Нащадки українців Зеленого Клину приходять на землі своїх предків окупантами

В амурському селі Бориспіль (за переписом 210, фактично 150 осіб) лише три вулиці – Садова, Трудова та Висока, а назване воно на честь покинутої батьківщини на Полтавщині. Сто років тому українці їхали сюди за свободою та землею, створивши Зелений Клин.

Сьогодні їхні правнуки – офіцери, мобілізовані та в’язні – повертаються в Україну окупантами.

Тут виросли двоюрідні брати Бабичі – обох звали Володимирами. У 2022 році обоє опинилися на війні Росії проти України: один завербувався з колонії, другий був мобілізований. У 2023 році обоє загинули. Їхній молодший брат, професійний військовий Тимофій Бабич, загинув ще раніше – у квітні 2022-го.

Ця родина, як і багато хто з їхніх земляків, має українське коріння. У багатьох у Борисполі є й родичі в Україні. Але з 2022 року майже всі зв’язки з ними розірвані, зауважує проєкт «Радіо Свобода» «Сибір.Реалії».

«Не мріяв бути військовим»

Це село в Приамур'ї було засноване українськими переселенцями з Борисполя Полтавської губернії у 1909 році. І назване так у пам'ять про покинуту батьківщину.

– А спочатку це місце називалося Дубнячки через дубовий гай, що ріс неподалік. Але й дубів тих давно немає, і про українське коріння своє намагаємося зараз не згадувати, – зізнається один із жителів Борисполя Сергій (імена всіх співрозмовників змінені з міркувань безпеки). – Звісно, пам'ятаю Володьку і Володьку. Росли разом, вважай. У них був рік різниці. Той, що молодший, із рідним молодшим братом Тимохою, виріс безпутним. У них мама рано померла, виховувати не було кому. Ось старший і підсів у юності на наркоту і кілька разів був у в’язниці – за розповсюдження, за виготовлення, за зберігання. Ну який наркобарон – для себе гашиш бодяжив, а ментам треба ж когось закривати…

Згідно з картками місцевих судів, Бабич Володимир Миколайович був затриманий за виготовлення гашишної олії у 2017 році, за зберігання марихуани – у 2019 році. Також у 2017 році співмешканка звинувачувала його в погрозі вбивством.

– Ніж до горла Свєтці приставив. На тлі алкоголю та наркоти дах поїхав. У нас цим багато хто тут балується. Місце таке, більше нічим займатися. Вовка-молодший у Благовєщенськ один час перебирався, але не склалося там, повернувся назад у батьківську хату на Трудову. Звідси вже повезли за продаж наркотиків у колонію, а у 2022 році він завербувався. Одним із перших «добровольців»-в’язнів був, – згадує Сергій. – Може, тому що його брат Тіма там ще у квітні того [загинув].

Тимофій Бабич був молодшим братом Володимира. І на момент початку війни 21-річний офіцер був професійним військовим на контрактній службі в амурській частині під селищем Катеринославка.

– Він служив у 38-й окремій гвардійській мотострілецькій бригаді. Частина під номером 21720, – розповідає колишня дівчина Тимофія Ірина. – Ми вже розійшлися на той час, але я все одно переживала, написала йому: «Як ти, що робитимеш?». Він був у шоці, звісно. Жодної війни тут ніхто не чекав. Де ми і де Україна? Тут до Китаю ближче – 700 метрів через Амур (від Борисполя до району Айхуей міського округу Хейхе – близько 140 кілометрів по прямій). «Діватися нікуди», – так сказав. Боявся, що як дезертира відправлять у в’язницю. А колонії він понад усе на світі боявся, боявся сколотися, як брат. Ми сподівалися, що з Далекого Сходу їх не відразу перевезуть – все-таки понад 6 тисяч кілометрів до України. Але кинули майже відразу, і відразу на Харківщину, там якраз були запеклі бої. 23 квітня його не стало. Мені не дзвонили, я – не родичка. Від адміністрації знайома передала.

Відомо, що Тимофій загинув 23 квітня 2022 року в районі села Велика Комишуваха Харківської області. Тієї весни там точилися тривалі бої за український Ізюм. Із лютого місто з мирними жителями бомбили, до березня ситуацію в зруйнованому Ізюмі називали гуманітарною катастрофою – там не було тепла, газу, води, електрики та зв'язку, жителі ховалися в підвалах. З 1 квітня Ізюм був окупований російськими військами, вони використовували його як плацдарм для наступу на північ Донецької області.

Ірина вважає, що якби Тимофій мав можливість відмовитися, він би розірвав контракт із Міноборони.

– Бути військовим він не мріяв ніколи. Просто хлопцеві з неблагополучної родини куди йти? Туди, де йому скажуть, що робити, де зрозуміло, як «правильно» і що «неправильно». Більше сказати нікому – батьків немає, старший брат сторчався, другий брат через це віддалився і в Благовєщенськ поїхав. Взагалі всі нормальні активні поїхали з Борисполя. Це за офіційним переписом у нас – 210 осіб тут, а фактично – 150 максимум. Ось я там і прописана, і в соцмережах вказане село, а живу вже давно в Благовєщенську. Тому що в Серишевському [районі], крім як гній місити на фермах, робити нічого, – розповідає Ірина. – Тобто роботу можна знайти, але Тіма пішов туди, де все просто і зрозуміло, обіцяють гроші, квартиру і воювати не треба. Ну, на той момент не треба було. А потім стало пізно. Виходить, ніхто з них воювати не хотів – Вовка-старший пішов із колонії, другого брата – мобілізували.

