Призначення нового директора Довженко-Центру: загроза ззовні і зсередини

Контекст: коротка історія боротьби за інституційне збереження ДЦ

Ввечері 3 березня у соцмережах Держкіно та Довженко-Центру з’явилися повідомлення про призначення новим директором центру Ігоря Гладуна, що досі виконував обов’язки т.в.о. інституції. Але невдовзі ці пости були видалені, хоча нового директора на той момент вже офіційно представив команді у новому статусі голова Держкіно Андрій Осипов. Наступний день, окрім офіційного повідомлення Мінкульту про призначення Гладуна, приніс ще низку новин, що змусили всерйоз задуматися, з чим ми маємо справу.

Довга епопея, пов’язана спершу із кризою взаємин Довженко-Центру із керуючою інституцією, а згодом – із екзистенційною боротьбою за існування центру, триває вже кілька років. Все почалося в квітні 2021 року, коли тодішня очільниця Музею кіно ДЦ, культурна менеджерка Олена Гончарук виграла конкурс на посаду директорки центру. На жаль, тодішній міністр культури Олександр Ткаченко так і не підписав контракту з Гончарук, залишивши її в статусі т.в.о. центру. Нині у ретроспективі вже очевидно, що послідовна відмова призначати Олену Гончарук директоркою ДЦ була свідомим кроком з боку держави, що бажала мати на цій посаді зручну людину, а не керівника, що захищав би інтереси інституції.
Весна 2021-го була часом гострої кризи між владою та культурною сферою: на той момент вже «хакнули» Український культурний фонд, вже відбулося призначення Марини Кудерчук директоркою Держкіно, що обурило кіноспільноту, і німе запитання «хто наступний?» буквально висіло в повітрі.

Тоді ж, у 2021 році, з’явилися чутки про інтенцію Мінкульту переглянути структуру роботи ДЦ та можливість його перепідпорядкування з-під Мінкульту під Держкіно. Наприкінці того року Олена Гончарук в  інтерв’ю зазначала, що тодішній міністр культури Ткаченко «не розуміє, як функціонує центр», зокрема що фільмофонд є його невід’ємною частиною, відчуження якої призведе до порушення інституційної цілісності.

Влітку 2022 року Довженко-Центр таки був перепідпорядкований в управління Держкіно. Невдовзі з’явився сумнозвісний наказ №100 про реорганізацію Центру, що фактично означав намір демонтувати інституцію шляхом її розпорошення.
У жовтні 2022 року команда центру подала до суду з вимогою визнати цей наказ незаконним. Тоді ініційований Центром суд проти Держкіно вела адвокатка Леся Крижанівська. Запам’ятаймо це ім’я, адже ця людина відіграє у подальшій історії далеко не останню роль.

Згодом Держкіно заявило про призупинення реогранізації ДЦ та оголосило повторний конкурс на посаду директора центру, який в лютому 2023 року вже вдруге виграла Олена Гончарук.

Влітку 2023 року Господарський суду Києва визнав реорганізацію «Довженко-Центру» незаконною. На той момент вже стало очевидно, що Держкіно не підпише контракту з Оленою Гончарук і вдруге. Між Центром та його керуючою інституцією почалася важка позиційна боротьба. Очікувано друга і третя судові інстанції скасували рішення першої, наклавши заборону на оскарження наказу №100 – тобто фактично через суд заборонили ДЦ боротися за збереження власної інституційної цілісності.

На фоні цієї кризи взаємин між центром та Держкіно, влітку 2022 року в центрі з’явився новий виконавчий директор – Ігор Гладун, якого порекомендувала ніхто інший, як адвокатка Леся Крижанівська.  

Who is mister Gladun?

