Третя війна у Затоці вже виграна. Мир може бути програний

Американо-ізраїльській військовій кампанії проти Ірану немає ще й тижня, але учасники подкасту "GoodFellows" - історик Ніл Фергюсон, економіст Джон Кокрейн та колишній радник з національної безпеки Герберт Макмастер - вже бачать контури її результату. З військової точки зору вердикт очевидний: Іран програв. Складнішими є питання про те, що буде далі політично, чи відкриється Ормузька протока до того, як почнеться стагфляція, і про що думає Сі Цзіньпін, спостерігаючи, як Америка витрачає запаси високоточних боєприпасів. Фергюсон попереджає: у непередбаченому виграші опиняються Росія та Китай. Москва отримує послаблення санкцій та високі ціни на нафту, а Україна втрачає своє місце в черзі на перехоплювачі "Patriot". В одному учасники сходяться: найближчі п'ять днів покажуть, чиста це перемога чи початок чогось набагато більш заплутаного.

Учасники

• Білл Вейлен - старший науковий співробітник Гуверівського інституту (модератор)
• Ніл Фергюсон - історик, старший науковий співробітник Гуверівського інституту
• Джон Кокрейн - економіст, старший науковий співробітник Гуверівського інституту
• Герберт Макмастер - генерал-лейтенант, колишній радник президента з національної безпеки, старший науковий співробітник Гуверівського інституту

Масштаб війни: наскільки далеко вона може зайти?

Білл Вейлен: П'ятниця, 6 березня 2026 року. З поверненням на "GoodFellows" - програму Гуверівського інституту, присвячену історії, економіці та геополітиці. Я Білл Вейлен, старший науковий співробітник Гуверівського інституту, і сьогодні я ваш ведучий. Для мене велика честь, що до мене приєдналися три видатних джентльмени - наші "GoodFellows", як ми їх називаємо. Я маю на увазі історика сера Ніла Фергюсона, економіста Джона Кокрейна та генерал-лейтенанта Герберта Макмастера, колишнього радника президента з національної безпеки. Ніл, Джон та Макмастер - старші наукові співробітники Гуверівського інституту.

Джентльмени, сьогодні у нас версія "GoodFellows" у форматі доставки "Domino's" - ми постараємося вкластися у 30 хвилин. Поїхали. Хочу, щоб наші слухачі та глядачі знали: Ніл написав блискучу статтю в "The Free Press" під назвою "Чи може це стати початком Третьої світової війни?" У ній Ніл формулює 10 питань про ситуацію навколо Ірану. Я не буду їх усі зачитувати, але, Макмастере, я хочу звернутися до вас і попросити відповісти на питання 6 і 5: наскільки далеко пошириться війна і в який момент відбудеться зміна іранського режиму - враховуючи, що сьогодні президент Трамп підняв планку і зажадав беззастережної капітуляції Ірану. Прошу.

Герберт Макмастер: Я думаю, війна досягла свого піку в плані географії. Здатність Ірану розширювати війну, атакувати нові країни або навіть підтримувати удари по тих десяти країнах, які вже піддалися атакам балістичними ракетами та дронами, буде різко знижуватися. Їхні можливості впливати на судноплавство в Ормузькій протоці та Перській затоці теж будуть серйозно підірвані.

Але що вони ще можуть спробувати? Розширити використання своїх проксі. Ми вже бачимо це по "Хезболлі" - вчора вони заявили, що спробують атакувати американські об'єкти в регіоні через свої осередки. Терористична загроза збережеться. Країни Затоки та Європи вже діють превентивно проти цих осередків, пов'язаних з КВІР (Корпус вартових ісламської революції) та Міністерством розвідки Ірану.

Але в плані масштабу цієї війни, її географічного охоплення - він скорочується. Їхня здатність завдавати ударів просто впаде завдяки безперервній повітряній кампанії. Як сказав голова Об'єднаного комітету начальників штабів Ден Кейн - мова про "контактні атаки": винищувачі четвертого покоління, бомбардувальники, які безперервно патрулюють повітряний простір країни, завдаючи ударів по пускових установках та підземних сховищах дронів "Шахед". Тому, думаю, все буде нормально.

