Контрнаступ 2023 року. Війна не пробачає спрощень

Останнім часом у публічному просторі з’явилися оцінки перебігу українського контрнаступу 2023 року, озвучені колишнім головнокомандувачем Збройних Сил України Валерієм Залужним. У цих оцінках відповідальність за обмежені результати наступальної операції значною мірою покладається на політичне керівництво держави, окремих командувачів та командирів.

Будь-яка професійна дискусія у воєнний час є необхідною. Армія, яка не аналізує власний досвід, приречена повторювати помилки. Проте існує принципова межа між фаховим аналізом і перекладанням відповідальності.

Війна триває… Українські воїни щодня платять життям за право держави існувати. Саме тому публічні звинувачення, що формують у суспільстві спрощене уявлення про складні воєнні рішення, потребують коректного, спокійного та аргументованого пояснення.

Контрнаступ 2023 року не був окремою операцією. Це була стратегічна кампанія, яка включала: формування нових бригад; переозброєння за стандартами НАТО; зміну способу ведення війни; одночасне утримання фронту понад 1200 км; підготовку наступу проти противника, що вже перейшов до стратегічної оборони.

Після поразок у Харківській та Херсонській операціях противник змінив характер війни. Головним результатом 2022 року стало не лише звільнення територій Збройними Силами України, а й втрата Росією віри у швидку перемогу. Але Росія отримала час. За цей час була створена так звана «лінія Суровікіна» – і це є одним із головних факторів, який не можна було ігнорувати.

У 2023 році українські сили наступали не проти маневрової армії, а проти глибоко ешелонованої оборонної системи – «лінії Суровікіна». Це була одна з наймасштабніших оборонних систем у Європі після Другої світової війни: багатокілометрові мінні поля; протитанкові рови; бетонні укріплення; багатошарова система вогневого ураження; безпрецедентна досі насиченість поля бою безпілотниками; оперативна авіаційна підтримка. Глибина ворожої оборони сягала до 25-30 км.

Противник не імпровізував. Він готувався до українського контрнаступу. Про це писала західна преса, приміром ВВС у травні 2023 року демонструвала супутникові знімки розгалужених оборонних споруд, які Росія побудувала в очікуванні українського контрнаступу.

Найважливіше питання: чому наступ не досяг оперативного прориву? Відповідь лежить не в площині політики. Контрнаступ став найочікуванішою операцією війни. Про нього відкрито говорили світові медіа; публічно заявляли політики різних держав; обговорювали аналітичні центри, прогнозуючи напрямки ударів.

Противник отримав дані щодо часу його проведення, інформацію щодо напряму ударів та складу військ української сторони, рівня готовності частин (підрозділів) сил оборони України. Усе це дало можливість росіянам підготувати оборону.

Чому це відбулося? Слід відверто вказати на ще один фактор, про який у публічному просторі говорять обережно, але який у сучасній війні має принципове значення, – це загрози витоку чутливої інформації. «Наш план контрнаступу минулого року був на столі у Кремлі до початку цього наступу», – заявив на одній з пресконференцій у 2024 році президент Володимир Зеленський.

Саме тому питання захисту інформації сьогодні розглядається як елемент стратегічної оборони не менш важливий, ніж чисельність бригад чи кількість озброєння, і цей урок вже інтегрований у практику підготовки та планування подальших операцій.

У цьому контексті не можна відкидати й найжорсткішу, але професійно необхідну для осмислення версію того, що значний масив інформації щодо параметрів контрнаступу міг стати відомим противнику завчасно. Йдеться не про емоційні звинувачення і не про спробу перекласти відповідальність, а про тверезе усвідомлення реалій гібридної війни, в якій інформація є стратегічною зброєю.

