СЗЧ буде ще більше, якщо цього не зробити: інтерв'ю Ігоря Луценка про мобілізацію, ТЦК і зарплати у ЗСУ

Питання мобілізаціїзараз є найголовнішою проблемою в Україні, і якщо її не роз'язати – може стати тільки гірше. Серед проблем: непрацюючий розшук ухилянтів, СЗЧ на етапі базової військової підготовки та низькі зарплати у військових.

Військовослужбовець та ексдепутат Ігор Луценко в інтерв'ю 24 Каналу пояснив, що не так із розшуком ухилянтів, як насправді просто розв'язати питання СЗЧ і скільки людей треба мобілізувати. Більше деталей – читайте далі у матеріалі.

Що не так із розшуком ухилянтів?

Чи правильно я розумію, що мобілізація зараз сприймається як проблема № 1, і як її розв'язувати?

І в довгостроковому, і в короткостроковому вимірі сьогодні – це проблема № 1. Тобто наповненість армії потрібними людьми – тими, хто здатен приносити користь, кількість таких людей, їхня якість – є найголовнішою проблемою зараз. Якщо просто чекати, стане тільки гірше.

Як правильно розв'язувати ці проблеми та з чого починати? Чи має цим займатися лише Міноборони?

Ні, звісно, цим не має займатися тільки Міноборони, бо воно на два рівні нижче в державній ієрархії, та за своїми можливостями і статусом поступається тій посаді, з якої реально треба керувати мобілізацією – наприклад, з посту президента України як голови Ради національної безпеки й оборони.

Тобто у нас є посада в державі – глава держави. Саме держава має формувати мобілізаційну політику, а не окрема структура з вивіскою Генштаб, чи управління Сухопутних військ, чи тим більше департамент контролю ТЦК. А зараз виходить, що співробітники ТЦК фактично відповідають за все.

Уся держава і той, хто стоїть на її чолі, має цим займатися – це його безпосередній обов'язок. Для цього, наприклад, існує Рада національної безпеки та оборони, яку він очолює. Цей орган може продукувати чіткі та потрібні документи.

Саме так можна створити майданчик для вироблення рішень і впровадити їх так, щоб Кабмін, армія, різні міністерства, податкова, фінансові монітори, Нацбанк та інші структури діяли в межах єдиної політики. Якщо такої політики не буде, ситуація лише ускладниться.

На початок 2026 року у розшуку ТЦК перебувають близько 2 мільйонів українців. Чи правильно я розумію, що цих людей, які перебувають у розшуку ТЦК, можна буде знайти за потреби?

За бажання можна створити певні труднощі для цих людей, хоча ми розуміємо, що вони одразу не побіжать на фронт. Але держава принаймні може показати, що їхні дії є неправомірними.

Почнемо з дуже банальних речей. По-перше, цих людей можна почати розшукувати. Зараз існує розшук за кримінально-процесуальною лінією, який не має жодного результату за моїми емпіричними спостереженнями.

Повне інтерв'ю військового Ігоря Луценка: дивіться відео

Формально, законодавство дозволяє розрізняти: є загальний розшук людей і є розшук по лінії ТЦК. Тобто те, що там оголошують як розшук, – це трохи інша історія. Мовляв, людей можна розшукувати чи ні, – бо так це сприймають поліцейські. Але я вважаю, що навпаки – варто починати розшук.

Тому потрібно врегулювати це питання і запитати, наприклад, поліцію – скажімо, у Полтавській області, скільки затриманих людей за розшуком патрульної поліції, яка зупиняє машини. Підозрюю, що в окремих районах показник… Я не хочу говорити про всю чудову область, я її дуже люблю. Але уявіть собі, що патрульні стоять на трасах, зупиняють машини, а жодного затриманого за лінією ТЦК немає.

Тобто ці люди в розшуку якимось дивним чином не потрапляють у поле зору поліції. Що це означає? Давайте прямо скажемо: це значить, що дають хабар і їдуть далі. Хай хтось скаже, що я неправий – мені буде цікаво почути аргументи. І я підозрюю, що в багатьох інших районах країни відбуваються подібні неприємні речі.

Зверніть увагу! Нардеп Федір Веніславський розповів, що у Верховній Раді обговорюють ініціативу щодо посилення відповідальності для громадян, які ухиляються від мобілізації. Серед потенційних обмежень: блокування банківських рахунків і заборону на керування транспортними засобами.

Поліція, очевидно, не дуже бажає брати участь у заходах ТЦК, адже це може погіршувати її імідж у ці часи. Я наводжу приклад того, що там немає чіткої управлінської політики: політичні керівники не залучені до процесу і фактично кажуть, що їм не подобається цим займатися. Саме так треба розуміти ці слова.

