Квиток в один кінець. Герой України Микола Любарець про перший вертолітний прорив на "Азовсталь"

Вночі 19 березня 2022-го командир 18-ої бригади армійської авіації імені Ігоря Сікорського запитав у офіцера Миколи Любарця: "Полетиш у Маріуполь?".

Летіти потрібно було з Дніпра, щоб доставити зброю, засоби зв'язку та медикаменти гарнізону оборони, забрати важкопоранених бійців із заводу "Азовсталь".

На той момент Маріуполь вже перебував у російському оточенні.

Військові та цивільні потерпали від гуманітарної катастрофи та постійних ударів із суші, повітря, моря.

Льотчик, не вагаючись, відповів: "Полечу".

"Це був квиток в один кінець, тому командування шукало добровольців.

На "валідольні" задачі охочих небагато", – розповідає УП Любарець.

Він мав і особистий мотив летіти в Маріуполь.

У підвалах "Азовсталі" працювала його дружина – військова анестезіологиня Юлія.

Зв'язок із нею обірвався дуже швидко.

Залишився один варіант переконатися, що його жінка жива – полетіти в оточене місто.

Після нічної розмови між комбригом і офіцером розпочалася підготовка до повітряної спецоперації в заблоковане місто, яку згодом усі називатимуть "першою успішною".

Загалом вдалих місій було сім.

Проте спершу в успіх маріупольської операції ніхто не вірив.

У бойовому розпорядженні був зазначений лише виліт двох бортів із Дніпра в Маріуполь.

Про повернення не було ні слова.

Навіть командири екіпажів Микола Любарець і Олексій Гребенщиков сумнівалися, що вдасться виконати задачу і повернутися живими.

Та зрештою 21 березня вдалося і вантаж доставити, і вісьмох поранених евакуювати.

Підполковник 18-ої бригади армійської авіації імені Ігоря Сікорського Микола Любарець.

Всі фото – з особистого архіву Героя України.

31-річний Герой України, підполковник 18-ої бригади армійської авіації Микола Любарець розповів "Українській правді", як летів у оточений Маріуполь на "пороховій бочці", чи побачився на "Азовсталі" з дружиною, який талісман після "валідольної" задачі йому подарував Герой України Андрій "Джус" Пільщиков.

Ми також поспілкувалися про перший політ Миколи на вертольоті в 4 роки, прагнення бути цивільним льотчиком, "дебільні порядки" у військовому виші та "лайтові" операції в Конго.

Розповідаємо історію підполковника Любарця.

Історія Героя України, який літав на "Азовсталь" і Зміїний.

Перший політ.

Наприкінці 1990-х – на початку 2000-х над будинком Любарців у Новому Калинові на Львівщині постійно пролітали вертольоти.

Поблизу міста був розташований військовий аеродром.

Маленький Микола задивлявся в небо й уявляв, як сам літатиме, коли виросте.

Але на цивільному гелікоптері.

Адже за часів його дитинства "армія в Україні розвалювалася", а служити "було неперспективно".

– Мій батько – бойовий льотчик.

Він брав участь у миротворчих місіях в Югославії, Африці.

Тоді армійська авіація набиралася досвіду і трималась на плаву лише за рахунок миротворчих місій.

Всі, хто не їздив у відрядження за кордон, не мали такого рівня професіоналізму, – розповідає Любарець.

Перший раз батько взяв Миколу на аеродром у 4 роки.

Хлопець був у захваті від побачених гелікоптерів, особливо від величезних Мі-26.

"Я тоді був розміром з колесо", – жартує Любарець.

Того дня Микола вперше піднявся в небо.

Десантники стрибали з парашутами, а хлопець дивився, як це відбувається.

"Було прямо вау", – згадує підполковник свій перший політ.

Микола Любарець: "Досі не забув відчуття під час першого польоту.

Це було дуже страшно, але одночасно класно".