Противник діяв так, ніби володів даними про бойовий і чисельний склад угруповання сил оборони України, про можливі напрямки головних ударів і про часові орієнтири їх завдавання. Рівень підготовленості оборони, синхронізація мінування, розгортання резервів і концентрація вогневих засобів на очікуваних ділянках свідчили про те, що він не лише прогнозував наші дії, а й системно готувався саме до такого сценарію.

Саме тому питання контррозвідувального захисту, внутрішньої безпеки та скорочення часових інтервалів між плануванням і реалізацією операцій стає не другорядним, а стратегічним пріоритетом.

Війна XXI століття ведеться одночасно на полі бою, в інформаційному просторі та всередині інституцій. Перемога залежить не лише від сили зброї, а й від чистоти системи управління. Ми зобов’язані посилювати протишпигунські механізми, підвищувати рівень перевірки доступу до чутливої інформації та будувати модель, в якій навіть потенційний витік не зможе зірвати стратегічний задум.

Бо ворог залишається ворогом не лише там, де лунають постріли, а й там, де приймаються рішення. І наша боротьба повинна бути однаково рішучою як на зовнішньому фронті, так і на внутрішньому.

Сьогодні в умовах війни нового типу також треба розуміти, що у класичній військовій теорії раптовість – це множник сили. Яскравим прикладом цього є Харківська та Курська операції, які були сплановані в абсолютній тиші і стали несподіванкою для противника. Без раптовості наступ перетворюється на лобове подолання оборони, яке тягне за собою значні втрати особового складу, озброєння і військової техніки, що доведено кров’ю ще під час Другої світової війни, бо існуючі співвідношення сторін як під час наступу, так і під час оборони є статистичним реальним доказом.

Співвідношення сил – це головний закон війни, і не треба про це забувати під час планування операцій щодо застосування військ. Жодна армія світу не здійснює прорив укріпленої оборони, не маючи переваги. Класична вимога співвідношення сил наступу щодо сил, які обороняються, – не менше 3:1. Це мінімум для наступу, особливо на укріплену лінію оборони без фактору раптовості. У сучасній війні, насиченій ПТРК, розвідувальними та ударними БпЛА, високоточною артилерією, дистанційним мінуванням, реальне співвідношення повинно становити не менше 5:1 під час наступу на готового до твоїх дій противника.

Українські сили такого співвідношення на час здійснення контрнаступу в 2023 році не мали. Це об’єктивний факт. Жодне оперативне мистецтво не компенсує фундаментальної нестачі сил.

Чи могли змінити ситуацію 3-4 додаткові бригади? Це питання сьогодні часто подається як ключове. На шпальтах The New York Times навіть з’явилась публікація про те, що причиною провалу контрнаступу стало нібито направлення кількох бригад на Бахмутський напрямок, де на той час тривали контрнаступальні дії, сплановані Генеральним штабом як відволікаючий маневр. Цю інформацію спростував головнокомандувач Олександр Сирський, який тоді очолював ОСУВ «Хортиця». Він пояснив, що наступальні дії на півдні від Бахмута проводились двома бригадами зі складу угруповання.

Утім, навіть якби і були переміщені 3-4 бригади, це б не змінило ситуацію на напрямку головного удару. І будь-який досвідчений командувач або навіть командир оперативної ланки управління розуміє це цілком і повністю. Будь-яке моделювання бойових дій за наявного тоді сценарію показує, що введення додатково 3-4 бригад на Запорізькому напрямі не сприяло б досягненню навіть найближчих тактичних цілей контрнаступальної операції.

Взагалі ця операція не є за класичним визначенням контрнаступальною, бо вона містить повні ознаки завчасно спланованої наступальної операції.

Розглянемо основні причини результату реалізації цієї операції.

По-перше – це масштаб оборони противника. Для прориву рівня «лінії Суровікіна» необхідні були: десятки бригад; повне домінування в повітрі; багатократна перевага у вогневих засобах; моральне знищення противника (потужний когнітивний вплив на його командирів та солдатів), а також багатоденні виснажувальні заходи та найпотужніші технології подолання мінних та інженерних загороджень. Цього, на жаль, у силах оборони на цьому напрямі в 2023 році було не достатньо.

