"Ми не могли виграти війну, але чи наважиться історія осудити нас?". Як уродженець Донбасу підірвав Пушкіна і став міністром УНР

Коли народяться мої діти, спитають, де я був у 2022 році,.

я скажу: "Робив так, щоб ви жили зараз під українським прапором".

Назарій "Грінка" Гринцевич Пішов воювати у 18, загинув у Серебрянському лісі 21-річним.

Влітку 1900 року один із учителів лісової школи Новоглухова – теперішньої окупованої Кремінної на Луганщині – запросив на вечерю гостей.

Серед них був талановитий 18-річний учень Микита Шаповал, уродженець села Серебрянка (Сріблянка) Бахмутського повіту, що стоїть на березі Сіверського Дінця.

"Я балакав багато про Малоросію, – згадував ту зустріч Шаповал у автобіографії, яку посмертно видали в Нью-Йорку у 1956 році.

– І на запитання, що б я робив на пользу Малоросії, випалив: "Когда будєт восстаніє за незавісімость України, я тогда стал би во главє єго".

Учитель мене зацицькав й сказав, що цього не можна взагалі говорити, і щоб я був дуже обережний з такими словами".

За рік після цього, у 1901-му, Микита Шаповал стане членом РУП – Революційної Української Партії, заснованої студентами у Харкові.

Ця, по суті, перша в Російській імперії українська політична партія на першому етапі свого існування візьме за свою програму "Самостійну Україну" Миколи Міхновського.

Ідеї Міхновського, юриста з Лівобережжя, якого називають "батьком українського націоналізму", видали брошурою у Львові 1900 року.

Вони були настільки революційними для того часу, що багато хто мав їх за утопічні навіть тоді, коли 1917 року стартували визвольні змагання.

Але вже на самому початку 20 століття на теренах України діяло підпілля, яке боролось за незалежність.

У 1904 році в Харкові прогримів вибух біля пам'ятника Пушкіну, що його встановили на честь 250-річчя "возз'єднання з Росією".

Один із авторів й учасників акції – Микита Шаповал.

Тоді йому був 21 рік.

"Я був переконаний, що доки нема на Україні пам'ятника Шевченкові – не сміє стояти ніякий інший пам'ятник", – згадував він в еміграції причини підриву від імені організації "Оборона України".

З молодого революціонера-соціаліста Микита Шаповал виріс у соціолога, публіциста, політика.

Він був членом Центральної Ради.

За різних урядів УНР – міністром пошт і телеграфу, а також міністром земельних справ.

Співавтором Четвертого Універсалу, яким проголосили незалежну Україну.

"Українська правда" розповідає про одного з перших ідейних "самостійників", який народився на межі Донецької та Луганської областей.

Біля лісу, що став однією з найзапекліших ділянок фронту сучасної російсько-української війни.

Запорозький зимовник.

"Серебрянський ліс – це ліс чудес.

Там свій морок.

Немає лісу.

Все, що є – пісок.

Все, що можна там побачити – просто чорний квадрат Малевича", – казав 2025 року боєць "Азову" з позивним "Сирота".

Ліс, що його вже нема, манив Микиту Шаповала, який народився 1882 року в селі Сріблянка, змалечку.

"Я жив на Дінці, – розповідав він.

– Цебто з ранку виходив, перепливав з хлопчиками на другий, лісовий беріг.

І там цілий день.

Прибігав за хлібом додому, а потім знов на воду.

Незабутнє це все: Дінець, біла гора (крейдова – УП), ліс, човни, байдак".

Вже дорослим Шаповал згадував родинні оповідки про те, як на його хрестинах бабка Горпина провела "обряд побажань" – перед усіма гостями поклала на малюка велику сокиру.

"Примовлячи, щоб я став у будучині теслею, бо їй здавалося, що це найкраща для мене кар'єра: будувати хати.

З цим згодилися всі присутні, але закричали, щоб зняли сокиру, бо "плотника" не буде – задушиться".

Одного разу мама Шаповала Наталя спалила у печі бібліотеку малого сина, яку він збирав на гроші, що заробляв їх "поденщиком" у полях, а також сортувальником коксу.

Жінка пояснила: "Он Дріманів і Таганів училися у Лисичому (Лисичанськ – УП) у якійсь школі, де на панів учаться, та вони там були викололи цареві очі на патреті, то їх як посадили у кам'яні мішки, то вони відтіль і не вийшли".

Батько Микити Юхим – неосвічений колишній солдат імператорської армії, працював наймитом на млинах, прозябав на шахтах Донбасу.

Родина бідувала.

Але Микита, який засвоював грамоту і церковно-слов'янські співи, почав здогадуватися, що можна здобути інший світ.

