Друга Північна війна: Чому вторгнення Путіна до Європи неминуче

«Ми не хочемо війни, але ми готові воювати рік, два, три — скільки б це не зайняло. Ми воювали зі Швецією 21 рік. Скільки ви готові воювати?..»

В. Мединський

Північна війна (1700–1721) справді тривала 21 рік. Правильна назва цього конфлікту — Велика Північна війна, оскільки у XVI–XVII ст. відбулася ціла серія збройних зіткнень, які претендують на звання Північних воєн. Те, що нині назріває в Європі на східному фланзі НАТО, може стати Другою Великою Північною...

Навіщо Росії війна з Європою?

Щоб відповісти на це питання, необхідно нагадати, навіщо потрібна була війна з Україною.

У своїх попередніх публікаціях автори вже відповіли на це: справжнє завдання було незрівнянно масштабнішим, ніж захоплення частини кількох областей України чи «сухопутного коридору до Криму», що перетворився на фетиш, — а саме внутрішня трансформація російського режиму.

Війна з Україною дозволила клану ФСБ вирішити одразу кілька завдань:

• усунення (фізичне та політичне) конкурентів у боротьбі за владу в особі російської армії;
• остаточний демонтаж політичних інститутів демократії;
• одержавлення економіки;
• виведення економічних процесів з-під міжнародного арбітражу;
• мілітаризація всіх сфер суспільного життя;
• мобілізація суспільства навколо образу зовнішнього ворога.

Фактично війна стала інструментом завершення сталінізації російської держави. Росія з авторитарної системи трансформується в мобілізаційну автократію.

Але обравши війну як паливо, на якому працює режим, Кремль мусить постійно не лише кидати в топку сотні тисяч своїх солдатів, а й отримувати результат.

Для пересічного російського телеглядача результат має бути відчутним — а отже, у чомусь виражатися. Добре знаючи глибинні прагнення російського народу, влада мусить постійно нарощувати території. Тобто фронт має рухатися вперед — незважаючи на втрати, цілковите руйнування приєднуваних територій і світовий осуд.

Але ситуація на фронті близька до стратегічного глухого кута: наступальний потенціал Росії вичерпується, ракетно-дронові удари нівелюються або не вирішують військових завдань, а в тилу Росії українські дрони почуваються як вдома.

Замаячив привид стратегічної поразки РФ, і Кремль намагається якомога більше відтягнути настання цього моменту.

Але крім зупинки фронту, може статися й відкат: ЗСУ подекуди переходять у контрнаступ, Покровськ не взятий, ситуація з Куп'янськом і взагалі перетворилася на абсурд.

Все це делегітимізує режим, нездатний забезпечити плебсу його потребу у величі. І що довше триває війна, то частіше виникає питання, якого Кремль боїться найбільше: А навіщо все це було?

Більше того — за таких умов девальвується ідея, під яку можна фіналізувати ресталінізацію.

Справжнє завдання т. зв. СВО (крім 50 удаваних) — суто внутрішнє. І війна з Україною досягненню цієї мети вже не сприяє.

Понад те, проблеми в економіці позначаться на здатності держави вербувати гарматне м'ясо для т. зв. СВО за старими розцінками. А «безкоштовну» мобілізацію буде важко пояснити.

Росія входить у небезпечну стадію, і часу в неї мало. Якщо зупинка фронту розцінюватиметься як поразка, то будь-яка мирна угода з Україною без її беззастережної капітуляції означатиме «Похабний мир» — тобто фактично ту саму стратегічну поразку. Про це вже відверто, не таячись, говорять з екранів своїх каналів найзатятіші прихильники війни — т. зв. «воєнкори».

Треба буде пояснювати, що Києва не буде — ні за три дні, ні за чотири роки, ні взагалі ніколи.

Вихід із тупикової ситуації можливий лише шляхом підвищення ставок. Потрібно вийти на нову якість. Змінити масштаб!

Кремлю терміново потрібна якась інша ціль — щоб колишні цілі втратили значення на тлі нового конфлікту.