З ППО теж впораємося. Оцінки різняться - випущено близько 1500 перехоплювачів, приблизно п'ята частина запасів США, Ізраїлю та країн Затоки. Проти приблизно 2000 дронів і близько 600 балістичних ракет. Але темп ударів буде падати, судноплавство почне відновлюватися. Думаю, ми пройшли нижчу точку кризи з постачанням нафти і газу.

Третя війна в Затоці, а не Третя світова

Білл Вейлен: Отже, Ніле, на питання "Чи стане це початком Третьої світової?" відповідь - тверде "можливо"?

Ніл Фергюсон: Ні, це не Третя світова - хоча питання не дурне. Як я вказую в статті, Друга світова не почалася одним ударом. Це були кілька окремих війн, які злилися воєдино до кінця 1941 року. І у нас вже йде одна війна у Східній Європі. Тепер почалася ще одна, яка зріла з 2023 року, але минулого тижня різко загострилася.

Але я написав у статті, і я залишаюся при цій думці: це Третя війна в Затоці. І розуміти її треба в контексті Другої холодної війни. Третя війна в Затоці, я повністю згоден з Макмастером, буде більше схожа на Першу війну в Затоці, ніж на Другу. Тобто це сценарій "Буря в пустелі" - справа тижнів, а не як після 2003 року, коли ми на вісім років погрузли в іракському повстанстві. Це буде набагато більше схоже на 1991 рік.

Макмастер має абсолютну рацію: повне панування в повітрі встановлено, і різним збройним структурам іранського режиму буде дуже важко вціліти. Кількість запущених ракет вже різко падає, і з дронами буде те ж саме. Я згоден з військовим аналізом Макмастера.

Складніше сказати щось певне про політичне майбутнє Ірану. На відміну від "Бурі в пустелі", де мета була - вибити Саддама з Кувейту і відновити кувейтський режим, тут ми обезголовили Ісламську республіку. Ми - вірніше, США та Ізраїль - вбили не тільки Хаменеї, але й значну частину керівної еліти режиму. І вб'ють ще. Але що прийде на зміну - не визначено. І дуже важко знайти хоч одного експерта з Ірану, який з якою-небудь впевненістю скаже, що буде далі. Це і є головна невідома.

Нова американська доктрина: зміна режиму без будівництва держави

Джон Кокрейн: Дозвольте втрутитися - згоден, це не Третя світова. Третя світова почнеться, якщо на боці Ірану виступить інша велика держава, а цього ніхто не робить - навіть Китай, який втрачає доступ до величезних обсягів нафти.

І що важливіше - ніхто не любить Китай. У нашому великому протистоянні з комунізмом Друга холодна війна відрізняється від Першої. Тоді був ідеологічний компонент - комусь подобалася радянська модель. Китайська модель не подобається нікому. Це чисто військове протистояння.

Але я думаю, що фокус на тому, що буде далі, - помилковий. Головний урок, який я витягую: ось як Америка діє за відсутності ідеологічного суперництва з Китаєм. Ми готові дозволити вам руйнувати свою власну країну. Афганістан, Сирія, Сомалі - робіть що хочете у себе, які б жахи це не були. Нам не подобається, але ми не будемо втручатися. Поки ви не почнете створювати проблеми на міжнародному рівні. І тоді ми прийдемо і викинемо вас із влади, і нам все одно, що буде потім.

Я думаю, абсолютно очевидно: США дійсно не хвилює, що буде потім. Якщо ви будете наполягати, що "ми можемо втручатися тільки за наявності плану відновлення демократії" - ви ніколи нічого не зробите. І США усвідомили: в наших інтересах - ми можемо прийти, зробити зміну режиму, модифікацію режиму, як хочете це називайте - і нас не хвилює, якщо ми залишимо після себе хаос, аби ви не чіпали сусідів. Це не дуже красиво з моральної та ідеологічної точки зору, але саме так Америка буде тепер розбиратися з такими речами на периферії світової сцени.

Три сценарії політичного майбутнього Ірану

Білл Вейлен: Макмастере, Кокрейн припускає, що ми по суті зробимо свою справу і підемо. І ось моє питання: чи можна домогтися того, чого ми хочемо, однією повітряною міццю? Наш досвід в Іраку у 2003-му - були "шок і трепет", але потім ми відправили туди чверть мільйона солдатів. Що, якщо режим впаде і Іран перетвориться на аналог Іраку з міжконфесійним насильством і громадянською війною? Чи будемо ми змушені втрутитися?

