Права жінок чи три тюльпани? Чому 8 березня – зовсім не свято

Зі свят, які було прийнято відзначати в СРСР, на теренах України залишилося тільки одне – 8 березня. У 2025 році КМІС заміряв ставлення українців до цього дня. Виявилося, що інтерес до нього неухильно падає: якщо у 2017-му 8 березня відзначала половина респондентів, а перед масштабним вторгненням – 34%, то у 2024 році 8 березня вважав святом майже кожен четвертий (23% опитаних). Поки соціологи проводять свіжі опитування, «Главком» розставляє суто українські акценти в питанні «міжнародного жіночого дня».

ХІХ століття: від «маршу порожніх каструль» до справжньої активності українок

Вважається, що підвалини «міжнародного жіночого дня» були закладені 8 березня 1857 році в Нью-Йорку. Про це розповість будь-яке відкрите джерело. Та ще й проілюструє цю подію фотографією, яка насправді немає стосунку до середини ХІХ століття. Те, що знімок взятий із зовсім іншої епохи, засвідчить навіть поверховий фактчекінг. Одяг на жінках, котрі буцімто вийшли на «марш голодних каструль» у 1857-му, зовсім не відповідає тодішній вікторіанській моді. Одним словом, подробиці того дня нам насправді невідомі.

Можливо, у 1857-му працівниці текстильних фабрик дійсно вийшли протестувати проти низьких зарплат. І навіть били в каструлі, вимагаючи надати їм 10-годинний робочий день замість 16-годинного, рівну з чоловіками заробітну плату і виборче право. Документально це не підтверджено, хоча й не виключено. Бо якщо говорити не про 8 березня як таке, а про витоки феміністичного руху, то їх можна знайти й у більш ранні періоди. Зокрема, у часи Французької революції 1789 року і навіть у Середньовіччі. Але так далеко ми зазирати не будемо.

В Україні ХІХ століття ні про яке американське «8 березня», звісно, ніхто не чув. Натомість у 1861 році на теренах тодішньої російської імперії, до складу якої входила Україна, сталася визначна подія. І мова не тільки про скасування кріпосного права. Тоді факультетські ради київського та харківського університетів дозволили жінкам відвідувати лекції й здобувати вчені ступені. Їм також дозволили викладати та займатися науковою діяльністю. Але такий дозвіл діяв… лише два роки. В 1863 році урядовці ухвалили новий Університетський статут, який заборонив жінкам вільне відвідування лекцій.

Це був період реакції, коли відбувся наступ не тільки на права жінок, а й на українську мову. Саме у 1863-му був оприлюднений сумновідомий Валуєвський циркуляр, котрий забороняв книговидання українською. Але повернемося до жінок. По вищу освіту вони були змушені їхати за кордон, й щодо цього існує цікава статистика. У 1872 році 54 із 63 жінок-студенток університету Цюріха були уродженками Російської імперії. А у наступному 1873 році це співвідношення становило вже відповідно 100 зі 114, при загальній кількості 439 студентів. Наприкінці 80-х років ХІХ століття не менше третини всіх студенток у вишах Швейцарії складали жінки, народжені в Україні, зокрема на Наддніпрянщині.

Зазначимо, що однією з найбільш відомих випускниць медичного факультету Лозанського університету була Віра Ґедройць – перша жінка-хірург, докторка медицини, чия доля в подальшому була тісно пов’язана з Україною. Можна також згадати і Софію Окуневську-Морачевську – українку з Галичини, яка здобула університетську медичну освіту і стала першою лікаркою в Австро-Угорщині. Варто зауважити, що юридичне право на вищу освіту в Галичині жінки отримали лише в 1894 році, пізніше ніж у Російській імперії.

Але Галичина боролася за права жінок на свій лад. У цьому регіоні однією зі знакових постатей у боротьбі за права жінок в Україні стала Наталія Кобринська. Вона заснувала у 1884 році «Товариство руських жінок», і саме цю подію прийнято вважати початком українського жіночого руху. Під керівництвом Кобринської товариство видавало  феміністичний альманах «Перший вінок», який зібрав твори письменниць, що звертали увагу на соціальну нерівність та гендерну дискримінацію.

