мистецтво, в кожному витворі якого закладено певний меседж, певна історія, певний символізм, не винайшовши власну візуальну мову, тому в кожній програмі є багато символізму і багато візуальних метафор», — сказав Олексій Мулявін.

Олексій Мулявін

Після знайомства з командою проєкту «Мистецтво, що проходимо повз» глядачам, що завітали на захід, показали один з епізодів, який присвячений життю та творчості Ади Рибачук і Володимира Мельниченка. Це подружжя митців, які кожну роботу підписували єдиною монограмою АРВМ. Ада й Володимир перетворили Київський автовокзал і Палац дітей та юнацтва на шедеври модернізму, прикрасивши їх серією панно. Але найголовнішу роботу їхнього життя — Парк пам’яті на Байковій горі, над якою митці працювали протягом 13 років — радянська влада просто залила бетоном. У проєкті показаний як їхній життєвий шлях, так і творчий.

«Нам було важливо показати, що за кожним твором, який створюється, стоїть хтось, хто його робить. І ця людина проживає просто якісь неймовірні історії. І говорити про твори, не згадуючи ці історії, що за цим стоїть, — це було би якось неправильно. І нам було цікавіше подивитися на самих людей. Плюс ми ж розуміємо, що формат телебачення накладає свій відбиток на дуже багато процесів. Але найважливіше, що я би хотіла донести, що за кожним твором стоїть людина зі своїм болем, радістю, щастям, який вона хоче вкласти в якийсь об’єкт. І сприйняття цього твору в такому форматі абсолютно збагачене, він тебе буде чимось заряджати», — розповіла «Детектору медіа» Оля Носко.

Під час презентації проєкту «Мистецтво, що проходимо повз»

Випуски проєкту «Мистецтво, що проходимо повз» можна подивитись в ефірі телеканалу та на ютуб-каналі «Суспільне Культура».

Фото: Анастасія Мантач, Суспільне

Матеріал створено за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР «Єднання» в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО «Детектор медіа» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР  «Єднання».