Невидимі рани війни: як українці живуть між травмою та ілюзією нормальності

Минуло майже дев'ять місяців із того часу, як я залишила свою посаду в Україні, але я все ще намагаюся зрозуміти, як війна і звичайне життя співіснують: як люди продовжують жити, оточені страхом, невизначеністю і втратами.

Україна – велика країна, найбільша з тих, що повністю розташовані в Європі, її площа становить понад 600 000 квадратних кілометрів. Лінія фронту простягається на понад 1200 кілометрів, а вплив війни сягає далеко за її межі.

Деякі міста, на перший погляд, можуть здаватися спокійними, але повітряні та ракетні удари зачіпають усю країну. Останні роки атаки на енергетичну інфраструктуру залишили мільйони людей без стабільного електропостачання та опалення, що поглибило гуманітарну та психологічну напругу, особливо взимку.

За даними Місії ООН із моніторингу дотримання прав людини в Україні, 2025 рік став найсмертоноснішим для цивільного населення з 2022 року: 2514 цивільних осіб загинули і 12 142 отримали поранення в результаті конфлікту. Ці цифри відображають не тільки масштаби страждань, але й зростання ризиків для людей, які живуть далеко від лінії фронту.

Проєкт "Лікарів без кордонів", який я координувала, базується у Вінниці, місті в центрально-західній Україні, яке залишається порівняно безпечним, ніж прифронтові регіони. Ця відносна стабільність дає можливість надавати довгострокове спеціалізоване лікування психічних розладів, що є надзвичайно складним у районах, які постійно піддаються обстрілам і знаходяться поблизу лінії фронту. У центрі "Відновлення" команда "Лікарів без кордонів" надає психологічну допомогу людям, які постраждали від війни, зокрема ветеранам, внутрішньо переміщеним особам, тим, хто пережив полон, а також цивільним особам, які зазнали травм, втрат або тривалого стресу.

Хоча моя робота не передбачала безпосереднього клінічного контакту з пацієнтами, я часто спостерігала за людьми в залах очікування – дітьми, молодими жінками, чоловіками та літніми людьми. Їх вигляд справив на мене сильне враження. Я постійно усвідомлювала, наскільки обмеженими є можливості нашої організації і скільки страждань залишається поза межами того, що ми можемо зробити. Я часто замислювалася над тим, із чим стикаються ці люди після того, як вони залишають клініку – які страхи, втрати та невизначеності вони несуть із собою у своє повсякденне життя.

Війна залишає багато невидимих ран. Не завжди можна розпізнати травму, просто дивлячись на людину на вулиці.

Люди можуть здаватися спокійними, працювати, сміятися, але водночас мати глибокі психологічні травми від обстрілів, вимушеного переселення, втрати близьких, полону або тривалого страху.

Одними з найяскравіших спогадів для мене є ранки в Києві після сильних обстрілів. Прокидаючись, я перш за все думала про дітей і про те, як вони справляються з дорослішанням під постійні сирени повітряної тривоги. Як мати я розумію глибоке почуття безпорадності, яке виникає, коли не можеш повністю захистити свою дитину від такого страху і нестабільності. Ці думки супроводжували мене протягом усього дня.

На ранок після сильних обстрілів люди все одно їхали на роботу, діти йшли до школи, сусіди продовжували жити своїм життям. Іноді здавалося, що всі навчилися рухатися вперед, вдаючи, ніби нічого не сталося. Я вважала це зрозумілим, але глибоко тривожним. Тиск, щоб зберегти нормальність, може стати стратегією виживання, але він також може приховувати невирішену травму. Для мене смерть і святкування життя стали частиною одного дня – і іноді я досі не знаю, як це сприймати.

Важко описати, як це – жити в місці, де повітряні удари і святкування, страх і стійкість, горе і звичайні буденні справи існують пліч-о-пліч. Навіть зараз я все ще намагаюся це осмислити. Співіснування життя і смерті, надії і відчаю продовжує ставити під сумнів моє розуміння війни і людства.