Удар без поддержки: как в США отреагировали на войну с Ираном и почему это – проблема для Трампа

"Ми не розпочинали цю війну, але за президента Трампа ми її завершуємо".

З такими словами до американців звернувся очільник Пентагону Піт Гегсет, вперше коментуючи "Епічну лють" – нову військову операцію проти Ірану.

Щоправда, твердження адміністрації Трампа про превентивну війну ставлять під сумнів не лише деякі європейські союзники США, але й американські законодавці.

Більш того – представники обох партій.

Обурення всередині країни викликає те, що дії Трампа з великою ймовірністю були порушенням американської конституції – президент не мав згоди Конгресу на початок бойових дій.

І все це – на тлі проміжних виборів до Конгресу, які обіцяють бути викликом для американського президента і які вже стартували з початком партійних праймериз у кількох штатах.

Війна без дозволу Конгресу.

Перш за все, чи мав Дональд Трамп право розпочати бойові дії без згоди Сенату та Палати представників? Згідно з конституцією США, саме Конгресу належить виключне право оголошувати війну іншим країнам.

Тож, на перший погляд, все здається однозначним, однак не слід забувати, що Сполучені Штати – це перш за все президентська республіка, яка надає президенту найширші повноваження у питаннях зовнішньої політики.

Ця історична традиція уможливила американське втручання у сумнозвісні війни XX століття – Корейську та В’єтнамську.

Рішення про залучення США у ці конфлікти відбувалося без схвалення Конгресу, з ініціативи чинних президентів.

Це пояснюється тим, що США не оголошували стан війни жодного разу після Другої світової.

А отже, де-юре президенти не мали потреби просити дозволу у парламенту.

Ситуація змінилася на завершальних етапах В’єтнамської війни.

Страх бути втягнутими у новий кровопролитний конфлікт за кордоном спонукав конгресменів "залатати" прогалини в конституції, обмеживши повноваження президента в ініціюванні військових дій.

Так у 1973 році з’явилася Резолюція про воєнні повноваження, ухвалена попри вето президента Ніксона.

Законопроєкт вимагає від президента консультуватися із Конгресом перед відправлення військ в іншу країну.

Резолюція також встановлює вимоги до підзвітності глави держави – він зобов’язаний інформувати Конгрес протягом 48 годин після старту військових операцій.

Крім того, закон передбачає, що президенти мають припинити військові дії за кордоном через 60 днів, якщо Конгрес не оголосить війну або не дозволить продовження операції.

Конфлікт із багатьма невідомими.

Ще одним з найбільш розкритикованих аспектів американської операції проти Ірану стала медійна підготовка до атаки та інформування суспільства, а точніше – їх фактична відсутність.

Про плани завдати ударів по Ірану президент США заявляв ще в січні – коли країну сколихнули безпрецедентні антиурядові протести.

Тоді Трамп пообіцяв іранцям допомогу у поваленні режиму аятол, проте ці заяви залишилися лише словами.

Войовничі заяви від Трампа відновилися наприкінці січня – на початку лютого, коли Вашингтон розпочав непрямі переговори з іранцями щодо ядерної програми Тегерана.

Самого факту цих переговорів вже було б достатньо для публічного обурення.

Адже у червні минулого року американський президент з гордістю заявляв, що іранська ядерна програма була знищена в результаті тогорічної військової операції "Опівнічний молот".

Це явно відрізняється від теперішньої риторики адміністрації США та Ізраїлю про те, що Іран був "за кілька кроків" до виготовлення ядерної бомби, тому атака була вимушеною.

А втім, у Білому домі й не обтяжували себе необхідністю пояснити народу причини та сенс операції проти Ірану.

Ба більше, такої потреби посадовці Трампа не відчували й у звітуванні перед Конгресом, який – за конституцією США – має виняткове право на оголошення воєн.

Сенатор Марк Ворнер від штату Вірджинія, який є членом "Банди вісьмох" (групи з восьми законодавців США, переважно членів комітету з розвідки, які отримують секретні дані щодо операцій США і яких адміністрація Трампа поінформувала про заплановану операцію в Ірані), поставив під сумнів конституційність ударів.

"Конституція чітка.

Рішення про вступ країни у війну залишається за Конгресом, а початок широкомасштабних військових операцій, особливо за відсутності безпосередньої загрози для Сполучених Штатів, викликає серйозні правові та конституційні проблеми", – заявив він.