Герберт Макмастер: Я бачу три варіанти розвитку подій.

Перший - ослаблена Ісламська республіка, теократична диктатура, яка утримує владу. КВІР рятується втечею, діє зі шкіл та лікарень, тому що всі їхні штаби розбомблені, а їх самих вистежують.

Другий варіант - розкол всередині силового апарату. Хтось із його верхівки виходить і каже: "Досить". Зв'язується зі Сполученими Штатами і заявляє: "Я ваша людина. Я зібрав групу, ми готові відділитися і створити перехідний уряд". І я думаю, що ЦРУ - сподіваюся на це і впевнений, що так воно і є - працює зараз на знос, щоб знайти таких людей, здатних використати існуючий силовий потенціал для переходу від Ісламської республіки до чогось іншого.

Третій - скочування в громадянську війну.

Перший і третій варіанти - погані. Ми повинні переконатися, що не створюємо умов для руйнівної громадянської війни - як у Лівії, тільки на порядки масштабнішої. Саме тому мене турбує ідея озброєння курдів. Ідея не нова - британці пробували це на початку XX століття. Але це викличе глибоку тривогу серед перського населення і послабить їхній ентузіазм, який у них зараз є, щодо повалення Ісламської республіки.

Робити це дистанційно важко. Контролювати неможливо - можна впливати, але потрібно знайти когось на місці, групи на землі, які можуть почати перехід, поки ми продовжуємо послаблювати репресивний апарат режиму. Саме це зараз і відбувається - нові категорії цілей спрямовані, як вже зазначав Ніл, на послаблення силових структур.

Чому венесуельська аналогія не працює

Ніл Фергюсон: Проблема, на мій погляд, у тому, що венесуельська аналогія погано підходить. А саме вона, схоже, мотивувала частину розрахунків президента Трампа - те, що спрацювало в Каракасі, спрацює і в Тегерані.

Треба віддати належне Дену Кейну, голові Об'єднаного комітету начальників штабів. Він ясно попередив президента, що це буде не як Венесуела, а набагато складніше. І варто задуматися, чому. Частково справа у ступені ідеологічного радикалізму. У режиму Чавеса була своя ідеологія, але вона навіть близько не стояла з радикальним шиїтським ісламом, на якому заснована іранська революція.

Друга відмінність - сусідство. Хаос в Ірані вихлюпується на всю Затоку. І я сподіваюся, Макмастере, що ви маєте рацію і судноплавство в Ормузькій протоці скоро відновиться. Якщо ні - і я звертаюся тут до Джона Кокрейна - якщо судноплавство не відновиться швидко, світ отримає один із найбільших енергетичних шоків у нашому житті. Потенційний перебій у постачанні набагато масштабніший за все, що ми бачили у цьому столітті. Він перевищить все, що було під час "Бурі в пустелі". Йдеться про масштаби 1970-х - через колосальні обсяги нафти, не кажучи про природний газ, які проходять через Ормузьку протоку.

Ось чому це не Венесуела - ставки незрівнянно вищі. Знайти Дельсі Родрігес (віце-президентка Венесуели, яка підписала капітуляцію режиму Мадуро) серед генералів КВІР буде непросто. Може, хтось у підсумку вийде і скаже: "Я підпишу капітуляцію - де підписати? Краще так, ніж бути вбитим". Але цю людину негайно проклянуть вцілілі залишки теократичного режиму.

Найскладніше, Макмастере, - погодитеся? - забезпечити достатню стабільність, щоб судноплавство в Ормузькій протоці могло відновитися. Судноплавні компанії та страховики нервують відчайдушно. Справа не в тому, що на протоку обрушився шквал снарядів, що безліч людей постраждало або судна були пошкоджені. Є просто страх перед тим, що може статися. І поки цей страх не усунуто, економічний шок буде значним. Хочу почути думку Джона.