До жіночого руху доєдналася і народжена у 1849 році на Полтавщині Олена Пчілка (Ольга Косач, мати Лесі Українки – «Главком»). Вона піднімала питання участі жінок у культурному житті, боролася за їхній доступ до освіти. Пчілка народила шістьох дітей, проте закликала до того, щоб жінки мали можливість бути не лише виховательками дітей, але й інтелектуально активними членами суспільства. Одним словом, жінки України в ХІХ столітті боролися за свої права повсякчас – без прив’язки до дат та умовних символів вшанування так званої «прекрасної» або ж «слабкої» статі. Вони були прекрасними, але не були слабкими. І це те, що нам варто знати про ті покоління.

ХХ століття: «свято» вигадане більшовиками

У ХХ столітті дата «8 березня» була актуалізована в 1908-му році. У той день нью-йоркські текстильниці буцімто знову вийшли на марш за свої права. Хоча ця дата є не аж такою далекою від нашого часу, підтвердження цієї акції знову ж таки немає. Як і у випадку з 1857 роком… Альтернативна історія каже, що у цей день на протести виходили не текстильниці, а повії. І вимагали вони буцімто… виплатити зарплати морякам, аби ті могли розрахуватися за надані їм послуги. Така версія також нічим не підтверджена.

А от що відомо достеменно, так це те, що у 1910 році на форумі жінок в Копенгагені німецька комуністка Клара Цеткін закликала світ заснувати «міжнародний жіночий день 8 березня». Делегатки з 17 країн її підтримали, тобто ідея, як то кажуть, «зайшла». Є версія, що у тодішню Російську імперію це «свято» прийшло завдяки подрузі Клари Цеткін – полум'яній революціонерці Олександрі Коллонтай. Втім, дослідниця жіночого руху Марта Богачевська-Хомяк стверджує, що 8 березня потрапило в СРСР зокрема через Інесу Арманд, яка була подругою Леніна і переконала його у необхідності «жіночого свята».

До СРСР ми ще повернемося, а поки зауважимо, що у 1917-му – в період короткочасного існування Української Народної Республіки – жінки отримали виборче право. УНР офіційно визнала рівноправність жінок і чоловіків у політичних правах, зокрема, в праві голосувати та бути обраними на державні посади. «Ніякої різниці в правах і обов’язках між чоловіком і жінкою право УНР не знає», – йшлося в конституції УНР. І це було значним досягненням, адже в той час більшість європейських країн не надавала жінкам таких прав. Наприклад, у Франції жінки отримали виборче право лише у 1944 році, а у Швейцарії – у 1971-му.

У цей період варто відзначити діяльність Софії Русової, яка входила до складу першого українського парламенту – Центральної Ради. Вона очолювала міністерство освіти, опікувалася курсами українознавства, випуском шкільних підручників та загалом – створенням орієнтованої на незалежну України середньої школи. Русова виступала за те, щоб жінки не лише голосували, але й мали право займати політичні посади, активно впливати на прийняття рішень на всіх рівнях.

Але порушимо трохи хронологію розповіді і з 1917 року перенесемося у 1914-й. Тоді, під час Першої світової, українські жінки були вояками Легіону січових стрільців, який воював у складі армії Австро-Угорщини. На сьогодні встановлено імена 34 українських жінок, які перебували на фронті й воювали нарівні з чоловіками.

Найвідоміші з них – Ганна Дмитерко (1893-1981), десантниця та сестра милосердя; Олена Степанів (1892-1962), хорунжа Українських січових стрільців та перша жінка зі званням офіцера; Софія Галечко (1891-1918), стрільчиня та розвідниця. Степанів та Галечко 19 листопада 1914 року стали першими військовими-українками, нагородженими медаллю за хоробрість.