Про Ігоря Гладуна публічно відомо вкрай небагато. Культурою пан Гладун ніколи не займався, все життя працював в силових органах. В кіноспільноті його знають дуже побіжно та говорять про нього як про людину, не схильну до командної роботи, натомість досить жорстку та звичну до ухвалення одноосібних рішень. Одним словом, враження сильного управлінця, здатного втримати інституцію в непростих обставинах, вже не кажучи про її розвиток, пан Гладун не справляє. А на контрасті з такими потужними попередніми керівниками, як Олена Гончарук та Іван Козленко – і поготів.

В листопаді 2024 року Олену Гончарук звільнили з позиції т.в.о. директора, вона стала директоркою Музею кіно, Гладун же залишався виконавчим директором. В цей період в ДЦ взагалі не було ані директора, ані т.в.о., а право підпису мав саме Ігор Гладун.

Вочевидь, саме в цей момент до нього почали «придивлятися» в Держкіно. І в грудні 2024 року його було призначено т.в.о. директора Довженко-Центру. На той момент криза взаємин між ДЦ та Держкіно досягла критичного рівня – в центру вже не приймали жодних документів, були заблоковані платежі і т.д. Відтак це призначення було сприйняте командою як спосіб бодай якось зберегти діяльність інституції. Олена Гончарук перевелася на посаду креативної директорки, залишивши за собою управління програмними та креативними відділами та статус неформальної лідерки інституції. 
І якийсь час виглядало на те, що Держкіно це цілком влаштовувало – з одного боку, мати в команді ДЦ сильного фахового менеджера, що розуміється на кіноспадщині і може бути «обличчям» інституції в спільноті та у взаєминах з міжнародними партнерами, з іншого – мати зручного т.в.о. керівника інституції, що не чинитиме опору в складних ситуаціях.

Окремі запитання викликає  той факт, що призначення Гладуна т.в.о. директора в 2024 році не було публічно прокомуніковано ані Держкіно, ані Мінкультом.

Понад рік інституції вдавалося продовжувати працювати, і це, треба визнати, дещо приспало пильність і команди, і культурної спільноти. Проте реальність показала, що розслаблятися було зарано. Адже саме в цей час в центрі почали відбуватися дивні процеси. Зокрема Лесю Крижанівську, що свого часу рекомендувала Ігоря Гладуна до ДЦ, було призначено головою відділу промоції центру. А вчора у розгромному пості  в ФБ колишній директор ДЦ Іван Козленко, серед іншого, заявив, що Леся Крижанівська оформила у якості менеджерів у свій відділ двох юристок власної компанії «Ліа-Поліграф». Сама ж Крижанівська у коментарі «Детектор медіа» стверджує, що вже кілька років не працює в «Ліа-Поліграф» та каже, що в її відділі промоції працює всього одна людина, яка не немає відношення до цієї компанії.

Також у пості Козленка йдеться про дещо набагато серйозніше за конфлікт інтересів. За даними Козленка, афілійована до Гладуна охоронна компанія виграла тендер на охорону Довженко-Центру навіть попри те, що запропонувала ціну на послуги вдвічі вищу за пропозиції конкурентів (йдеться про суму в 840 тис. грн, що становить 15% річного бюджету ДЦ). Гладуну коментарі «Детектор медіа» стверджує, що не має жодних охоронних компаній, а за проведення тендерів ДЦ відповідальний Фонд державного майна.

Проте всі ці звинувачення в сумі все ж не залишають органами управління іншого шляху, аніж провести ґрунтовне та неупереджене розслідування і повідомити публічно про його результати. Доти тимчасове відсторонення від виконання обов’язків новопризначеного директора виглядає найбільш доречним кроком, адже команда центру, що й без того знаходиться у надзвичайно загроженому стані, може бути не готова працювати з ним, доки його доброчесність не буде підтверджена.
Проте чи лише про внутрішню загрозу для ДЦ тут йдеться?