Батьківський приклад і дитячі мрії підштовхнули 17-річного Любарця вступити в Харківський національний університет Повітряних сил.

Але "дебільні армійські порядки" швидко відбили в нього бажання вчитися.

Із часом у навчальній програмі зʼявилися професійні дисципліни та підготовка до польотів – Миколі стало цікавіше.

В 2013-му він уперше за період курсантства піднявся в повітря.

Відтоді жодного разу не сумнівався у своєму виборі.

Війна вдома і миротворча операція в Конго.

Коли росіяни вторглися в Україну в 2014-му, українські льотчики вперше за часи незалежності брали участь у боях вдома, а не за кордоном.

Це тривало недовго.

Мінські домовленості 2014–2015 років забороняли бойове застосування авіації.

Микола Любарець тоді був курсантом.

Він приєднався до 18-ої бригади армійської авіації після випуску з університету в 2016-му.

Став командиром екіпажу вертольота Мі-8.

– Багато льотчиків мають свої забобони і традиції, – ділиться Микола.

– Я обов'язково перед польотом вітаюся з вертольотом.

Техніка відчуває тебе, а ти – її.

Передпольотний огляд – обов'язково.

Пройти навколо вертольота і подивитися, чи все з ним окей – вже як традиція; а можливо, це через стан техніки і обладнання.

Ми літаємо на техніці 70–80-х років.

Авіаційні заводи роблять ремонти, але дорогі і, як на мене, дуже неякісні.

Після такого "ремонту" над бортом працюють інженери бригади.

Вони доводять наші вертольоти до більш-менш нормального стану.

Любарець виконував різні завдання в АТО/ООС: евакуював поранених, доставляв вантажі, перевозив бійців для десантування.

І чекав своєї черги на участь у миротворчій місії ООН.

Охочих було багато – усі льотчики намагалися вирватися у відрядження за кордон, щоб набратися досвіду і заробити грошей.

Микола вирушив у Конго в 2019 році.

За попереднім планом ротація була за пів року, але через COVID-19 затягнулася на 11 місяців.

Задачі в льотчиків-миротворців у Конго були приблизно такі самі, як в Україні – патрулювання, евакуації, перевезення іноземних бійців, які виконували наземні операції.

Любарець згадує часи в Конго з усмішкою на обличчі: "Це лайтові польоти, чисто покайфувати".

Після приїзду в Україну він повернувся до навчань на полігонах і ротацій в ООС.

Так було аж до осені 2021-го.

– В жовтні – листопаді почали з'являтися попередні дати російського вторгнення.

Пізніше в інтернеті з'явилась інформація, що на "навчання" збройних сил РФ в польові госпіталі привезли кров.

На навчання кров просто так не завозять, бо зберігати її – складний процес.

У 18-ій бригаді почали готуватися до "повномасштабки" більш ретельно, – пригадує Любарець.

Всередині грудня комбриг "вісімнадцятки" перевів військову частину на казармене положення.

Бійці постійно чергували на пунктах постійної дислокації (ППД).

Зброя, боєкомплекти, інструктажі, "тривожні" сумки – усе було підготовлено до можливого бою.

– Ми чекали, що повномасштабна війна почнеться на Новий рік.

Але в ніч на 1 січня 2022-го нічого особливого не сталося, окрім того, що росіяни посилили тиск на лінію бойового зіткнення, – каже льотчик.

"Сталося" майже через два місяці після Нового року.

Ввечері 23 лютого 2022-го воїни 18-ої бригади провели в Полтаві останні тренувальні польоти перед повномасштабним вторгненням.

Готовність № 1: повномасштабне російське вторгнення.

Приблизно о 4-ій ранку 24 лютого 2022 року Миколі Любарцю зателефонували з частини – сповістили про тривогу: "Готовність № 1".

Перший наказ – виводити борти з полтавського аеродрому на визначений майданчик у полі.