Під час Другої світової війни українські жінки теж воювали. Одні – в лавах радянської армії, інші – в УПА. Дослідниця Світлана Шевцова зазначає, що їм довелося стикатися з різним, часом дискримінаційним ставленням з боку чоловіків. «Ми – українські партизани, не треба нам бабів», – казав командир куреня «Лемківщина» Мартин Мізерний (1910-1949). Восени 1944 року він вигнав зі свого військового табору на Буковому Берді (де було близько двох тисяч вояків) майже пів сотні жінок, залишивши декілька санітарок старшого віку.

Упередження щодо жінок були характерними для багатьох підпільників. За словами зв’язкової Романа Шухевича Ірини Козак, жінкам у підпіллі було набагато важче за чоловіків досягти визнання. Просуванню жінок ієрархічною драбиною в ОУН і УПА перешкоджали поширені стереотипи про призначення, роль, можливості жінок, характерні для патріархального суспільства.

Так, українські жінки відстоювали свої можливості і у часи ОУН-УПА, тобто в часи збройної боротьби за незалежність. Знову ж таки: таке відстоювання тривали у кожен день року, а не у якусь конкретну дату. Хоча в СРСР в той самий час експлуатація «жіночого дня» якраз набирала обертів.

У 1920 році вперше в радянській Україні було вирішено зробити 8 березня святковим і вихідним днем. Але виключно для жінок і лише того року. Паралельно із цим були створені «жіночі відділи» при партійних осередках, які допомагали залучати жінок до більшовицького руху. А ще вони бодай трохи, але намагалися покращити життя робітниць: клопотали про створення ясел та дитсадків. Але у 1930-х роках «жіноче питання» в СРСР проголосили остаточно вирішеним й жінвідділи вирішили закрити.

Радянська влада формально надала жінкам рівні права з чоловіками, включаючи право на працю, освіту та участь у політичному житті. Однак реалії життя жінок у Радянському Союзі були далеко не ідеальними. Жінки стали основною робочою силою в індустріальному секторі: працювали на заводах, фабриках, у сільському господарстві, але при цьому мали виконувати домашні обов'язки та виховувати дітей.

Тодішня пропаганда створила образ «супержінки», яка поєднувала роботу, родину й активну участь у громадському житті. Наприклад, в кінофільмах та літературі того часу часто зображували жінок, які працюють на тракторі вдень, а ввечері виховують дітей та підтримують сім’ю. При цьому тема материнства набирає обертів після Другої світової війни. Якщо раніше радянська влада хотіла «підтягнути жінку» до образу ідеального будівничого комунізму, то надалі її гендерна роль була переосмислена. Образ мужнього чоловіка-захисника вітчизни став протиставлятися образу турботливої жінки-матері, тож так і народилися два «свята» – 23 лютого та 8 березня.

Вихідним днем в СРСР 8 березня стало у 1965 році. Але ще у 1961-му розробляли урядовий наказ, аби зробити цю дату «червоним днем» календаря. Втім, тодішня  міністерка культури Катерина Фурцева ініціативу «запорола». Вона сказала, що в Радянському Союзі жінка є рівноправною з чоловіками і не варто ображати її нагадуванням про це раз на рік. Тодішній генсек ЦК КПРС Микита Хрущов із таким поглядом погодився. Тож «жіночим святом» 8 березня стало вже за Брєжнева, коли Хрущов був відсторонений з посади.

Але хрущовська «відлига» зіграла свою роль: добробут «будівничих комунізму» бодай трохи покращився, тож на відміну від 1930-х років радянські чоловіки могли дарувати своїм жінкам бодай квіти та цукерки. Хоча останні (мова про хороші набори шоколадних цукерок) стабільно входили до переліку дефіцитних товарів. А щодо квітів, то жінкам зазвичай презентували скромні букетики мімози чи один-три тюльпани або червоні гвоздики.

День 8 березня ставав головним болем для радянських чоловіків, яким доводилося вітати не тільки близьких родичок, але й співробітниць. Якщо вони хотіли подарувати комусь щось краще за убогу мімозу, то за вартісним подарунком (наприклад, парфумерією) доводилося неабияк побігати. Натомість жінки бодай у цей день могли претендувати бодай на перепочинок від хатніх обов’язків.