За словами співрозмовників проєкту «Сибір.Реалії», Бабич-старший завербувався з колонії, коли його молодший брат уже загинув. Але трохи раніше, ніж мобілізували їхнього двоюрідного брата Володимира.

– 26 років Володимиру ще не виповнилося, коли він вийшов із колонії. Завербувався у ПВК «Вагнер» – комусь із села віддзвонився, так і дізналися. Борги нібито комусь устиг віддати по дрібницях – він же у списках боржників, по всіх базах колекторів останні 10 років усюди висів, – розповідає Сергій із Борисполя. – А ось мобілізація була вже пізніше – і його брата двоюрідного Володимира, який Миколайович, мобілізували в жовтні 2022 року. Йому на той момент щойно 27 виповнилося. Забирали, наскільки знаю, з Білогірська. Він туди поїхав і працював продавцем, усе було добре у хлопця. Спочатку мікропозики та кредити доводилося брати. У мене позичав, по дрібниці – 500 рублів до зарплати, але потім нібито вирівнявся. Робота була в нього, він не гуляв, як той, інший Вовка.

9 червня 2023 року мобілізований Володимир загинув у районі українського села Левадне в Запорізькій області. 28 років йому так і не виповнилося.

Згідно з некрологом, Володимир Миколайович Бабич проходив службу старшим навідником гранатометного відділення у 1466-му мотострілецькому полку, у частині № 95483.

– Він був у званні єфрейтора ще після армії, його тому й мобілізували, – каже знайомий Бабича Роман. – Спочатку їх до грудня готували в тій самій частині, звідки Тіма йшов. Під Катеринославкою. Потім відправили в Запоріжжя. Виходить, навіть пів року не протягнув.

«Далекосхідна Україна»

Історія Борисполя в Серишевському районі Амурської області напряму пов'язана з масовим переселенням українських селян на початку XX століття.

Переселення це стало частиною масштабної політики Російської імперії з освоєння далекосхідних територій. Після будівництва Транссибірської магістралі влада активно заохочувала переїзд селян із густонаселених регіонів європейської частини країни – насамперед із України. Переселенцям обіцяли землю, податкові пільги та тимчасове звільнення від військової повинності. Для багатьох це був шанс отримати власний наділ, якого не вистачало на батьківщині.

У ті роки в Амурській області виникли десятки сіл, заснованих українцями. Одне з найвідоміших – Ромни, що з'явилося в 1907 році переселенцями з Роменського повіту Полтавської губернії. Подібні назви – з відсилкою до малої батьківщини – були типовими для тієї хвилі переселення.

За переписом 1926 року в Борисполі налічувалося 87 господарств і 456 жителів, причому більшість дворів належали українським сім’ям. Загалом на межі XIX–XX століть значна частина сільського населення півдня Далекого Сходу мала українське походження.

У радянські часи в результаті політики русифікації українська мова поступово зникала з повсякденного вжитку, молоді люди частіше записувалися і навіть починали вважати себе росіянами. Тим не менш, походження багатьох далекосхідних сіл досі відображається в їхніх назвах.

Не випадково, що прапор Серишевського району, затверджений у 2010 році рішенням Серишевської районної Ради народних депутатів – це зелене поле і листя кульбаби, що розходиться клином. У цьому поєднанні можна побачити символічний перегук із поняттям Зелений Клин – історичною назвою районів Далекого Сходу, де на початку XX століття компактно селилися українські переселенці.

За словами співрозмовників проєкту «Сибір.Реалії», українські родичі Бабичів по батьковій лінії жили і, ймовірно, все ще живуть у Запоріжжі.

– Не спілкувалися. Просто не було контактів. Нормальні родичі йому б не завадили, – вважає Роман. – Але українську рідню згадувати зараз, самі розумієте. Небезпечно зараз. Йому і так у полку прилітало за «х*хляцьке» прізвище. Хоча у нас усе село з українським корінням, кого не копни. Що Драник, Карпенко, Макарчук – сильно російські прізвища? Але тема тривожна, не хочу нічого говорити про ту Україну. У нас тут своя за 15 кілометрів.

Роман має на увазі залізничну непасажирську станцію «Україна» в тому ж Серишевському районі. За 15 кілометрів від Борисполя – село Українка на тисячу жителів і поруч – великий військовий аеродром, за 26 кілометрів від амурського Білогірська.

– Авіабаза теж «Українка» називається (73-тя важка бомбардувальна авіаційна дивізія Дальньої авіації Радянських ВПС була сформована на базі аеродрому «Українка» ще в 1956 році). Там бомбардувальники, фронтова авіація. Час від часу трапляються всілякі НП: то бомбардувальник за смугу викотиться, то екіпаж втратить керування. Але, слава Богу, останнім часом без пригод, – каже Сергій. – Дивно, що авіабазу так і не перейменували, звісно. Виходить, що далекосхідна «Україна» зараз воює в тій, на заході. Дивно, звісно.

За статистикою «Медіазони», загалом у Серишевському районі багато загиблих: лише в Серишевому, райцентрі – 33 особи. У сусідньому з Борисполем селі Томське – 8 загиблих, у найближчому великому місті Білогірську – 137 загиблих. За чотири роки війни проти України Амурська область втратила щонайменше 1437 осіб. З них 80 були мобілізовані, ще 157 – завербовані з колоній в’язні».

«Сибір.Реалії»