Органи управління: практики «ручного» правління

Повертаючись до призначення Гладуна Держкіно на посаду директора Довженко-Центру. Навіть якщо наразі абстрагуватися від звинувачень, що як постріл пролунали на його адресу в перший же день на новій посаді, є кілька моментів у самому процесі призначення, що викликають занепокоєння.

По-перше, Держкіно провело це призначення без жодного аудиту чи бодай побіжного аналізу результатів роботи Гладуна в центрі у якості т.в.о.
Також команді центру не було представлено жодної програми нового директора або стратегії дій, відтак наразі незрозуміло, на чому орган управління базував своє рішення призначити на таку відповідальну посаду саме цю людину.

По-друге, дуже дивним виглядає тон офіційного повідомлення – одного на двох –  Держкіно та Мінкульту про це призначення – протокольно-піднесений і без жодного урахування минулого чи поточного контексту навколо ДЦ.

Довженко-Центр у штормі кризи: що далі?

Очевидно, що наразі центр опинився у надзвичайно вразливій позиції. З одного боку, з новим керівником, що не лише був призначений без діалогу з командою чи урахуванням контексту існування центру, але й отримав низку серйозних звинувачень вже в день свого призначення. З іншого – з керуючою інституцією в особі Держкіно, з якою ДЦ має задавнений конфлікт і відтак навряд чи може сподіватися на її об’єктивність та відкриту співпрацю у з’ясуванні критичного наразі питання доброчесності новопризначеного директора. І тут Міністерство культури як держуправлінець сферою мав би взяти на себе функцію антикризової підтримки ДЦ в цій ситуації. А в світлі останніх звинувачень на адресу Ігоря Гладуна, незалежний аудит ДЦ за період його роботи на посаді т.в.о. – з кінці 2024 року донині – можливо, найкраще рішення, що могли б ухвалити органи управління.

Напевно, перше, що мусить зробити команда Довженко-Центру зараз – це визнати факт кризи, частиною передумов якої стало те, що колектив «прогледів» момент, коли у тих, хто сьогодні де-факто керує центром, стало забагато одноосібної неконтрольованої влади. А далі – шукати виходу. Безумовно, на всі звинувачення на адресу Ігоря Гладуна мають бути дані обґрунтовані відповіді (і не лише ним самим, але й органами управління на основі відповідних перевірок чи розслідувань). Доки вони триватимуть, Довженко-Центру, вочевидь, доведеться пережити не найпростіший період турбулентності і страху за майбутнє інституції.

І тут багато залежатиме і від підтримки та консолідації навколо центру культурної спільноти. У згаданому вище пості екс-очільника ДЦ Івана Козленка, окрім слушних зауваг, на жаль, міститься і низка звинувачень на адресу Олени Гончарук у «слабкохарактерності та лекгонавіюваності», що, м’яко кажучи, не відповідають дійсності. Вочевидь, зараз всім треба згадати, що кризові моменти для інституції – не час для публічного «закопування» колег та зведення рахунків. Навпаки, це час єднатися навколо команди центру, аби допомогти йому зберегтися. Адже, якщо в критичний момент культурна спільнота не працює для своїх інституцій як страхувальна сітка при падінні – то чого ми варті?

Органам управління варто спробувати  теж діяти, нарешті, як державники.  По-перше, вийти в відкриту комунікацію і зробити все, аби з’ясувати усі подробиці та вжити необхідних кроків. А, по-друге, визнати те, що давно є очевидним: за кілька років послідовних атак на Довженко-Центр державі не вдалося ані взяти центр натиском, ані з’їсти по шматках, ані знищити шляхом розпорошення. Ідея м’якої інфільтрації «зручної» людини на посаду керівника, вочевидь, також не була найкращою.  
Ситуація з Довженко-Центром наразі виглядає дуже просто: це «життя або смерть». Необхідність битися одразу і на внутрішньому, і на зовнішньому фронтах може просто його вбити. А втратити Довженко-Центр після стількох років боротьби ми не можемо собі дозволити.

Фото:lb.ua