Тим часом світ продовжував відзначати 8 березня, але не у радянському форматі. У 1977 році Генасамблея ООН запропонувала кожній із країн-учасниць відзначати Міжнародний день прав жінок. А з 1996 року щорічні святкування Міжнародного дня під егідою ООН відбуваються під певним гаслом, у якому наголошено на одній із проблем, із якими доводиться зіштовхуватися жінкам на шляху до рівноправності.

Наприклад, у 2021 році гасло було «Жінки на керівних посадах: досягнення рівного майбутнього в епоху COVID-19». У 2022-му – «Гендерна рівність сьогодні – заради сталого завтра». У 2023-му – «Інновації та технології для гендерної рівності». А для 2024-2025 років гасло було спільним: «Інвестуйте у жінок: прискорюйте прогрес».  

Усі ці красиві фрази нагадують те «глибоке занепокоєння», яке люблять висловлювати в ООН з приводу воєн та інших трагічних подій. Але, можливо, навіть це краще за радянську традицію згадувати про людину за статевою ознакою раз на рік – шоколадкою та трьома тюльпанами. А вона, ця традиція, виявилася напрочуд липкою та причепливою.

ХХІ століття: все ще «свято», але зі спробами переосмислення

Те, чому радянські жінки так вперто трималися 8 березня, є зрозумілим. У безпросвітності тодішнього життя і таке «свято» сприймалося як радість. Покоління, чия молодість припала на гвоздичку і флакончик «Красной Москви», ностальгує за тими роками з суто особистих причин. І хоча по-людські вони зрозумілі, нинішній Україні потрібні власні традиції і відмова від ритуалів, характерних для устрою, від якого ми відірвалися і у якому намертво застряг наш ворог.

Нині 8 Березня в Україні офіційно закріплено як державне свято – Міжнародний жіночий день. Його статус прописано в статті 73 Кодексу законів про працю України як вихідний. Однак під час дії воєнного стану застосовуються спеціальні норми трудового законодавства. Закон №2136-IX від 15 березня 2022 року тимчасово призупиняє дію положень про святкові та неробочі дні. Це означає, що навіть при офіційному статусі 8 Березня додаткові вихідні або перенесення дня відпочинку не надаються.

Але суть не в додатковому вихідному.

Ще у лютому 2023 року на розгляд Верховної Ради подали законопроєкт №9009, який пропонував скасувати 8 березня, 1 травня та 9 травня, а замість них започаткувати три нові свята: 25 лютого – «День української жінки» (це, нагадаймо, дата народження Лесі Українки); 9 березня – день народження Тараса Шевченка; друга неділя травня – «День матері». Тоді ж омбудсмен Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець став на захист 8 березня, а на сайті президента з’явилися одразу кілька петицій проти скасування вихідного.

У 2023-му таку ініціативу нардепи не підтримали, але 2 березня 2026 на сайті парламенту зареєстровано проєкт постанови під №15052 «Про встановлення в Україні святкового дня – День української жінки», який буде відзначатися 25 лютого. Схоже, що з цією датою парламентарі заходять на нове коло, але невідомо, чи буде спроба успішною цього разу.

Загалом, на думку авторки цього тексту, проблема 8 березня може розглядатися у двох площинах. Перший контекст: йти у ногу зі світом та продовжувати відзначати день, котрий визнано днем боротьби за жіночі права на рівні ООН, а не святом з квітами та віншуваннями. Але можна змінити фокус – дивитися на цю дату лише як наслідок радянського минулого. Розірвати цю прив’язку є важливішим за потребу солідаризуватися з тими, хто досі вбачає у 8 березня день захисту прав жінок. Зрештою, наші жінки на фронті відстоюють те майбутнє для України, в якому не буде навіть натяку на радянщину з усіма її атрибутами. А 8 березня і є таким атрибутом, а «невинність» цього дня з його цукерково-букетними привітання слугує якорем, що не дає відірватися від минувшини, яку час забути.

Наталія Лебідь, для «Главкома»