Чи врятує метро від ядерного удару: які станції Києва можуть витримати ядерний вибух

8 березня 1950 року світ остаточно вступив у нову епоху — епоху ядерного балансу. Того дня маршал СРСР Климент Ворошилов офіційно заявив, що Радянський Союз має власну атомну бомбу. Заява прозвучала як сигнал: монополія США на ядерну зброю завершилася, а світова політика увійшла в логіку стримування і страху.

Насправді перший радянський ядерний вибух відбувся трохи раніше — 29 серпня 1949 року на Семипалатинському полігоні в Казахстані. Там було випробувано бомбу РДС-1 потужністю близько 22 кілотонн у тротиловому еквіваленті — приблизно таку ж, як американська бомба "Fat Man", скинута на Нагасакі.

Для Заходу це стало шоком. Американська розвідка очікувала, що СРСР зможе створити власну атомну зброю лише у середині 1950-х років. Натомість Радянський Союз зробив це на кілька років раніше — багато в чому завдяки масштабній мобілізації науки, промисловості та розвідки.

Саме тоді почались ядерні перегони, яки визначили архітектуру Холодної війни. Військові стратеги по обидва боки "залізної завіси" почали готуватися до сценарію, який ще недавно здавався фантастикою: глобальної атомної війни.

І одним із головних питань для великих міст стало просте й водночас страшне: де люди можуть вижити під час ядерного вибуху?

Метро як бункер: чому підземки будували так глибоко

У 1950-60-х роках у СРСР метро будували не лише як транспортну систему. Воно мало виконувати ще одну функцію — масове бомбосховище на випадок війни.

Саме тому багато станцій у Києві та Москві прокладали дуже глибоко під землею. Радянські інженери враховували можливість потужних бомбардувань, а згодом і ядерної атаки.

Київський метрополітен у цьому сенсі став одним із найбільш "захищених" у Європі. Деякі його станції розташовані на глибині понад 50–100 метрів, що значно збільшує шанси пережити вибухову хвилю або радіаційне забруднення.

Крім того, багато станцій обладнані так званими гермозатворами — масивними металевими дверима, які можуть герметично перекривати входи й захищати від ударної хвилі або зараженого повітря.

Які станції метро Києва можуть бути найбезпечнішими

Київський метрополітен будували в розпал Холодної війни — у часи, коли інженери реально враховували сценарій ядерної війни. Тому частина станцій проєктувалася не лише як транспортні вузли, а і як потенційні укриття для населення. Особливо це стосується станцій глибокого залягання, де товща ґрунту та конструкція тунелів можуть значно зменшити вплив вибухової хвилі.

"Арсенальна": найглибша станція і потенційне укриття

Найчастіше у цьому контексті згадують станцію "Арсенальна" — одну з найглибших станцій метро у світі. Вона розташована на глибині 105,5 метра, що робить її однією з найбільш захищених підземних споруд столиці.

Станцію відкрили у 1960 році, і її будівництво від самого початку враховувало стратегічне значення району поруч з урядовим кварталом. Платформа фактично вбудована у гранітний масив, а над нею лежить товща породи близько 70 метрів, яка сама по собі є потужним природним захистом.

За розрахунками, така конструкція здатна витримати ядерний вибух потужністю до 40 кілотонн — приблизно удвічі сильніший за бомбу, скинуту на Хіросіму у 1945 році.

Однак головна особливість станції — не лише її глибина. У підземній інфраструктурі станції є додаткові тунелі та службові проходи, які за радянських часів будувалися як частина системи захисту на випадок війни. За різними даними, один із них веде до старого військового бункера, інший — до архівного сховища, а третій — до резервної шахти.

Крім того, станції глибокого залягання обладнані масивними металевими дверима, які можуть герметично перекривати тунелі. Вони розраховані на значний тиск і мають захищати людей від ударної хвилі та зараженого повітря.

Втім, навіть інженери метро визнають: точних відкритих розрахунків щодо витривалості станцій у разі реального ядерного вибуху не існує. Безпека залежить від багатьох факторів — потужності боєголовки, відстані до епіцентру та технічного стану інфраструктури на момент удару.

"Шулявська": глибока станція індустріального району

Станція "Шулявська" належить до станцій глибокого залягання і розташована приблизно на глибині близько 90 метрів. Її відкрили у 1963 році як частину першої черги розширення київського метрополітену на захід міста.

Як і більшість станцій цього періоду, вона проєктувалася в умовах Холодної війни, коли підземку розглядали не лише як транспортну систему, а і як потенційне укриття для населення. Саме тому станції будували глибоко під землею, із товстими залізобетонними конструкціями та довгими ескалаторними тунелями.