Наступний – частині льотчиків перебазуватися на південний напрямок, щоб виконувати завдання на Миколаївщині, Херсонщині, у Запорізькій області.

Через стрімке просування російської армії на півдні все робилося "на льоту", а задачі весь час змінювалися.

Наприклад, уранці 25 лютого група з 12 вертольотів мала перевезти особовий склад із полігону на Миколаївщині в район Антонівського мосту в Херсоні.

Десант був готовий сідати у вертольоти, але задачу скасували – міст уже був під контролем окупантів.

– У перший тиждень на південному напрямку я взагалі не бачив наших наземних військ.

Окрім розрахунку С-300, який був у районі Нової Каховки.

І то, я не зрозумів, чи вони тільки розгортаються, чи вже згортаються, – розповідає Любарець.

Основною розвідкою в перші дні "повномасштабки" були місцеві мешканці.

Від них льотчики отримували інформацію про пересування російських колон.

– Сусід, кум, сват, брат подзвонив: "Колона йде звідти і туди", скинув відео, фото.

Ці дані ми передавали по командній лінії наверх і чекали наказу летіти чи не летіти.

Якщо летіти – де потім заправитися? Це була основна проблема в перший місяць.

Росіяни перебили склади паливно-мастильних матеріалів (ПММ), доводилося по максимуму економити паливо.

По офіційній лінії інформація про пересування не встигала доходити вчасно.

Запізнення було на пів години, але тоді це був дуже великий термін, – пояснює льотчик.

Микола Любарець: "Від пересування російських військ залежало перебазування і наших підрозділів, особливо забезпечення.

Ми всі були дуже мобільні: сьогодні тут, завтра там, післязавтра – зовсім в іншому місці".

В березні екіпаж Любарця "переїхав" виконувати бойові завдання на Київський напрямок.

Саме там командир і запропонував льотчику полетіти в Маріуполь.

Квиток в один кінець, або Місія "Маріуполь".

Деталі "валідольної" місії в Маріуполь – прямою мовою льотчика Миколи Любарця.

– Нам вдалося прорватися в Маріуполь, бо операція планувалася не лише силами армійської авіації, а й представниками ГУР.

Були добре продумані маршрути завдяки більшому масиву інформації.

Готувалися до вильоту в Маріуполь кілька днів, хоча мали вилетіти майже одразу.

Спочатку перебазувалися з Київщини на аеродром у Дніпрі.

На заході сонця 19 березня мали виконати політ.

Але через витік інформації операцію перенесли.

Наші вертольоти вилетіли в Маріуполь 21 березня 2022-го.

На першому борту був Олексій Гребенщиков, на другому – ми з Романом Дрогомирецьким.

З нами на бортах були представники спецслужб.

Ми летіли, як на пороховій бочці.

Зброя на борту лежала насипом.

Без ящиків, щоб більше корисного вантажу доставити гарнізону.

Летіли дуже низько – колесами по землі терлися.

Чим нижче, тим краще, бо більше шансів, що тебе не "побачать" радіолокаційні станції та ППО ворога.

Щільність російської протиповітряної оборони в Маріуполі зашкалювала.

Звичайно, було страшно, я ж здорова людина.

Якщо не боїшся втратити життя, то це вже діагноз.

Коли приземлилися, в мене була ейфорія, бо вдалося долетіти і допомогти бійцям на "Азовсталі".

Час розвантаження був 12 хвилин.

Вони тягнулися як ціла вічність.

Адреналін бив, нерви грали.

Я розумів, що росіяни нас бачили по-любому.

Місто було під постійним вогнем – як артилерії, так і авіації.

В будь-який момент поруч міг впасти снаряд і вивести техніку з ладу, і можливості повернутися назад різко зменшаться.

Я підганяв хлопців, кричав: "Швидше, швидше!".

Вже після повернення до мене дійшло, що вони й так працювали на межі можливості – в повній амуніції після безсонних ночей.

Мені соромно за те, що намагався їх пришвидшити.