Але я не хотів би обмежуватися лише "батогом", який, безумовно, потрібен, але потрібен і "пряник". А "пряник" полягає в тому, щоб вибудувати систему, яка дозволить зменшити непотрібний стрес для людини, яку призвали не з її доброї волі. Тобто коли прийшла повістка, ця людина не має одразу потрапляти в жахливі умови: не в затоплені водою намети, щоб потім хворіти. На жаль, у мене, коли проводився набір, близько 6 тисяч людей просто захворіли під час базового загального військового вишколу.

Даруйте, нащо мені така БЗВП? Для людей було б дешевше і корисніше, якби їх просто навчали необхідного. Я ж пішов без БЗВП і прослужив 3 роки – і нічого, нормально, не відчував жодної потреби. Звісно, деякі речі з БЗВП комусь потрібні, але не в тій формі, яка є зараз, і не з тими принципами розподілу людей. Бо зараз я навіть не знаю, чи існують якісь чіткі правила, як розподіляють людей, яких, як кажуть, "бусифікували".

До речі, Володимир Зеленський теж закликав до цього: мають бути прозорі правила розподілу людей. Але чи запрацювало це на практиці?

В армії є кілька поганих традицій, і одна з них – саботувати все, що спускають згори. З одного боку, у цьому є певна користь: якщо начальник дурний – а, на жаль, таких в армії буває багато – він може давати неправильні вказівки. Їх потрібно коригувати, розуміючи загальний задум, і виконувати так, як треба, а не так, як наказано. Але в більшості випадків, у 99 зі 100, це просто саботаж.

Наприклад, я хвалив нашу державу за те, що у 2024 році було ухвалено кілька чудових правових новел. По-перше, щодо прискореного переведення в армії. По-друге, було запроваджено можливість призначати на офіцерські посади людей із певним управлінським досвідом, бойовим досвідом та фаховими знаннями, навіть якщо вони ще не мають офіцерського звання. Ці дві новели, які я свого часу підтримував у медіа, були правильними й важливими.

Але наші армійці так навчилися ігнорувати та саботувати, що можна лише позаздрити їхньому вмінню. І що це означає? Президент, міністр оборони – попередній чи новий – не контролюють виконання законів та інших нормативних актів в армії та на фронті. Немає механізму, коли керівник питає: "Я видав указ, а ви його виконали? Доповідайте". Якщо хоча б таке з'явиться у сфері призову, це буде великим кроком уперед. І я цілком підтримую те, що каже Зеленський.

Чому класні ідеї щодо нових контрактів, прозорих термінів служби та відстрочок не працюють, і чому відповідальних за це неможливо притягнути до відповідальності?

Ми не можемо їх притягнути до відповідальності, але є люди, які можуть. Є президент, який, можливо, політично відповідає, але в нього немає часу. Виходить, що ти займаєшся якимось своїм улюбленим проєктом, а ці неприємні, складні проєкти залишаються без уваги. А це дуже непростий і важливий проєкт.

Цим усім питанням мобілізації все-таки треба серйозно займатися, бо там купа проблем і взаємних претензій громадян один до одного. Я розумію президента: він не хоче цим займатися, і в нього немає виконавців з достатніми повноваженнями, щоб сказати: "Ось тут зробимо раз-два – і буде краще". Поки що цього немає. Але треба усвідомити: рано чи пізно доведеться закачати рукави та розчистити ці авгієві стайні.

Що робити із СЗЧ?

На якому етапі треба боротися з СЗЧ? Це проблема номер два після мобілізації чи паралельна, що виникає через труднощі з мобілізацією?

Це частина тієї ж проблеми, бо для людини це єдиний шлях, який вона намагається обходити на різних етапах. СЗЧ – ще один приклад того, що в цій сфері немає реального хазяїна, і ті, хто мав би опікуватися цією проблемою, не хочуть і не займаються цим.

Що я маю на увазі? По-перше, є категорії людей, яких точно треба карати. Наприклад, ті, хто тікає з БЗВП. Чому ти тікаєш, якщо навіть не знаєш, куди тебе направлять? Держава вже вклала в тебе час, витратила форму та ресурси, а ти тікаєш.

А як бути з тими випадками, коли на БЗВП не надають меддопомогу, і люди з хворобами йдуть у СЗЧ?

У більшості випадків річ не в цьому. На жаль, є категорія людей, які весь час хворіють на БЗВП, і так бережуть себе від реальної служби. Але інша система – тікають абсолютно здорові люди. Саме за цю категорію, думаю, має бути дуже сувора відповідальність, як це передбачено законодавством.