Привид стагфляції та 1970-х

Білл Уейлен: Джоне, додам від себе - тут, у Пало-Альто, бензин уже подорожчав на 10 відсотків. Лунають похмурі прогнози про ціну в 8-9 доларів за галон.

Джон Кокрейн: Так, це кошмар для тих, хто бореться з інфляцією: поверх усього монетарного та фіскального пального матеріалу, який ми накопичили, додається ще й бензин нафтового шоку а-ля 1973-1974 або 1979 рік. Чи не повторяться 1970-ті? Є про що турбуватися - особливо якщо згадати тодішню моду.

Я думаю, це частково пояснює військове завдання: просто знищити всі їхні військові засоби - і не важливо, якщо після цього країна перетвориться на Лівію. Але біда в тому, що одного дрона "Шахед" достатньо, щоб не пустити нафтовий танкер в Ормузьку протоку. Тому я не впевнений, що можна розв'язати проблему, просто ліквідувавши все їхнє озброєння.

Тепер економіка. Ніл опублікував чудовий графік, який показує, що інфляція в нинішній період виглядає точнісінько як у 1970-ті. І ми перебуваємо приблизно в тій самій точці, коли відбулася іранська революція та почалися потужні нафтові шоки. Тож підстави для занепокоєння є.

Але, думаю, удар буде слабшим, ніж у 1970-ті. Наша економіка сьогодні набагато менше залежить від нафти. Ми стали експортером нафти, тому високі світові ціни, хоч і б'ють по економіці, покращують наш торговельний баланс. Китай постраждає сильніше - він отримував основну частину нафти з Ірану та Венесуели, частково з Росії. У короткостроковій перспективі йому буде болючіше, ніж нам. Сподіваюся, що все це не триватиме так само довго, як минулого разу.

Але якщо Ормузька протока залишиться закритою надовго - тоді так, ми побачимо стагфляцію. Уже зараз її початок: останній звіт про зайнятість слабкий, інфляція зростає. Діставайте кльоші. Утім, я не думаю, що це неминуче. Стійкість американської економіки, масштаб внутрішнього видобутку, менша залежність від нафти - все це пом'якшує перспективу.

Ліквідація лідера: це за правилами?

Білл Уейлен: Макмастере, я заступлюся за 1970-ті - вони подарували нам фанк, тому не все було погано. Але в мене до вас запитання, генерале.

"Ревлячий лев" (Roaring Lion) - ізраїльська операція. Перша хвиля "Ревлячого лева" знищує верховного лідера та 40 його наближених, які з причин, про які нам коли-небудь розкажуть історики, вирішили, що провести нараду на поверхні в Тегерані - хороша ідея. Погана ідея, хлопці.

Але це новий підхід. Ми звикли викрадати неугодних іноземних лідерів. Ми вивезли Мадуро з Венесуели. Ми витягли Нор'єгу з Панами. Ми віддавали їх під суд. А тепер ми брали участь в операції, під час якої ракетою вбили лідера держави. Два запитання: як сказав би Ніл, це за правилами? І друге - напевно, багато хто думає: якщо ми так вчинили з верховним лідером, у світі вистачає інших лиходіїв, з якими варто було б вчинити так само. То чому ми не робимо це з Путіним? Чому не робимо це з Кім Чен Ином?

Герберт Макмастер: Думаю, що змінило розрахунки для президента Трампа та його оточення - хоча це був саме ізраїльський удар, який знищив цю групу керівників - те, що режим щойно вбив понад 30 000 власних громадян за 48 годин. Це повністю змінило сприйняття ситуації - порівняно з періодом 12-денної війни, коли Трамп говорив: "Досягнімо припинення вогню" після ударів по Фордо. І багато іранців були обурені саме тим, що зупинилися: "Чому ви припинили?" Головна відмінність - масштаб страждань і смерті, які режим обрушив на власний народ.

Джон Кокрейн: Іноземних лідерів не вбивають у двох випадках. Перший - коли вони можуть убити вашого. Це свого роду негласна угода. Другий - коли технічно не можете. Думаю, ми із задоволенням скинули б бомбу на бункер Гітлера в Другій світовій, якби в нас була високоточна зброя. Це врятувало б величезну кількість життів.

Герберт Макмастер: До того ж вони намагалися вбити президента Трампа. І він сказав: "Я дістав його раніше, ніж він дістав мене".