Причому в національних, блакитно-жовтих кольорах.

"Козаків у Сріблянці я не бачив, – писав в еміграції Шаповал.

– Вони вимерли.

Їх бачив мій батько, бувши ще малим.

Вони ходили з чубами на голові, у широких штанях, у білих сорочках з одкладними комірами і широкими рукавами, яких "тепер не носять".

Що це за козаки були, відкіль вони взялися і куди ділися – було невідомо (…).

Значно пізніше, вже через літ кілька, я узнав, що то були за козаки і друге: наше село Сріблянка було запорожський зімовник".

З автобіографії Микити Шаповала:"Говорили у нас в родині тільки по-українському.

В Сріблянці, що була далеко од світу, од повітового міста Бахмута 30 верст, від шахт мабуть 50 верст, а кругом степи, Дінець, ліси – була чиста, гарна, пахуща українська мова.

"Салдацький язик" (російська мова – УП) впливу не мав.

Село жило в окремому психічному світі.Коли хто казав, що я маю "добрий український стиль", то завдячую їм, нащадкам Запоріжжя, що зімовник колишній, Сріблянку, репрезентували.

Чорняві, високого росту, рухливі, балакучі і співучі люде, що у чарах красномовства, в кайданах праці, в ізоляції від инших суспільних світів перебували на рівні своєї, винесеної з глибини віків примітивної свідомости.

Вони жили, хоч і не знаючи, хто вони".

Як етнічні українці сформували геноцидні ідеї для Путіна.

Я теж "українофіл".

Навчаючись на "лісового кондуктора" у Кремінній, юний Микита якось прочитав "Богдана Хмельницького" Костомарова.

З тритомника дізнався багато, але "свідомості окремішності України од Росії" книга не давала.

Виходило, що "Україна й Росія – те саме".

"Тільки "малороси" не вміють або погано говорять по-руському.

Стати культурною людиною – це значить стати чисто руським", – згадував про імперський гранд-наратив Шаповал.

За кілька років після закінчення державної лісової школи він підкладе бомбу під новий пам'ятник Пушкіну в Харкові.

Але перед тим, у 1901-му, стикнеться з тим, чого не було помітно в рідній Сріблянці – з табуюванням української інакшості.

Працюючи кілька тижнів у Коробівці – тепер Золотоніській район Черкащини – майбутній підривник і політичний діяч зупиниться у місцевого вчителя Жирового.

"Він молодий, а жінка його в півтори рази старша і ревнива, – розповідав потім Микита Шаповал.

– Він навчив мене співати під гітару: "Весна іде, тепло несе, Дніпро широкий розіллється… Та не для мене теє все".

Вона мені вподобалась якимось мелянхолічно-сумним інтелігентським настроєм.

Я помітив, що це не народня пісня".

З автобіографії Шаповала, оцифровано diasporiana.

"Якось заговорили про заборонені пісні, – продовжував оповідь у споминах Шаповал.

– Жировий проговорив мені пісню "А вже літ із двісті, як козак в неволі, понад Дніпром ходе, викликає долю".

Я дуже зацікавився і прохав його проспівати мотив її.

Він каже, що не можна.

Чому? Заборонено.

Ким? Правительством.

Чому? Тому, що… що вона про українофілів.

А що таке українофіли? Це ті, що "мечтають" одділити Малоросію від Росії.

Нащо одділити? Вони хочуть завести гетьманщину.

Як у Шевченка? Ні, інакшу.

Як я не розпитував далі, я не міг добитись нічого (...).

Я сказав Жировому, що я теж "українофіл", але я не міг пояснити через що".

З автобіографії Микити Шаповала:"В Прилуці (Прилуках – УП).

Після Різдва у жіночій гімназії новина: вивішено на стінах наказ начальниці, що гімназісткам рішуче забороняється говорити "по-малоросійському" і навіть вживати окремі "малоросійські слова".

Мені про це переказують знайомі гімназістки.

Я пропонував гарний план: "Коли так, то давайте скрізь говорити тільки по-малоросійському.

Давайте ходити по Александровській вулиці і будемо голосно говорити по-малоросійському!".

Що? Вам страшно? Ага, вас за це виключать з гімназії.

Тоді так: "Будемо ходити, я говоритиму голосно по-малоросійському – мене не виключать.

А ви говоріть тихенько, нишком".

Їхні війська вимушені покладатися тільки на себе".

Що писали про Україну в США сто років тому.

"Пушкін ваш".

У ніч на 31 жовтня 1904 року харків'яни прокинулись від вибуху.

Біля пам'ятника Пушкіну, що його встановили кілька місяців тому на Театральній площі, здетонував вибуховий пристрій.