По-друге – обмеження логістики. Додаткові бригади потребують боєприпасів, інженерного забезпечення, розмінування, прикриття від ударів з повітря. Без цього їхні втрати лише збільшуються.

По-третє – насичення поля бою. У 2023 році головним обмеженням була не чисельність піхоти, а мінні поля, FPV-дрони, ударна авіація противника. Тому питання браку ще кількох бригад – це спрощення складної операційної реальності.

По-четверте – помилки та прорахунки стратегічного рівня, що є  відповідальністю командування. Будь-який чесний аналіз має визнавати те, що відповідальність за планування наступу лежить на військовому командуванні. Якщо розвідка завчасно доповідала, що противник готовий до відбиття наступу, а також про те, що «лінія Суровікіна» побудована і противник наростив свій бойовий та чисельний склад у запланованому районі прориву, то все це вимагало чесної доповіді, відміни наступу та пошуку нових альтернативних шляхів та напрямів його проведення.

По-п’яте – це те, що імовірний витік критично важливої інформації про строки, напрямки та склад угруповання сил оборони України позбавив контрнаступ фактору раптовості й дав противнику час для глибокої інженерної підготовки та концентрації резервів на очікуваних ділянках удару. Унаслідок цього українські війська були змушені наступати на заздалегідь підготовлену лінію оборони, що суттєво знизило темп наступу та збільшило втрати. Саме передчасна обізнаність противника щодо параметрів операції могла стати одним із ключових чинників, які ускладнили досягнення оперативного прориву.

Обґрунтований аналіз наведених причин та факторів свідчить про те, що результат контрнаступу 2023 року був зумовлений не одним окремим рішенням чи нестачею кількох додаткових з’єднань, а сукупністю стратегічних, оперативних і безпекових чинників.

Масштаб і глибина підготовленої оборони противника, обмежені логістичні можливості, технологічне насичення поля бою сучасними засобами ураження та спостереження створили об’єктивні умови, за яких досягнення швидкого оперативного прориву без кратної переваги сил було вкрай малоймовірним.

Водночас наявність прорахунків стратегічного рівня, зокрема в частині оцінки готовності противника та доцільності збереження обраного замислу, свідчить про те, що рішення про реалізацію наступу потребувало більш жорсткого перегляду в умовах зміненої оперативної обстановки.

Додатковим ускладнюючим чинником могла стати передчасна обізнаність противника щодо параметрів операції, що позбавило її раптовості та дозволило росіянам завершити підготовку до відбиття удару.

У сукупності ці обставини сформували ситуацію, за якої операція відбувалася в умовах системної переваги оборони над наступом, що й визначило її обмежений результат та стало важливим уроком для подальшого стратегічного планування.

Визначимо основні проблеми наявного результату реалізації цієї операції.

Перша – це завищені очікування швидкого прориву, бо планування значною мірою базувалося на досвіді Харківської операції 2022 року – маневрової війни проти неготового противника. На жаль, противник теж навчається, тож на початку 2023 року війна вже стала позиційною та перейшла в так звану «повзучу війну». Противник наростив свій бойовий та чисельний склад практично на всіх напрямках та почав будувати багатоешелоновану лінію оборони, і Запорізький напрямок став, практично одним із перших за тенденцією укріплення позицій.

Друга – це недооцінка інженерної оборони РФ. Розвіддані про масштаби мінування існували, але їхній вплив на темпи наступу був недооцінений.

Третя – це розпорошення зусиль, тобто замість формування одного абсолютного ударного кулака сили діяли на кількох напрямках; перевага ніде не стала вирішальною.