Крім того, необхідно вийти на ідеологічний простір: остаточно злити воєдино ВВВ і СВО — коли на них напала об'єднана Європа, тоді в особі гітлерівської Німеччини, а тепер — в особі «фашизуючих» євробюрократів: за словами Марії Захарової — «спадкоємців нацистів».

Де це відбудеться?

Російські аналітики у 2025 році дедалі частіше описують Балтійський регіон як простір потенційного прямого військового зіткнення між Росією і НАТО.

Микола Межевич, головний науковий співробітник Інституту Європи РАН, у своїй статті пише: «Географічне положення та комплекс історичних наративів змушують нас і наших противників розглядати Східну частину Балтійського моря як потенційний театр воєнних дій — можливо, у класичному, можливо, у «сірому» форматах».

У подібній логіці міркують В. Стрюкуватий, М. Межевич, Ю. Звєрєв у статті «Балтійський регіон як «сіра зона»: балансування на межі збройного конфлікту».

На думку російських аналітиків, після вступу Фінляндії та Швеції до Альянсу Балтійське море фактично опинилося в оточенні країн НАТО, а російський Калінінград перетворився на ізольований військовий анклав. У цій логіці Балтика розглядається як зона найбільшої стратегічної напруги, де перетинаються питання контролю морських комунікацій, безпеки Сувалкського коридору, військової інфраструктури та розвідувальної активності.

При цьому акцентується можливість саме гібридного протиборства — поєднання військового тиску, демонстрації сили, операцій у «сірій зоні», боротьби за інфраструктуру та комунікації.

Таким чином, Балтика в російській стратегічній думці поступово перетворюється з периферійного напряму на один із ключових фронтів потенційного конфлікту Росії і Заходу.

Помічник Путіна Микола Патрушев в інтерв'ю журналу «Національна оборона» заявив, що ситуація на Балтійському морі загострюється через дії військово-морських сил країн НАТО. За його словами, альянс посилює тиск на Росію в регіоні, що підвищує ризики для російської портової інфраструктури та свободи судноплавства.

Патрушев також стверджує, що НАТО готує диверсійні дії проти російських об'єктів на Балтиці — трубопроводів, танкерів і суховантажів — і тренує відповідні підрозділи в ході військових навчань. Він додав, що ескалацію в регіоні Москва значною мірою пов'язує з Великою Британією.

Саме призначення Патрушева на посаду помічника президента РФ, що курирує суднобудування, спочатку виглядало як пониження в ранзі. Однак насправді це була апаратна перемога ФСБ над Міноборони РФ: Шойгу вдалося повалити і перевести на номінально вищу посаду (Секретаря Ради безпеки РФ), але позбавлену реальних важелів. Міністерство ж оборони після Шойгу було повністю вичищено — всі його заступники, яких він привів, перебувають або під слідством, або вже відбувають строк.

Кураторство Патрушева над суднобудуванням слід розуміти як організацію збройного конфлікту, зокрема й на морі. Плануванням повномасштабного вторгнення в Україну займався саме Патрушев — будучи Секретарем Ради безпеки РФ. Номінальна посада для нього не важлива — важливий той функціонал, який він виконує як один із «старійшин» клану ФСБ.

Однак зводити потенційний збройний конфлікт лише до морського також було б помилково. Особливо на тлі того, що Білорусь розпочала переміщення бронетехніки та особового складу до західного кордону. У Бресті дислокуються підрозділи безпілотних літальних апаратів збройних сил Російської Федерації.

Як це відбудеться?

Міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров заявив, що Росія не збирається нападати на Європу: «Якщо раптом Європа оці свої погрози підготуватися до війни проти нас реалізує і почне нападати на Російську Федерацію... це буде не спеціальною військовою операцією з нашого боку, це буде повноцінна військова відповідь усіма наявними військовими засобами».

Крізь віки своєї історії Росія несла одну й ту саму думку: «ми ніколи ні на кого не нападали». Всі війни, які вела Росія, були суворо «оборонними», а якщо вона коли й вторгалася, то це був удар у відповідь або «допомога братньому народові».

Схоже, це глибоко вкорінене в ментальності російського народу — возводити підступність мілітаризму в чесноту.