Сам бюст здебільшого не постраждав – відпав тільки шматок постаменту.

У навколишніх будинках вилетіли шибки.

У листівках, що їх знайшли тоді ж у місті, із підписом ""Самостійна Україна" – Оборона України" йшлося: "Хай вже наші гроші, що зідрані московським правительством і панством, ідуть на всякі пам'ятники, але, панове москалі, становіть їх у себе і не несіть нам на очі.

Бо цим ви викликаєте нас до помсти за всі ваші добродійства.

Шевченко є наш Великий Поет, а Пушкін ваш, тож кому швидше має бути пам'ятник на Україні?!".

Організатори акції пояснювали: "Пушкін був цілковито діячем для московського народу".

До того ж "цей літератор московський підло-брехливо змальовував у своїх творах постать нашого патріота Гетьмана Івана Мазепи".

І якщо на території підросійської Україні й надалі заборонятимуть українську мову, пресу, школу, подібні вибухи продовжаться, обіцяли у відозві "Оборони України".

Пам'ятник Пушкіну в Харкові демонтували лише в листопаді 2022 року, коли росіяни вже 7 місяців знищували місто з повітря.

Скриншот з відео Харківської міської ради.

Пізніше Микита Шаповал згадував, що відозву написав він: "Це був мій перший літературно-політичний твір.

Підписав його од імені нашого "комітету", який ми назвали "Оборона України".

За споминами Шаповала, на боротьбу його надихнули селянські повстання 1902 року на Полтавщині та Харківщині, що їх придушила влада.

Шаповал був незадоволений слабкістю українського руху серед інтелігенції, тому вирішив діяти радикально.

"Я мріяв про "виступ", – розповідав він.

– Тому в Харкові, будучи у війську, я нишком приймав участь в підготовці зривом динамитом "всіх російських пам'ятників".

Однієї ночі цей "зрив" провели я, Олександр Шевченко і Сергій Макаренко.

Динамит здобув я через брата Дороша з шахт, інструктором був Олександр Шевченко, тоді студент останнього річника (курсу – УП) Технологічного Інституту, потім інженер.

Цей вибух наробив шелесту, але він був невдалий: вибухом одбило тільки шматок мрамору і зробило расколину, але пам'ятник остався на місці".

З автобіографії Микити Шаповала:.

Неприємно був вражений при зустрічі з першим українцем з Галичини Осипом Шпитко тим, що я … не розумів його мови.

Мені думалось тоді, що хтось з нас не українець, або ми, наддніпрянці, дуже попсовані русифікацією.

У мене зародилось незадоволення українським рухом ще з 1903 року.

Коли я, бувши в Прохоровці, познайомився з В.

Науменком, який був "мінімаліст".

Був вражений, що хтось з його родини говорив по-руському.

З того часу у мене повстала хвиля національно-загострених почувань чести, і так я дійшов до думки "мстити за Шевченка" (підривати російські пам'ятники – УП).

Як корупція знищила українську державність у 1919–1922 роках.

Єдиний аргумент державності.

Наприкінці березня 1917 року, коли вже пав царат у Петрограді, юрист Микола Міхновський зібрав друзів на вечерю в готелі "Прага" в Києві.

Міхновський, який вважав військо "єдиними аргументом державності", вже встиг провести перші українські військові віча в столиці, перший всеукраїнський військовий з'їзд.

Створив Оргкомітет для формування армії та військово-політичний клуб імені наказного гетьмана Павла Полуботка.

Серед запрошених на вечерю у "Празі" був Микита Шаповал.

Підполковник Армії УНР Вартоломій Євтимович у своїх споминах пізніше згадував, що після палкої промови Міхновського, який озвучував свій план дій, Шаповал хотів щось сказати, але завмер, ледь стримуючи сльози.

"Коли раніш про подібні речі всі ми тільки мріяли, то Міхновський поставив їх перед нами на землю як те конкретне завдання, що маємо його виконати", – пояснював Євтимович загальний емоційний стан.

Міхновський казав, що положення Тимчасового уряду в Петрограді хитке, що не можна орієнтуватися на "спільний фронт з Московщиною".

Що будь-яка московська влада, навіть найдемократичніша, ніколи не захоче бачити в Україні щось більше, ніж свою колонію.

Тож треба посилювати українську агітацію серед населення, робити ставку на створення власного національного війська, налагоджувати зв'язки з Центральними державами.

Після того, як "самостійники", визначились, що і як треба робити далі, багато що пішло не так – від подій на фронтах Першої світової до внутрішньої ситуації в Росії та Україні, де умови почали диктувати більшовики.

Центральна Рада на чолі з Грушевським почала з політики "пацифізму" та автономізму в складі "великої демократичної Росії".