Четверта – це концептуальна суперечність, бо саме в цей час сили оборони України одночасно почали: навчатися за новими стандартами, які не завжди відповідали реаліям російсько-української війни; інтегрувати нове озброєння та військову техніку, які ще потребували свого випробування та дослідження на полі бою тощо. Але сили оборони України все ж таки роблять спробу здійснення масштабного наступу на укріплені позиції противника.

П’ята – роль підлеглих командирів. Операція такого масштабу ніколи не є рішенням однієї особи. Підготовкою займались: оперативні командування; командири та штаби оперативного і тактичного рівнів. Відповідальність була колективною. Перекладання її виключно на політичне керівництво суперечить принципам військового управління.

Сукупність наведених обставин дає підстави для більш стриманого й водночас принципового висновку, а саме: головна проблема полягала не лише в силовому балансі, а у невідповідності між замислом операції та реальною еволюцією війни на той момент.

Планування, що частково спиралося на досвід успішної маневреної кампанії 2022 року, не повною мірою врахувало трансформацію противника, який перейшов до глибоко ешелонованої позиційної оборони та системного насичення поля бою інженерними загородженнями й засобами вогневого ураження. Недооцінка масштабу мінування, розпорошення ресурсів між кількома напрямками та відсутність абсолютної локальної переваги в ключовій точці прориву об’єктивно зменшили потенціал для швидкого розвитку успіху.

Спроба реалізувати масштабний наступ у фазі доктринальної та технічної трансформації, за практично рівного співвідношення сил, суттєво підвищувала ризики.

Водночас необхідно чітко зафіксувати, що планування і підготовка операції були результатом колективної роботи командних ланок різного рівня, і відповідальність за її параметри не може бути персоналізована або перенесена виключно у політичну площину. Такий підхід відповідає принципам військового управління і дозволяє робити висновки без пошуку зручних адресатів провини, зосереджуючись натомість на інституційних уроках для майбутніх рішень.

У той час військовим керівникам різних рівнів треба було розуміти, що президент держави Володимир Зеленський виконує функцію стратегічного керівника війни, але планування операцій – це компетенція військових; вибір способу наступу – це компетенція військових; визначення складу сил і засобів – це компетенція військових, а також моделювання операцій (бойових дій) та професійне передбачення результатів – це теж компетенція військових… Спроба представити політичне керівництво як головну причину військових результатів є недопустимим спрощенням.

Чого було досягнуто? Попри складні умови, все ж таки під час проведення контрнаступальної операції у 2023 році було знищено значну частину російського резерву; виснажено артилерію противника; змушено Росію перейти до стратегічної оборони; сформовано нову модель війни, а саме війну безпілотних систем.

Контрнаступ не був повним провалом, його можна характеризувати  як урок війни, який був переходом до її нової фази.

Треба розуміти, що військове лідерство – це не лише перемоги. Це здатність брати відповідальність, визнавати складність, не шукати винних. Армія не може дозволити собі внутрішню боротьбу під час війни.

Сьогодні, коли країна в умовах війни, треба розуміти, шо публічна взаємна відповідальність між військовими та політичними керівниками підриває довіру союзників; деморалізує військо; створює у противника відчуття розколу. Також треба не забувати, що Росія традиційно робить ставку на внутрішні суперечності в Україні, тож ми не маємо права допомагати ворогу в цьому.

Головний урок 2023 року очевидний – у сучасній війні немає швидких стратегічних рішень. Перемагає не той, хто проводить один наступ, а той, хто адаптується швидше.

Колишній головнокомандувач зробив величезний внесок в оборону держави. Це визнають як усередині країни, так і поза її межами. Але війна триває, і сьогодні найважливіше – не з’ясовувати, хто винен у минулому, а забезпечити перемогу в майбутньому. Українська армія сильна тоді, коли вона єдина. Професійна оцінка подій має залишатися стриманою, чесною, інституційною, позбавленою звинувачень. Війна не потребує виправдань. Вона потребує відповідальності.

Олег Семененко, доктор військових наук, заступник начальника Центрального науково-дослідного інституту ЗСУ