Замість цього американський президент надіслав законодавцям 2 березня (тобто вже після початку війни) секретний лист, в якому обґрунтував необхідність операції потребою усунути Іран як глобальну загрозу.

Зауважимо – без згадок про ядерну програму Тегерана чи потребу повалити кривавий режим аятол.

А у зверненні до обох палат Конгресу "Про становище країни", виголошеному лише за чотири дні до початку операції, Трамп вжив слово "Іран" лише чотири рази – коли побіжно згадував про минулорічну операцію американських ВПС, а також у твердженні про те, що Тегеран розробляє балістичні ракети, які згодом зможуть досягнути території США.

Показово, що тезу про появу у Тегерана таких ракет не можуть підтвердити ні Білий дім, ні Пентагон.

А розвідка США оцінює можливість появи такої загрози щонайменше за 10 років.

Насамперед невідомо, як довго триватиме ця війна та чого прагнуть досягти США.

Як наслідок, опитування показують, що лише 27% американців схвалили дії Трампа в Ірані.

Для порівняння, операцію з викрадення венесуельського диктатора Ніколаса Мадуро підтримали понад вдвічі більше – 65%.

Розкол у команді Трампа.

Можливо, хоча би всередині адміністрації США існує консенсусне бачення і цілей, і причин "Епічної люті"? Проте і це не відповідає дійсності.

Після тривалого медійного ігнорування, 3 березня президент США таки провів пресконференцію, на якій заявив, що дії Вашингтона були превентивними, адже Іран планував атакувати першим.

Тим самим відкидаючи версію про те, що на такий крок його підштовхнув прем’єр-міністр Ізраїлю Беньямін Нетаньягу.

"Можливо, я змусив їх (Ізраїль.

– Ред.) до дії.

Ми вели переговори з цими божевільними (Іраном.

– Ред.), і я вважав, що вони нападуть першими.

Якщо ми цього не зробимо, вони нападуть першими.

Я був твердо переконаний у цьому", – пояснив Трамп журналістам.

Таке обґрунтування явно суперечить заявам державного секретаря США Марко Рубіо.

Він днем раніше пояснював, що американці були змушені розпочати удари, адже Іран погрожував атакувати об’єкти США в регіоні у відповідь на атаку Ізраїлю, яка мала статися у суботу.

"Ми знали, що будуть дії Ізраїлю; ми знали, що це призведе до атаки на американські сили, і ми знали, що якщо ми не нападемо на них превентивно, перш ніж вони розпочнуть ці атаки, ми зазнаємо більших втрат", – сказав Рубіо, фактично підтвердивши, що Ізраїль підштовхнув американців до застосування сили.

Таке пояснення викликало хвилю обурення серед американського істеблішменту.

В тому числі – консервативного, що критикує адміністрацію за потурання лобістам інтересів Ізраїлю та Саудівської Аравії.

Саме ці країни, які є найближчими союзниками США в регіоні, за даними медіа, "дотиснули" Трампа до рішення завдати ударів.

Не менш показовим є стримана реакція віцепрезидента США Джей Ді Венса, якого Трамп майже однозначно вважає своїм наступником.

Віцепрезидент США був ледь не єдиним із посадовців Трампа, який до останнього зосереджував свої заяви на дипломатичному врегулюванні з Іраном.

А на початку операції Венс демонстрував публічне мовчання, що, як пише Politico, непокоїло всіх, ставши таким собі "слоном у кімнаті", що явно зіграло йому не на руку.

Віцепрезидента (а це друга за важливістю посада в США!) навіть не було на віллі Трампа в Мар-а-Лаго, звідки той разом з держсекретарем Рубіо та керівницею апарату Білого дому Сьюзі Вайлз спостерігав за ударами по Ірану.

І це не дивно, адже Венс вибудував собі образ абсолютного противника військового втручання Америки за кордоном.

А тому він змушений балансувати між Трампом та представниками антиінтервенційного правого крила Республіканської партії – тієї частини політичної еліти, на яку віцепрезидент готується робити ставку вже під час своєї президентської кампанії 2028 року.

Своє медійне мовчання Венс порушив у короткому інтерв'ю Fox News аж у понеділок.

У заяві він підтримав удари по Ірану, повторивши тезу про отримання ядерної зброї.