Джон Кокрейн: Зеленський і Путін - тут справа у відсутності можливостей, а не у ввічливості.

Друга холодна війна: про що думає Китай?

Білл Уейлен: Повернімося до рамки Другої холодної війни, тому що становище Китаю - це те, про що говорять недостатньо.

Ніл Фергюсон: Я переконаний, що частина того, що ми спостерігаємо цього року, - це свідома демонстрація американської військової могутності. Спочатку Венесуела, тепер Іран. Обидва - фактично держави-клієнти Пекіна, обидва - постачальники нафти в Китай в обхід санкцій. І мені здається, одна з цілей - донести до Компартії Китаю: не зв'язуйтеся з Америкою. Думаю, цей сигнал дійшов.

Але є і зворотний бік, і я думаю, у Макмастера будуть думки з цього приводу. Ми ведемо надзвичайно інтенсивні військово-морські та повітряні операції, знищуючи військовий потенціал іранського режиму. У нас немає нескінченного запасу високоточної зброї. Кокрейн має рацію - такої точності не було на зорі авіації, вона з'явилася зовсім недавно. Проблема в тому, що це чудово і надзвичайно дорого виготовлена зброя, і її запаси скінченні.

Китайці сидять і думають: чи покладатися нам на Сполучені Штати в тому, що вони триматимуть Ормузьку протоку відкритою і забезпечуватимуть наші постачання нафти та газу? Що це означає - ми просто змиримося з таким становищем? Чи ми наступні?

І це важливе запитання, яке, я впевнений, ставлять собі в Пекіні: чи стали Сполучені Штати настільки нестримними, чи відчули вони абсолютну свободу рук, що можуть розглядати превентивний удар і по нас? Якщо вони так думають - а це не дивно, з огляду на те, що ми знаємо про Сі Цзіньпіна та комунізм загалом - тоді вони скажуть собі: нам не слід сидіти й чекати цього превентивного удару. Навпаки, потрібно діяти, поки Сполучені Штати виснажили свій потенціал, поки він не заповнений, і поки вони погрузли не тільки в Ірані, а й у своїй стратегії в Західній півкулі й, як і раніше, відіграють роль у війні в Україні.

Мене турбує, як усе це сприймається в Пекіні. І знаєте, що по-справжньому тривожно? Вони майже нічого не кажуть. Порівняно з "дипломатією воїнів-вовків", до якої ми звикли, вони зберігають дивовижне мовчання. Усі польоти, які вони здійснювали останніми місяцями поблизу Тайваню, припинилися.

Цьому є кілька пояснень, жодне з яких не переконливе повністю. Вони просто поводяться дружелюбно, тому що наприкінці місяця має відбутися саміт Сі та Трампа? Можливо. Чи відбувається щось інше?

Я думаю, турбуватися треба про непередбачувані наслідки військових дій. Наслідки війни між Сполученими Штатами та Іраном були цілком передбачувані - Іран мав програти. Ми, я думаю, недооцінили вплив на енергетичні ринки. Страховий план, на мій погляд, був збитий поспіхом і виглядав непереконливо. Ми недооцінили "Шахеди", проти яких у нас не було захисту, як і у країн Затоки.

Тож непередбачувані наслідки в Азії - ось що мене найбільше займає. Сі Цзіньпін дуже тихий. Про що він думає? Ніхто не знає.

Арифметика боєприпасів і промислова база

Джон Кокрейн: Додам до цього. Ви сказали слово "превентивний" - і це ключове. Люди запитують "чому зараз?" - я думаю, було абсолютно ясно, що Іран озброювався швидко і виробляв балістичні ракети швидше, ніж ми могли робити перехоплювачі. Це був момент "зараз або ніколи". І ви маєте рацію - це вказує на такий самий момент "зараз або ніколи" для Китаю.

З іншого боку, дві думки. Де європейці? Схоже, це сигнал про кінець НАТО - вони діловито збираються, щоб провести нараду та підготувати спільну декларацію, може, за пару тижнів. Але між нами й НАТО безумовно пролягла глибока тріщина.

