«Я краще відмовлюсь» - як мертва «Наречена!» Франкенштайна закликає жінок боротися за свої права

Після «Буремного перевалу» Емеральд Феннелл нас чекає фанфік ще одного відомого роману – цього разу за мотивами «Франкенштайна» Мері Шеллі. Акторка Меґґі Джилленгол, яка вже вдруге пробує себе в режисурі, зняла свою – феміністичну - версію історії монстра та його нареченої, за власним же сценарієм. Цікаво, що спершу про цю екранізацію оголосив Netflix, але потім передумав, зробивши ставку на «Франкенштайна» від Гільєрмо дель Торо. Netflix зрозуміти можна, розкішно костюмована фентезійна драма від майстра жахів, на їхню думку, повинна привабити більше глядачів, ніж жіночий маніфест про жіночі ж проблеми в чоловічому світі та про боротьбу за жіночі права. Та ще й знятий в якомусь шаленому панківсько-бунтарському стилі. Натомість за фільм взялась студія Warner Bros, і завдяки цьому «Наречена!» з’являється і на великих екранах.

Події у фільмі розвиваються у Чикаго в 1936 році. А у 1935 році, нагадаємо, вийшов фільм Джеймса Велла «Наречена Франкенштайна» - і це своєрідний реверанс Джилленгол класиці фільмів жахів, хоча спільного в обох картинах мало. Хіба що і там, і там з’являється дух Меррі Шеллі, яка заявляє, що історія створіння Франкенштайна розкрита не до кінця, і зараз вона вам повідає свою версію. А ще – неонове сяйво кримінального Чикаго 30-х символічно підкреслює те безумство, яке розгортається на екрані.

Феміністичний порядок денний

За сюжетом, до видатної вченої докторки Євфроніус (Аннет Бенінг) звертається Френк (Крістіан Бейл), так тепер звати творіння Франкенштайна, той самий монстр, якому тепер, виходить, більше ста років, з проханням створити йому наречену. Бо дуже вже самотньо. Євфроніус береться за цю справу, адже давно хотіла спробувати щось подібне. Цього разу нового монстра не зшивають з різних шматків, а викопують тіло недавно загиблої повії Іди (Джессі Баклі).

Воскреснувши, дівчина не пам’ятає, що з нею трапилось. Вірить, що вони з Френком наречені, навіть закохується у нього.

Та лише одного кохання їй недостатньо. Головне, чому навчилась Іда - чи то пак Наречена - після смерті та воскресіння, це говорити «Ні», «Я краще відмовлюсь» всьому, з чим вона не згодна, що якось порушує її кордони. Більш того, вона відмовляється від шляху покірної, хоч і коханої дружини, яку безапеляційно їй нав’язують і Френк, і докторка Євфроніус, навіть на задаючись питанням: «а що буде, якщо їхнє творіння не покохає Френка?», «Що буде, якщо він їй буде огидним?». За замовчанням, Іда має його покохати. І вона його полюбить – але це буде її власним, зрілим рішенням. Як і бажання нарешті, хай після смерті, на повну проявити свою жіночу силу.

Обидва монстри намагаються якось влитись в суспільство, що призводить до ряду гучних кримінальних злочинів, про них пишуть газети, за ними полюють поліція та мафія. Але при цьому фразу Нареченої «Я краще відмовлюсь» починають повторювати й інші жінки, а ще наслідувати поведінку монстра, яка, здається, не бажає бачити жодних обмежень. На відміну від Френка, з яким ніхто ніколи не хотів спілкуватись, Наречена стає ідолом для жінок. У Штатах починається справжня жіноча революція – у боротьбі за свободу та рівноправ’я.

Тож головні дійові особи фільму Меґґі Джилленгол – жінки, які показують, що не просто рівні з чоловіками, а й перевершують їх. Та сама доктор Євфроніус, чиї наукові праці кращі, ніж колег-чоловіків, чи детективка Мірна (Пенелопа Крус), яка змушена прикидатись секретаркою менш талановитого напарника, бо як це -жінка-детектив? Чи ляклива й мовчазна служниця докторки Єфроніус, яка зрештою перестає боятись науки та поліції…

Фільм - не те, чим здається

Ідея фільму, як бачимо, важлива, актуальна й досі – через 100 років після подій картини. А от реалізація підкачала. Через бажання режисерки втиснути все й одразу фільм трохи виглядає, як саме Чудовисько Франкенштайна – тобто зшите зі шматків абсолютно різних тіл. Картина не виглядає цілісною, прикидаючись то бойовиком про Бонні та Клайда, то психічною драмою, як от «Джокер: Безумство на двох», то чимось на кшталт слешера, то комедією в дусі Голлівуду 30-х, то романтичною драмою (комедією?), а заявлений жанр «горор» - взагалі не проявляється. Водночас цей калейдоскоп жанрів, що постійно змінюються, дозволяє картині не забронзовіти, відтворюючи класику, а створити щось свіже, щось живе і, можливо, щось дуже гостре, об що неможливо не порізатись.