Водночас Венс намагався запевнити аудиторію (а може, й себе), що Трамп не втягне Америку в "новий Ірак чи Афганістан".

"Дональд Трамп нізащо не дозволить цій країні вступити в багаторічний конфлікт без чіткого кінця і без чіткої мети..

і я думаю, що це означає, що ми не потрапимо в ті проблеми, які були у нас з Іраком і Афганістаном", – сказав він Fox News.

Рівняння на вибори.

5 березня Сенат 53 голосами проти 47 відхилив резолюцію, яка мала обмежити Трампа у веденні військових дій без згоди Конгресу.

Ця резолюція мала вкрай незначні шанси на успіх.

Навіть за умови схвалення ініціативи Сенатом і Палатою представників президент США міг би накласти на неї вето.

Для його подолання потрібна була б більшість у дві третини голосів в обох палатах, яку утримують республіканці.

Проте цей успіх не означає відсутності тут загроз для Дональда Трампа.

Експерти погоджуються, що.

підтримка дій проти Ірану в Конгресі найбільше залежить від тривалості цієї операції.

Затяжна війна, яка дестабілізує регіон та принесе втрати американському війську, може відвернути від президента і його однопартійців.

Більш того, деякі з них вже висловлюють своє занепокоєння з приводу цього, як-от MAGA-республіканець Марквейн Маллін, який обережно натякнув, що Білому дому доведеться наводити аргументи для того, щоб розгорнути наземну операцію в Ірані.

Не варто забувати й про людські втрати, яких вже зазнали США під час кількаденної операції на Близькому Сході.

Шестеро солдатів, вже вбитих під час нинішньої війни – це надто велика втрата для президента, який обрався на гаслах миру та "Америка понад усе".

А війна в стратегічно важливому регіоні без сенсу та мети, як показує історія Іраку, призводить не лише до послаблення іміджу на світовій арені, а й до втрати електоральних балів.

І ці політичні наслідки не забарилися.

Перші американські удари по Ірану припали на суботу – за три дні від офіційного старту першого етапу проміжних виборів до Конгресу – партійних праймериз.

У вівторок кандидатів від партії обирали лише три штати – Арканзас, Північна Кароліна і Техас.

Навіть попередні результати у цих штатах стали доволі показовими.

Найбільш запекла боротьба спостерігалася у Техасі – штаті, який понад три десятиліття утримує статус "традиційно червоного", тобто республіканського.

Аналітики назвали праймериз у цьому штаті "лакмусовим папірцем", який визначить як імпульс демократів у проміжних виборах, так і виклики для республіканців у спробах втримати більшість в обох палатах.

Та, здається, демократи як ніколи близькі до реваншу у "штаті самотньої зірки".

А особливо враховуючи їхній успіх у Техасі на позачергових виборах у Сенат наприкінці січня, коли демократ Тейлор Ремет обійшов кандидатку Лі Вамбсганс, яку підтримував особисто Трамп.

3 березня виборці штату обрали номінанта від Демократичної партії.

Ним став 36-річний колишній вчитель середньої школи та магістр богослов’я Джеймс Таларіко, якого вже називають новою зіркою демократів.

Його стратегія – привабити поміркованих і розчарованих у своїй партії республіканців та інших виборців, яких зазвичай оминає увага демократів.

Натомість жоден з кандидатів від республіканців на місце в Сенаті від Техасу не отримав переконливої перемоги, що грає не на користь "старої партії".

* * * * *.

Є підстави вважати, що Дональд Трамп сподівався отримати в Ірані "другу Венесуелу" – короткий військовий конфлікт без жертв з американського боку і з вражаючим результатом.

Втім, наразі ситуація виглядає геть інакше.

В тому числі – і для рейтингу Трампа.

Зростають ризики потрапити у довгостроковий конфлікт, а наземна операція означає істотне збільшення смертей американських військових.

Саме тому нова війна викликала не лише гостру критику в Демпартії, але й невдоволення прихильників Трампа.

І чим довше триватиме ця війна, тим більше зростатиме критика рішення Трампа розпочати цю війну.

"Трамп казав, що покладе край війнам; тепер він втягнув Америку в одну з них", – підсумував сенатор-демократ Крістофер ван Голлен.

Авторка: Ольга Ковальчук,.

журналістка "Європейської правди".