Зрештою ми розвантажилися.

Забрали важких поранених.

Наступна задача – повернутися.

Командир казав – живими.

Через особливості місцевості ми з Олексієм Гребенщиковим не могли сісти в одному місці на "Азовсталі".

Між нами не було прямої видимості, тому наш екіпаж пішов перший, а Олексія – через кілька хвилин.

Інтервал був десь 5 кілометрів.

Коли перетнули лінію бойового зіткнення, РЕБ противника вже не був ефективний.

Ми зв'язалися по радіо і з'ясували, що все добре.

Але заспокоїлися вже після посадки на майданчику в Дніпропетровській області.

Я тоді одразу написав командиру, що ми всі повернулися, задачу виконали.

Це одне з найприємніших SMS, які набирав у житті.

Після посадки на майданчик заправки побратими підбігли до мене, почали запитувати, чому не поспішаю до борта Олексія.

Я коротко відповів, що підійду, коли виключать двигуни й вийде екіпаж.

Тоді мені сказали, що в нього на борту моя дружина.

Я не повірив! Прийшов і побачив.

Юлія супроводжувала поранених на борту Олексія Гребенщикова.

Я не знав про це до останнього.

Коли шукали добровольців летіти в Маріуполь, я сказав командиру: "Якщо мені дадуть дозвіл її забрати звідти, вважайте, що я вже там".

Але усвідомлював, що навряд хтось дозволить посадити її на борт.

Я сподівався хоча би побачитися.

Не знав, що моє прохання пішло по вертикалі і буде виконане так скоро.

Завжди буду вдячний за такий подарунок від старших командирів, які були до цього причетні.

Дізнатися більше про історію Миколи та Юлії Любарців можна у фільмі "Підйомна сила".

До речі, на початку травня 2022-го ми з Романом Дрогомирецьким знову мали летіти на "Азовсталь".

Але 8 травня цю задачу зняли остаточно, бо вже неможливо було безпечно приземлитися.

Екіпаж підполковника Олександра Шемета виявився останнім, кому вдалося виконати маріупольську місію й успішно повернутися.

Можливо, було би набагато більше успішних рейсів у Маріуполь, якби деякі цивільні, які не мали до місій жодного відношення, про них не знали.

Буквально наступного дня після купи "ура-повідомлень" від деяких блогерів у соцмережах та медіа про одну з успішних операцій ми понесли дуже великі й болючі втрати.

Один екіпаж не повернувся з чергової маріупольської місії, за ним на порятунок полетів пошуково-рятувальний вертоліт – його екіпаж також загинув.

Президент присвоїв Миколі Любарцю звання Героя України 26 березня 2022-го.

Льотчик дізнався про це перед вильотом на бойову задачу на Харківському напрямку.

Через кілька місяців після присвоєння звання Микола зустрівся з давнім знайомим, військовим льотчиком Андрієм Пільщиковим.

– За що "зірку" дали? – цікавився Джус.

Любарець поділився своєю маріупольською історією.

Тоді Пільщиков почав розпитувати про обладнання, уніформу, підготовку вертольотчиків.

– Я сказав, що ми в основному всі задачі виконували в звичайній військовій формі, а не в спеціальній льотній, подекуди і в цивільному одязі, без шоломів.

Андрій здивувався: "Як – без шоломів?".

А в нас їх просто не було.

Або були "совкові", через які не чути екіпаж.

Шоломів західних зразків у нас було вкрай мало.

Вони використовувалися в основному на "валідольні" задачі.

Джус був шокований.

Десь у серпні 2022-го мені прийшло сповіщення від нової пошти про посилку від нього.

В коробці був шолом, – розповідає Микола.

Він донині літає в шоломі, який подарував Джус.

Микола Любарець: "Шолом мені дуже гарно розмалював художник Павло Зайченко.

Я скинув фотографію Джусу – похвастався.

На жаль, через якийсь час Андрій загинув".