Якби хтось реально займався притягненням їх до відповідальності – наприклад, ДБР, яке за законом має це робити – ми б мали зовсім іншу статистику втеч із навчальних центрів. На жаль, ДБР ніхто не питає. Мені здається, ніхто не запитує: скільки таких людей знайшли та що з ними зробили? А насправді їх не притягнули.

Якщо ж почати питати, ДБР багато що дізнається: там кілька сотень слідчих, які мають опікуватися сотнями тисяч чоловіків у СЗЧ. Реально це виконати? Нереально. А наші шановні парламентарі взагалі в курсі цієї проблеми? Не в курсі. Я не буду коментувати окремих колег, хоча бажання є.

Виявилося, що нині держава взагалі не має ні бажання, ні можливості притягувати до відповідальності. Але я не хочу говорити лише про "батіг". Йдеться про те, що потрібно елементарно визначати наших шановних медійних і немедійних командирів бригад і корпусів – тих, з чиїх підрозділів менше тікають у СЗЧ, особливо нові призови. Саме їм і варто довіряти нові призовні потоки.

До речі, військовослужбовець Данило Яковлев вважає, що аби реально розв'язати проблему із СЗЧ, то треба не залякувати людей, а "повернутися до них обличчям". Він пропонує розподіляти військових за потребою та ефективністю, а також забезпечувати бонуси за повернення військових до служби, щоб швидко доукомплектувати підрозділи.

І тоді статистика буде значно кращою, я вам гарантую. Якщо комбат, комбриг чи командир корпусу знає, як працювати з новобранцями, як їх навчати та виховувати, краще давати цих людей йому, а не якомусь свату-брату, якого навіть не можна серйозно сприймати.

Військовослужбовці стверджують, що, наприклад, "Хартія" і Третій армійський корпус не мають проблем з набором людей. Що тоді заважає іншим бригадам? Можливо, вихід з цієї ситуації – розформувати неефективні бригади, а розширювати корпуси?

Щось на кшталт такого підходу і є виходом. Це правильно. Ті командири, які мають в себе низький відсоток випадків СЗЧ, кажуть, щоб їм дали людей, бо вони знають, що з ними робити і куди спрямувати. Адже "десь там" вони не приносять користі і потихеньку розбігаються. Крім цього, в нас меншає державного ресурсу, якого вони потребують. Тобто зарплати, матеріальне забезпечення і так далі.

Мусимо зрозуміти, що в багатьох питаннях ми не можемо знайти правильного виходу. Чому? Бо немає управлінської волі та управлінської ваги.

Можливо, новий міністр оборони зможе змінити ці підходи? Він вже казав про те, що насамперед потрібно примусити Росію до миру. Хочеться розуміти, чи це просто гарні заголовки, які озвучували раніше і за якими нічого немає, чи навпаки є віра в те, що все це може спрацювати. Можливо, у нього вийде?

Будемо сподіватися. Для того, щоб всі ці речі реалізувати, необхідна не просто воля міністра, а революційна сила. Адже те, що ми зараз бачимо і є "революцією".

Тобто раніше цього не було?

На рівні ідей було. Є приказка про те, що революція – це тисяча вакансій. Тобто зараз у Михайла Федорова мусить бути свій рух, тобто велика кількість людей, що абсолютно віддані цим ідеям, які він артикулював.

Щоб змінити систему, потрібна контрсистема. Це не один міністр, який має мало ресурсів та адміністративних повноважень, щоб змінити державну політику. Навіть якщо президент на 100% буде відданий цим ідеям, він має докласти зусиль, він матиме потребу в кадрах, щоб їх реалізувати. Під час війни багато хто дуже гарно влаштувався, вони собі працюють і все. Однак з таким підходом війну не виграєш.

Чи збільшили військовим зарплати?

Нещодавно Володимир Зеленський закликав Європу збільшувати кількість фінансування нашої армії, щоб вона була контрактною. У такий спосіб люди матимуть більшу мотивацію йти воювати. На вашу думку, чи ця ідея правильна?

Ідея правильна. Також варто реально оцінити фінансовий стан української армії – він жахливий. Довгий час зарплата солдата, тобто грошове забезпечення, винагороди за бойові, не коригувалася з інфляцією. Вона лише зменшувалася. Тобто, чим далі – тим менше ми отримуємо грошей. Ми зараз не говоримо, що потрібні нові суперконтракти по грошах. Давайте забезпечимо мінімально хоча б тих, хто є.

Водночас у росіян підйомні за контракт – це "смертельні" гроші. Дуже часто в них є дорога лише в один кінець. Однак, наприклад, у Санкт-Петербурзі платять 5 мільйонів рублів. Це приблизно 50 тисяч доларів. Це дуже багато. А тепер згадаймо, скільки отримують наші солдати.