Глибина та масивна конструкція станції створюють природний бар'єр для ударної хвилі та уламків. У разі вибуху значну частину енергії може поглинути товща ґрунту над станцією. Крім того, станції цього типу мають інженерні системи, які дозволяють герметизувати входи й частково захищати людей від зараженого повітря.

Завдяки цим характеристикам "Шулявська" часто згадується серед станцій, які теоретично можуть забезпечити відносно високий рівень захисту у випадку масштабної техногенної або військової катастрофи.

"Вокзальна": транспортний вузол і укриття

Станція "Вокзальна" розташована на глибині приблизно 42 метри. Вона була відкрита у 1960 році разом із першою чергою київського метро та стала одним із ключових транспортних вузлів столиці, адже безпосередньо з'єднує метрополітен із Центральним залізничним вокзалом.

Хоча її глибина менша, ніж у "Арсенальної" чи "Шулявської", 42 метри під землею — це все одно значна товща породи, яка здатна суттєво знизити вплив вибухової хвилі або уламків. Саме тому станція також може виконувати функцію укриття.

Під час будівництва станції інженери передбачили потужні залізобетонні конструкції, які мають витримувати значні навантаження. Крім того, як і на інших станціях київського метро, тут встановлені герметичні перегородки та технічні системи, які у разі потреби дозволяють ізолювати підземний простір.

Через своє розташування поруч із вокзалом станція може прийняти велику кількість людей, що також робить її важливою частиною системи укриттів у центрі столиці.

Чи врятує метро від ядерного удару

Питання, чи може метро врятувати від ядерного вибуху, не має однозначної відповіді. Усе залежить від кількох факторів: потужності боєголовки, відстані до епіцентру, глибини станції та технічного стану інфраструктури.

Експерти з цивільного захисту пояснюють: підземні споруди можуть значно зменшити наслідки вибуху, але не гарантують абсолютної безпеки, особливо якщо вибух станеться безпосередньо над ними.

Найбільш небезпечним фактором ядерного вибуху є ударна хвиля. Саме вона руйнує будівлі та інфраструктуру. Проте товща ґрунту над підземними спорудами може значно послабити її дію.

Глибокі станції метро — такі як "Арсенальна", "Золоті ворота", "Кловська" або "Печерська" — розташовані на десятки метрів під землею. Цей шар ґрунту та бетонні конструкції можуть поглинути частину енергії вибуху.

Саме тому у містах Холодної війни метро часто розглядали як масове бомбосховище.

Другий фактор — радіаційне випромінювання та радіоактивні опади.

Після ядерного вибуху в атмосферу підіймається велика кількість пилу й уламків, які стають радіоактивними та згодом осідають на землю. Саме цей так званий радіоактивний пил (fallout) становить одну з найбільших небезпек для людей.

Підземні споруди значно зменшують вплив радіації, оскільки товща ґрунту діє як природний екран. За даними досліджень цивільної оборони, 30–60 метрів землі можуть знизити рівень радіації у десятки або навіть сотні разів.

Крім того, на багатьох станціях метро передбачені системи герметизації та вентиляції, які можуть обмежити потрапляння зараженого повітря всередину.

Саме тому в більшості інструкцій із цивільного захисту підземні споруди — метро, тунелі або паркінги — вважаються одними з найкращих укриттів у місті.

Скільки людей може вмістити київське метро

Окрім захисту від вибуху та радіації, важливим фактором є місткість укриття.

За оцінками міської влади, київський метрополітен може прийняти до кількох сотень тисяч людей одночасно. Під час повномасштабної війни Росії проти України станції метро вже використовуються як укриття під час повітряних тривог.

Найбільші станції здатні вмістити кілька десятків тисяч людей, особливо якщо люди розміщуються не лише на платформах, а й у переходах та ескалаторних тунелях.

Під час масованих обстрілів тисячі киян проводили в метро по кілька годин або навіть ночували там, що фактично підтвердило його роль як елементу системи цивільного захисту.

Попри всі переваги, метро не є повноцінним ядерним бункером. Більшість станцій не мають автономних систем життєзабезпечення, запасів води чи їжі на тривалий час.

Тому у випадку ядерної катастрофи метро може стати тимчасовим укриттям, яке дозволить пережити найнебезпечніший період після вибуху — перші години, коли рівень радіації та ударної хвилі є максимальним.

Раніше Фокус розповідав у якому стані зараз знаходяться київські станції метро.