«Живий»: реальна історія цієї війни з художнім домислом

Серед прем’єр до четвертих роковин російського повномасштабного вторгнення в Україну на каналі «2+2» показали гостросюжетну героїчну драму «Живий». Стрічка має значно ширший контекст, ніж нагадування про війну, що триває дванадцять років. І мимоволі нагадала мені іншу, досі не втілену в формат художнього кіно або телефільму реальну історію.

У вересні 2023 року до медіа потрапила і, без перебільшення, збурила активну частину суспільства історія бійця з позивним Конан, спецпризначенця ГУР МО з підрозділу «Артан». Під час виконання операції в Чорному морі він опинився за бортом. 14 годин Конан пробув один у відкритому морі, під носом у ворога, без розуміння, куди рухатись і коли буде допомога. Після медійного розголосу я як сценарист, котрий спеціалізується на подібній тематиці й автор першого на той час художнього твору, написаного за підтримки ГУР МО, отримав 3 (три!!!) пропозиції від трьох різних продакшнів розробити на основі цієї реальної події сценарій. Один партнер хотів повний метр, два — серіал.

Наскільки мені відомо, після моєї аргументованої відмови за цю історію поки ніхто ще не взявся. Чому відмовився я? Історія гідна, широко відома, головний герой вартий того, аби стати не лише прототипом — його реальний позивний, якщо ім’я розкривати не можна, повинен звучати. Це дуже мотиваційна тема, котра гідна стати в один ряд із сюжетом про прикордонника, котрий послав російський воєнний корабель за належною йому адресою. Проте ця історія вкладається в розмір публікації середнього обсягу. Або — новинного сюжету. Не більше. Гаразд, короткометражної стрічки. Документальний фільм на 15—17 хвилин. Але для 90, навіть 80 хвилин, не кажучи вже про телевізійний формат мінісеріалу, там дуже-дуже мало матеріалу. І коли за центральну подію взяти боротьбу Конана зі стихією та спроби лишитися непоміченим для ворога, а отже — живим, це від сили другий акт триактної драми. Тридцять, максимум — сорок екзистенційних хвилин. Усе інше, даруйте, треба додумувати.

Так сталося, що сюжет «Живого» (режисери Сергій Сторожев та Олексій Єсаков) теж подарував згаданий «Артан». А покладена в основу чотирисерійного фільму реальна подія відбулася не лише того ж 2023-го року, а буквально незабаром після згаданих вище подій. Тільки не в Чорному морі — а на Слобожанщині, неподалік Куп’янська. Комбат Руслан «Хохол» Фіщук зі своїм підрозділом наскочив на російську траншею, бійці вступили в бій, а після бою командир зник. Пошуки тривали три доби, побратими з сумом записали Фіщука в загиблі, дружина Лія божеволіла від невизначеності — але Хохол проповз через мінні поля й дістався своїх. Історія вийшла за межі інформаційного поля України, потрапивши на сторінки The Wall Street Journal. Окрема книжка й екранне втілення в тій-такі Америці після такого розголосу — справа часу, стала практика, і Голівуд неодноразово втілював її.

Премʼєра «Живого» 24 лютого має показник 6,5% за часткою комерційної аудиторії 18—60 років Серіал посів друге місце за обсягом аудиторії у своєму слоті трансляції. Як інформує пресслужба «2+2», це — рекорд серед серіалів власного виробництва каналу за два роки. Тут варто додати: цей маркований «чоловічим» канал від 2023 року є чи не найбільш послідовним у виробництві подібних проєктів: від «Я — Надія» та «Окупованих» до «Фортеці», котра передувала «Живому». Загалом можна нарахувати до десятка героїко-драматичних мінісеріалів, створених «2+2» за останніх чотири роки. І все ж таки «Живий» виокремлюю — саме через не просто реальну, а гіперреальну основу.

Як зауважив виконавець головної ролі Андрій Ісаєнко, не хотілося підвести військових, котрі брали участь у подіях. Прямо ризик не озвучено, проте він є і я знаю, про що мова: про баланс між тим, як було насправді, й необхідним для хронометражу — вибачте за виробничий цинізм, — додумуванням, художнім вимислом. Річ у тім, що з героєм, котрий повзе до своїх три доби, страждаючи від голоду, спраги й пересуваючись по 20 метрів за раз, нічого, крім цього, не відбувається. І для художнього кіно тут серйозна проблема: не можна повзти хай не три, але дві години екранного часу так точно. Ще й так, аби перипетії сюжету зачепили комерційну аудиторію.

Моральна дилема для тих, хто бере таку історію в розробку — автор чи авторка має справу не з сюжетом. Військовий справді ризикував життям, тож потрапити в його шкуру, поставити себе на його місце цивільному надзвичайно складно. Бо це не якась далека війна десь. Це тут і тепер, це наші герої та наша історія. Авторам удалося використати розповідь самого Хохла: голодний, виснажений і дезорієнтований, він почав подумки розмовляти зі своєю дружиною, питав її, куди далі йти. Ірраціональна складова як ніколи стала в пригоді. І Андрієві Ісаєнку вдалося використати ці спогади, дати потрібну емоцію. Глядачам же, котрі вважають розмову з дружиною в мареві ходом драматурга (сценарій Тамари Грановської), просто треба знати про ці реалії.

Але все одно власне дводобового руху Хохла до своїх для чотирьох серій так само мало, як чотирнадцятигодинного перебування Конана у відкритому морі. Тому хочеш не хочеш, а доводиться задіювати весь інструментарій військово-пригодницького жанру, аби обрамити основну сюжетну лінію. Причому докласти зусиль, аби не загубити саме її. Щоб не виглядало в форматі «а Хохол повзе, повзе й повзе». Саме для цього введена паралельна лінія з активним ворожим пошуком розвідника. Її основа — полонений родич Кадирова, захоплений нашими, якого росіяни панічно хочуть обміняти на живого або мертвого Фіщука. Чому панічно? Бо, виявляється, російські солдати й офіцери незалежно від статусу й чину бояться гніву самого Дон-Кадирова. Настільки бояться, що готові вигадати що завгодно, аби той гнів відвернути. Тут трошки натягнуто, адже є небезпека недооцінки ворога, хай навіть у художньому фільмі: страх не завжди позбавляє здатності мислити раціонально й бодай якось протистояти знахабнілим «вівцелюбам» (так у фільмі, вибачте, цитата).

Не хочеться, але доведеться вжити затягану фразу про те, що життя часом вигадливіше за багату уяву творця й підкидає сюжети, які не снилися. Добре, що є новини не лише про загиблих, але й тих, хто лишився живий у максимально несприятливих для цього обставинах. Втілити більшість подібних історій означає віддати шану подвигу не лише живих, а й полеглих. Проте разом із тим слід зважати на ту обставину, що нема реальних історій, котрі втілюються зовсім без художнього обрамлення. Єдине, про що треба дбати — це достовірність цього самого домислу. Ну і не забувати: позбавлених цієї війни сюжетів сто найближчих років у нас для вас не буде.