Це, звісно, не те порівняння, але в нас за плечима є багата Європа. Можливо, хтось артикулював, що потрібно все-таки якось знайти фінансові схеми, щоб допомогти нашим солдатам. Так, є певні обмеження, наприклад, європейці не можуть платити нам зарплату напряму. Однак якщо постаратися, то можна щось придумати.

Ми маємо отримати 90 мільярдів євро від ЄС. Хоч їх блокує Угорщина, в нас на них дуже розраховують. Ці гроші мають піти на оборонні потреби, хотілося б, щоб саме завдяки їм підійняли виплати військовим.

Безумовно. Тобто якщо поставити собі завдання, можна брати позики. Можна продавати якусь продукцію, брати застави. У фінансовій науці є велика кількість механізмів, які дозволяють обійти так зване пряме фінансування нашого війська. Щоб ніхто не подумав, мовляв, Європа воює на нашій стороні, вони, мабуть, нейтральні.

Я не розумію, що можна втрачати в ситуації, коли і США, і Росія прямо кажуть, що вони хочуть зруйнувати Європу, що їм не подобаються європейські цінності.

Однак загалом, навіть, попри небажання Європи фінансувати, є можливість це зробити. Чи було таке завдання в нашій державі? Я не знаю. Хочеться почути від президента, чому у нас постійно зменшується грошове забезпечення. Ми ж не стали воювати гірше, навпаки – краще.

Варто провести аудит в армії, вигнати зайвих людей, відсоток яких може вимірюватись у двозначних цифрах. Це нездорові люди, контужені тощо. Їх потрібно зачистити, вигнати, а тих, хто залишиться, забезпечувати краще. Саме вони є нашою надією, бо втікачі не прийдуть класно воювати, я на них не розраховую.

Скільки людей треба мобілізувати?

Тут або їх мотивувати вернутись, або примусом депортувати?

За кордоном залишилася купа здібних людей. Якщо їм допомогти, вони будуть гарно воювати. Однак насправді нам не треба багато людей. Нам потрібна та кількість людей, яка забезпечить можливість ротації, щоб була можливість воювати 2 роки через 2. Якщо ми мобілізуємо півмільйона, нам вистачить.

Питання цієї війни полягає не у кількості людей, а в якості. Звісно, що кількість важлива, якщо буде менше мінімуму, буде катастрофа. Однак можуть бути 600 тисяч людей, половина з яких воюють, половина – відпочиває, будує тил і виховує нове покоління.

Важливо! Президент Володимир Зеленський розповів, що Україна щомісяця мобілізує 30 – 34 тисячі військових. Водночас Росія мобілізує приблизно на 10 тисяч більше.

У технологічній війні не потрібно надто багато людей. Якщо призвати 100 людей без мотивації, це не буде так ефективно, як призвати 10 мотивованих фахівців. Зараз не час класичних армій, зараз – час інженерних армій, інженерних підрозділів, які самостійно виготовляють для себе зброю і її застосовують.

Ситуація постійно змінюється, постійно з'являється щось нове і в противника, і в нас. Тому потрібні зовсім інші підходи. Ми говоримо про військове підприємство, а не набір біороботів.

Набір людей, віком від 18 до 24 років, не виправдав очікувань. Людей мотивували іпотеками, виплатами по мільйону після підписання контракту. Однак станом на квітень 2025 року до армії долучилось менше, ніж 500 осіб. Тобто гроші не є мотивацією загалом чи саме для такої вікової категорії чоловіків?

Можу сказати банально – всі, хто хотіли, вже пішли (долучились до армії, – 24 Канал). Насправді дуже гарно працює реклама, наприклад, Третьої окремої штурмової бригади і "Хартії". Тобто за 4 роки це вже мало б подіяти. Тих, кого цікавили лише гроші, залишилось не так багато.

Тому треба розуміти, що насправді ми маємо забезпечувати тих, хто є. В іншому випадку, вони будуть дуже активно тікати. Активніше, ніж зараз. Це станеться, якщо ми й надалі будемо знижувати виплати і ставитись до них, як до витратного матеріалу. Люди це не терпітимуть.

Тому треба вкладатися в тих, хто є, розвивати тих, хто є, допомагати тим, хто вже воює, і формувати для них ротаційні механізми і методи, в який спосіб тимчасово їх замінити. Тобто відпускати їх, наприклад, на рік, півтора чи два, замінюючи іншими. А потім навпаки. Це була б норма. Це ідеальний режим, щоб люди могли закривати свої життєві проблеми.