А порізатись об цей фільм дуже геко. Тут досить багато натуралістичного насилля. Це і сексуальне, і психологічне насильство, і вбивства. Меґґі Джилленгол свідомо вибрала такий шлях, навіть знаючи, що це знизить рейтинг фільму. І тут вона переслідувала декілька цілей.

«Для мене було важливим, щоб кожна вбита людина страждала. І ми, хоч б на мить, взнаємо їх, - розповідала вона в подкасті «Інтерв’ю» для The New York Times. – Кожна смерть має свої наслідки і свою ціну – кожна, без винятку».

Що ж до демонстрації сексуального насильства, за яке теж критикували фільм «Наречена!», режисерка розповіла, що насправді не хоче бачити, як жінку ґвалтують.

«Але це важлива реальність в культурі, в якій ми живемо – як багато жахливої жорстокості стосовно жінок було у світі».

Так, каже Джилленгол, на все це буде важко дивитись, але це важливо для розуміння. На тестових переглядах багато хто скаржився на занадто жорстокі сцени. Та, на жаль, донести до глядача (ба, навіть для глядачок) проблеми, з якими зіштовхуються жінки, можна лише, демонструючи щось шокуюче на екрані. Згадаймо, хоча б, минулорічний боді-горор «Субстанція».

Втім, Меґґі Джилленгол пішла на зустріч вимогам студії і кількість насилля в картині зменшила.

Акторський ансамбль

Зірка фільму, безумовно, Джессі Баклі – й вона вчергове підтверджує, що є першокласною актрисою. Баклі грає тут дві ролі – Іду та Мері Шеллі, що періодично виникає в голові у Іди та підштовхує її до радикальних дій.

Відродившись завдяки безумній вченій та монстру, Наречена Джессі Баклі перетворюється на бунтарку. Якщо Френк створений з тіл декількох людей, то Наречена – з мозком мінімум двох жінок. Тож в її голові весь час перемикається свідомість – між повією Ідою та письменницею Мері Шеллі (яка так довго чекала на можливість нарешті відкрити душу). Баклі одночасно примудряється зіграти і невинність, і розпусту, одночасно проявити жалість і неймовірну жорстокість, й істероїдну лють. І разом з тим ту жіночу силу, яка змушує інших жінок наслідувати їй, бодай навіть зовні – повторити розпатлане біляве волосся, чи чорний язик, чи її чорний хімічний опік на щоці, який виглядає як своєрідний знак належності до одного сестринства, який одразу дозволяє зрозуміти, що перед тобою однодумець і соратник.

На противагу рішучій та безкомпромісній Іді Крістіан Бейл грає лякливого, сором’язливого і недалекого персонажа. Та при цьому не позбавленого чисто чоловічого самолюбства стосовно нареченої – впевненого в тому, що він, старий нікчема, вартий такої молодої та яскравої красуні, хоч спершу чесно сумнівається в цьому. В комплексі все це виглядає досить неприємно. І викликати такі почуття у глядача не менш почесно. Втім, ми знаємо, що Бейл може зіграти кого завгодно – від психопата-вбивці до супергероя. Та й змінювати радикально свій вигляд для актора не в новинку – згадайте лише, як він то худнув на майже на 30 кг («Машиніст»), то набирав м’язову вагу («Бетмен»), то просто товстішав на 20 кг («Влада»). А ще актор мав змогу продемонструвати в картині свої майже професійні хореографічні навички, виконавши декілька танцювальних номерів.

Окремо заслуговують на високу оцінку роботи Пенелопи Круз (яку відчайдушно намагались зіпсувати гримом) і Аннет Бенінг – саме завдяки їм й викристалізувалась ідея жіночого рівноправ’я.

Меґґі Джилленгол вирішила зробити цю картину ще більш особистою, тож зняла в двох важливих ролях і свою родину: чоловіка Пітера Сарсґаарда та брата Джейка Джилленгола. Перший зіграв роль не дуже справного детектива, що дозволило показати, наскільки його у розслідуваннях перевершує персонаж Пенелопи Круз. А другому дісталась роль голлівудської зірки, кумира Френка Франкенштайна. Роль хоч і важлива для сюжету, але особливої майстерності не вимагала – просто бути красивим.

І з таких різних шматків Меґґі Джиленгол, як і Меррі Шеллі, вдалось зліпити свого «Франкенштайна» - хай косо зліпленого, зі страшними шрамами та швами, суперечливого й нецілісного, але такого, якого глядач точно запам’ятає.