І останнє - за останні десятиліття стільки інститутів американської держави показали свою повну неспроможність. Але те, як блискуче працюють наші військові, заслуговує на окремі слова - і ізраїльтяни теж. Макмастере, я не знаю, як ваші хлопці примудряються залишатися такими приголомшливими професіоналами, але знімаю капелюха.

Герберт Макмастер: Це культура наших збройних сил - підтримувати найвищий рівень готовності. Ми тренуємося дуже жорстко, в умовах, максимально наближених до реальних. І в цьому випадку в нас були десятиліття підготовки та планування саме проти цього супротивника.

Щодо зауваження Ніла про потенціал - ми спішно нарощуємо річні виробничі потужності з ключових систем озброєння, прагнучи потроїти їх. Основні позиції - ракети Patriot (перехоплювачі PAC-3), системи THAAD (система протиракетної оборони на завершальній ділянці траєкторії), SM-3, SM-6. Ми мчимо з усіх сил. Але грубі підрахунки свідчать - і це може бути неточно - що ми, можливо, витратили близько п'ятої частини наших запасів перехоплювачів за три дні. Це дає уявлення про масштаб необхідного поповнення.

Але Китай зробить помилку, якщо вирішить діяти зараз. У нас все ще є значний арсенал, особливо з урахуванням приблизно 90-відсоткового зниження темпу пусків, який найближчими днями, ймовірно, впаде ще більше.

Однак це підкреслює недостатню глибину нашої промислової бази, необхідність зробити ланцюжки постачань стійкішими, створити запаси комплектувальних і прекурсорів для цих систем озброєння. Усе це робиться за нинішньої адміністрації Трампа. Питання лише в тому - чи не пізно буде? Невідомо. Тому ми маємо продовжувати нарощувати потенціал. І загалом я вважаю, що наші збройні сили занадто малі. Ми занадто довго виходили з того, що можемо займатися тільки одним конфліктом одночасно. А зараз видно, наскільки всі театри взаємопов'язані.

Венесуела була головною платформою Китаю та Росії - і Ірану теж - у Західній півкулі. Як зазначив Ніл, для Китаю це критично важливо - Китай не хоче, щоб у нас були ключі від його бензоколонки. З геополітичного погляду обидві ці операції були дуже вигідними. Сподіваюся, ми зможемо здобути з цього дипломатичні дивіденди. Я б хотів бачити менше бравади на брифінгах і більше тверезого пояснення, чому це було необхідно.

Згадайте: вони випустили 2000 дронів і 600 балістичних ракет по 10 різних країнах. Це загроза? Ще й яка, чорт забирай. Тож, може, було розумно щось із цим зробити.

І ще: після атак на країни Затоки США сприймаються як єдиний надійний партнер у сфері безпеки в регіоні. Головний козир Китаю на Близькому Сході був: "У мене є вплив на Іран, вам потрібен я". Тепер цього немає - або може не бути.

За Байдена вісь агресорів консолідувалася. Вони були головними дійовими особами. Вони визначали правила. Згадайте квітень 2023-го, коли Сі Цзіньпін повертається до Путіна і каже: "Володимире, ми спостерігаємо зміни, яких не бачили сто років, і ми з вами рухаємо ці зміни". І Путін усміхається: "Так, ви маєте рацію". Так от - вони більше не за кермом. І головна заслуга Трампа, ймовірно, в тому, що він перехопив ініціативу в цієї осі агресорів, які звикли вважати, що можуть діяти проти нас безкарно. Що ми слабкі, розкладені, роз'єднані.

Тут відкривається колосальна можливість. Я б хотів, щоб ми були трохи дипломатичнішими та краще розуміли свою аудиторію. Що стосується Європи - Європі час прокинутися. Тому що ці іранські ракети можуть долетіти до Європи. Який стан європейської ПРО? Не такий хороший, як потрібно. Загроза дронів, про яку говорив Ніл - тут є наступність. Це, по суті, загроза "Фау-1" і "Фау-2" для Лондона в новому обличчі. Тільки тепер вона стосується всіх. І ми маємо бути готові до цієї нової загрози нашій спільній безпеці.

