Початок харківської «швидкої»: як місто створювало систему порятунку

Коли вулицями Харкова лунає сирена, містяни знають: комусь терміново потрібна допомога. Ця структура працює без перерв і вихідних, виїжджаючи туди, де рахунок йде на хвилини — на місця ДТП, до пацієнтів із інсультами чи травмами. Саме з цих екіпажів починається порятунок, ще до госпіталізації.

Харків, що стрімко зростав як науковий та культурний центр, одним із перших у тогочасній імперії створив професійну екстрену медицину. Для мегаполіса з активним ритмом життя це було життєво необхідним кроком. З часом «швидка» стала невіддільною частиною міста — інституцією, на яку харків’яни покладаються вже понад століття.

Від нічних чергувань до професійної служби

Історія харківського порятунку почалася у 1895 році з ініціативи «Гурток нічних чергувань». Його заснували лікарі, які розуміли: у великому місті біда не обирає час доби, а знайти допомогу вночі було майже неможливо. Газети того часу схвально описували роботу гуртка як першу спробу впорядкувати екстрену медицину.

Згодом виникла потреба у повноцінній міській установі. У 1909 році професор Іван Оболенський запропонував створити «Товариство швидкої медичної допомоги», відкрите для всіх мешканців незалежно від їхніх статків. Ідею підтримали вершки харківської інтелігенції:

• Медики: Леонід Гіршман, Микола Кульчицький, Володимир Рогожин, Євген Людський, Сергій Попов, Яків Анфімов та Лев Вишинський.
• Меценати та діячі: купець Самуїл Утін та редактор Олександр Йозефович.

У травні 1909 року ініціативу схвалив губернатор, а вже в листопаді було затверджено статут та обрано правління з 18 осіб.

Перший виклик: бойове хрещення під час свята

Офіційне відкриття станції відбулося 25 квітня 1910 року. Урочистості з богослужінням та оглядом карет мали тривати до вечора, а робота — початися о 16:00. Проте доля розпорядилася інакше. О 12:53 церемонію перервав перший реальний виклик: жінці стало зле у костелі на вулиці Гоголя.

Карета №2 під орудою лікаря Івана Косяченка миттєво вирушила на допомогу. У «Головній книзі для записування випадків» зберігся запис про повернення екіпажу о 13:37. Так історія харківської «швидкої» почалася не з фуршетів, а з реального порятунку.

Попри святковий старт, побут медиків був скромним. Станція не мала власної будівлі, тому диспетчерська та персонал тулилися у флігелі та колишніх стайнях Олександрівської лікарні (нині — 1-ша міська). Цей притулок «швидка» отримала лише завдяки наполегливості професора Оболенського.

«День лілової квітки»: народна фінансова підтримка

Для розвитку проєкту були потрібні колосальні кошти. Дружина професора, Дарина Оболенська, ініціювала благодійну акцію — «День лілової квітки». За аналогією з європейським «Днем білої ромашки», харків’янки власноруч виготовляли штучні фіалки.

Вулиці заполонили святково вбрані продавчині з кошиками квітів та особливих «цукерок швидкої допомоги». Екіпажі прикрашали стрічками, а головним символом став маленький ослик, що тягнув возик із фіалками. Газета «Харьковские губернские ведомости» у 1915 році писала, що успіх акції став найкращим доказом любові містян до цього «гуманного закладу».

Фінансування трималося на громаді. Лише на першому засіданні зібрали 12 550 карбованців. Подружжя Оболенських особисто подарувало станції оснащену карету та замовили екіпажі у Відні. Міська влада також долучилася, виділяючи щорічно від 5 до 7 тисяч карбованців.

Дім на Конторській: власна фортеця медицини

Зі зростанням кількості викликів станція потребувала сучасного приміщення. Професор Оболенський доручив проєкт архітектору Устину Мороховцю, який працював безоплатно. Будівлю в стилі еклектичного модерну заклали 3 червня 1912 року на вулиці Конторській, 41. Навіть будівельники, розуміючи важливість об’єкта, погодилися працювати за мінімальну плату.

27 квітня 1914 року станція відкрила двері. Тут відкрили і власну аптеку, де ліки для незаможних продавали за пів ціни. До 1919 року система існувала переважно коштом приватних пожертв, будучи справжньою справою громади.

Випробування XX століття: від коней до спецбригад

Після 1917 року службу націоналізували. У 1920-х кінні екіпажі нарешті поступилися автомобілям. 1930-ті принесли спеціалізацію: з’явилися перші кардіологічні, неврологічні та педіатричні бригади, а також радіозв’язок.

Під час Другої світової війни медики працювали в окупації. Через дефіцит палива на виклики ходили пішки, а пацієнтів перевозили на тачках чи велоношах. Після війни розвиток прискорився: у 1980 році в Харкові відкрили першу в Україні кафедру швидкої допомоги, поєднавши практику з наукою.

Сучасність: порятунок під обстрілами

Після 1991 року система пройшла трансформацію, а у 2012-му був створений Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф. Сьогодні до складу бригад входять парамедики та медичні техніки, а водії мають навички надання першої допомоги.

У 2026 році харківська «швидка» працює в екстремальних умовах війни. Разом із рятувальниками та волонтерами медики виїжджають під обстріли, а лікарні, обладнані генераторами, продовжують боротьбу за життя під час блекаутів.

Як і століття тому, на Конторській та в інших депо Харкова чергують ті, хто приходить на допомогу в найважчу хвилину.

Дана Олєйнікова