Аж поки не видала Четвертий Універсал, яким проголосила незалежність.

Одним із головних авторів цього документу був член Центральної Ради Микита Шаповал.

Прихід до влади гетьмана Павла Скоропадського став одним із перших розчарувань соціаліста Шаповала.

Наприкінці 1918 року він був серед активних організаторів антигетьманського повстання, яке прискорила Федеративна грамота Скоропадського.

А потім в еміграції Шаповал критикував вже і Петлюру за його міжнародну політику і за те, що "перейшов до дрібної буржуазії".

З лекцій Микити Шаповала в Америці наприкінці 1920-х років:.

Москва уперто продовжує вести колонізацію України, але хитро і мудро.

Під виглядом допомоги російського пролєтаріяту українському, Москва насилає великі маси робітництва з Тульської, Калужської та інших губерній в Донецькій (Донбас) і Криворізький басейни, цебто в осередки камяновугільного і металургійного промислу.

Москва припроваджує "своїх" з таємною метою в цілій окрузі утворити російську більшість.

Вже й так в Донеччині в містах українців 27%, а росіян 61%.

Через колонізацію робітниками росіяни хочуть досягти своєї більшості взагалі в Донбасі, щоб потім з захопленням прикласти "право національного самоозначення" в Донбасі та оповістити його руською землею.

Так від України видирається єдиний осередок вугільного промислу – цим Україна засуджується на вічну залежність від Росії.

Українські політичні горобці цвірінькають про "братерство", про "Лєніна", "Радянський Союз" і т.

штучки, а Москва тим часом ковтає центр і основу українського господарства – Донбас".

Як проводили мобілізацію та карали ухилянтів понад сто років тому.

"Замість нас тисячів потім прийдуть повстанців міліони".

Навесні 1919 року, коли у Києві хазяйнували більшовики, Микита Шаповал перебував у Станиславові, теперішньому Івано-Франківську.

13 березня він фіксує в щоденнику: "Прочитав про Орлика.

Гетьман – емігрант.

Не одному з нас доведеться пережити його судьбу.

Бідні українські патріоти! Доведеться їм любити порожнє місце".

Скепсис Шаповала щодо успіху УНР зміцнювала внутрішньополітична боротьба в момент, коли справи на фронті були кепські.

Самого Шаповала влада ЗУНР фактично вижене далі, в Європу.

"Боже, який розклад, – нотує він 28 березня.

– Один одного висилає, один одного підозріває, нишпорить, а Україна гине.

Через наше історичне безладдя і поголовний авантюризм, непорядність, хабарництво, егоїзм.

Як тяжко бути свідком морального упадку нашого суспільства!".

Ще один запис у Станиславові від 1 квітня 1919 року: "П'янствують "земляки".

По ресторанах лунає російська мова.

Примирря не видно.

Люде граблять гроші, а тому росте взаїмне недовірря, гризня.

Україна в небезпеці".

Микита Шаповал у Нью-Йорку в 1927 році, за 5 років перед смертю.

3 липня 1921 року вже у Празі Микита Шаповал констатує: "Українство розклалося остаточно.

Фракційки, групи, одиниці – озлоблені, несамовиті, клеветницькі, інтригантські, ніхто нікому ні в чому не вірить.

Україна автоматично одержить ту долю, яку дадуть їй сусіди, Росія.

Що буде там – те буде на Україні.

Навіть федерації не буде – я в цьому переконаний".

У 1927 році, підводячи проміжні підсумки революції, до її десятої річниці Микита Шаповал висловив думки, цілком зрозумілі більшості тільки тепер, у 2026-му.

На дванадцятому році російсько-української війни.

Розпад Російської імперії в 1917 році, а з ним і шанс на створення незалежної держави, заскочили українців зненацька.

Невеликий прошарок "самостійницької" інтелігенції не зміг запалити своїми ідеями основну масу населення.

А сама еліта не змогла дійти згоди в головному питанні: покладатися на власну армію чи сподіватися на братські обіцянки Москви.

"Ми воювали, але чи могли ми виграти війну тоді? – питав себе Шаповал.

– Вся перевага була на боці Москви.

Ми це знали і розуміли, але все-таки рішили боротись: хай ми будемо розбиті, хай по наших трупах переїде Москва, але хай же, нарешті, на Україні знайдуться горді люде, що відважуться боротися, а не скиглити в неволі.

Замість нас тисячів потім прийдуть повстанців міліони.

Через все це ми пішли на безнадійний опір Москві.

Ми не могли виграти війну, але чи осмілиться історія осудити нас за те, що ми взяли в руки зброю проти наїзду військ московських на Україну?".

Євген Руденко – УП.