НАТО, Росія та непередбачувані наслідки для України

Ніл Фергюсон: Кілька важливих зауважень. Я не згоден з Джоном щодо НАТО - тому що Фрідріх Мерц, канцлер Німеччини, а отже, в якомусь сенсі найважливіший лідер НАТО, ясно дав зрозуміти, що підтримує дії США та Ізраїлю. Лідер, який найсильніше вибивається із загального курсу, - британський прем'єр Кір Стармер. У нього був катастрофічний тиждень у дипломатичному плані, тому що він працює на внутрішню аудиторію, яка здебільшого проти війни. Але це серйозно вдарить по відносинах між США та Великою Британією.

Другий важливий момент - закон непередбачуваних наслідків. Один із головних бенефіціарів подій останніх шести днів - Росія. По-перше, оскільки в нас немає достатнього обсягу вільної нафти, щоб замістити ту, що більше не проходить через Ормузьку протоку, довелося послабити санкції проти Росії, дати можливість Індії купувати російську нафту. Росія вже має подвійну вигоду: зростання цін на нафту плюс послаблення санкцій.

По-друге, Україна в програші. Доступ України до систем ППО й так був ускладнений. Вони відчайдушно їх потребують - щоночі Росія атакує ракетами та дронами. Україна може попрощатися з будь-якими сучасними засобами ППО на кшталт Patriot, тому що вони підуть у Перську затоку, якщо кудись і підуть.

Тож, хоча я згоден з вами, Макмастере: вісь авторитарних держав пережила жахливі 12 місяців, президент Трамп змінив правила гри, перехопив ініціативу, виправив багато з того, що накоїла попередня адміністрація, - але є аспекти, в яких великі гравці цієї осі, Росія і насамперед Китай, не обов'язково переможені. Венесуела - переможена, безумовно. Іран - переможений. Росія - далеко не так. Китай - стежте дуже уважно за тим, що відбудеться найближчими тижнями.

Думаю, саміт пройде відносно гармонійно, тому що китайці поки вичікують і в них зараз немає військового керівництва. Тож тайванську кризу цього року, думаю, можна виключити. Наступного - вже не впевнений. Тайванські вибори знову стануть поворотним моментом для цього рішення. Можливо, 2028-й - той самий рік.

За чим стежити в найближчі п'ять днів

Білл Уейлен: Час закінчується, джентльмени. Останнє експрес-запитання. Наступний випуск GoodFellows за п'ять днів. Назвіть одну річ, за якою ви стежитимете. Макмастере?

Герберт Макмастер: Я чекаю якогось дипломатичного контакту від когось усередині іранського уряду або звернення до одного з наших розвідувальних відомств з метою обговорити умови припинення бойових дій. Тому що інтенсивність ударів наростатиме на порядки, поки не закінчаться цілі. І КВІР переслідуватимуть без перепочинку.

Білл Уейлен: Джоне?

Джон Кокрейн: Якісь обриси фінальної мети. Я скептично ставився до підходу "ми вплутуємося і нам байдуже, чим це закінчиться" - думаю, саме так ми й увійшли, але це має величезне значення. Чим усе обернеться - Курдистан утвориться на півночі, етнічний поділ країни, громадянська війна, якась частина КВІР утримається при владі? Думаю, найближчими п'ятьма днями ми дізнаємося набагато більше.

Білл Уейлен: Сподіваюся, хороше.

Ніл Фергюсон: Я рахую танкери. Просто рахую танкери в Ормузькій протоці. У них є причина почати ризикувати і виходити в плавання - виснаження руйнівного потенціалу режиму і поступова поява якогось розв'язання страхової проблеми. Якщо обсяг почне реально зростати і з'ясується, що через протоку можна пройти безпечно, - все закінчиться непогано. Якщо ні - повертаємося до кошмару Джона: кльоші та широчезні краватки.

Білл Уейлен: Чудово, джентльмени, прекрасна розмова. На цьому зупинимося. Як я вже казав, наступний випуск GoodFellows ми записуємо 11 березня, і нашою гостею буде директорка Гуверівського інституту, колишня держсекретарка Кондоліза Райс. Не пропустіть. Від імені GoodFellows - сер Ніл Фергюсон, Джон Кокрейн, генерал-лейтенант Герберт Макмастер - сподіваємося, вам сподобалося. До наступного разу, бережіть себе, дякуємо за перегляд.