Сигізмунд Герберштейн у своїх «Записках про Московію» писав: «Коли вони починають клястися і божитися, знай, що тут криється підступ, бо клянуться вони з наміром обдурити і ввести в оману».

Французький мандрівник Астольф де Кюстін, який відвідав Росію 1839 року, писав, що «Росія завжди намагається представити свої дії як вимушені обставинами».

Але що вважати нападом? Це вирішуватиме Кремль. Наприклад, одним із нинішніх російських наративів є те, що Україна напала на Росію. Як раніше на Росію напала Грузія, а ще раніше — Молдова.

Але до якого виду війни готується РФ? Якщо країна готується до оборонної війни, вона розгортає мінні поля, ставить тетраедри та інші загородження, риє протитанкові рови, готує цивільну оборону тощо. Росія так робить? Ні! Росія до оборонної війни не готується. До неї готується «агресивна фашизуюча» Європа.

А Росія готується наступати: створює два військові округи на північному заході — Ленінградський і Московський.

Військові округи не створюють «про всяк випадок». Це довгострокове планування під конкретний театр воєнних дій. Створення військових округів із власним стратегічним командуванням, оперативним плануванням, логістикою і тилом, мобілізаційними планами — класична ознака підготовки до конфлікту високої інтенсивності.

РФ готується до агресивної війни, яку вона може розпочати у відповідь або на власну провокацію, або на подію, яку сама визнає casus belli — чи то затримання танкера, чи закриття проток для тіньового флоту, чи заява про розміщення ядерної зброї на території Швеції, Фінляндії або Естонії.

У червні 2025 року заступник міністра закордонних справ РФ Сергій Рябков заявив: «Війна в Україні не закінчиться, поки НАТО не припинить свою військову присутність у країнах Балтійського регіону».

Рябков додав, що розширення НАТО на схід було серед першопричин війни, і коріння конфлікту лежить не лише в самій Україні, а й у НАТО. Це заява Рябкова нічим не відрізняється від ультиматуму НАТО, озвученого ним 10 січня 2022 року, з вимогою «прибирати манатки і повертатися до кордонів 1997 року».

Але якщо приводом до війни може бути будь-яка подія, на яку вкаже Кремль, то важливо звернути увагу на «якірну подію», після якої війна стає неминучою. У випадку з повномасштабним вторгненням в Україну якірною подією стало визнання 21 лютого 2022 року т. зв. ДНР і ЛНР.

Позиція Європи

Путін завдав першого нищівного удару по лівоцентристсько-ліберальній концепції, яку донедавна найкраще втілювала Європа. Другий удар по цій концепції завдав Дональд Трамп.

Перед Європою постав вибір — змінюватися або загинути, і вона, судячи з усього, обрала перше. Європа обрала правий поворот, і, відчуваючи його неминучість, під нього підтягуються політичні сили європейських країн.

Кремль, звісно, цей процес розцінюватиме як «фашизацію». Марія Захарова прямо заявила: «Хтось цілеспрямовано і свідомо ставить на керівні посади в країнах колективного Заходу нащадків нацистів. І таких політиків у Європі стає дедалі більше».

Європа відчуває свою вразливість і готується. Всі європейські країни, що межують із РФ і РБ, вийшли з Оттавської конвенції про заборону протипіхотних мін і розгортають мінні загородження. Литва і Фінляндія створюють глибоко ешелоновані лінії оборони. Польща створює танковий хаб і зміцнює ППО.

Європа нарощує виробництво снарядів і дронів, активно переймає досвід України та створює спільні підприємства з виробництва озброєнь на основі технологій, що довели свою ефективність на полі бою в Україні. Технології дозволяють Європі виробляти надсучасну зброю, яка дещо поступається американській, але перевершує російську.

Але все упирається у виробничі потужності (хоча й це поступово вирішується) та колективну свідомість. Після 1945 року безпеку Європи забезпечували США. Тепер треба швидко змінювати масову свідомість у бік мілітаризації. Не змінивши її, європейські країни не зможуть підвищити витрати на оборону. А 5% ВВП — це вже мілітаризована економіка.

Але головне — у Європи зовсім немає часу!

Тому Європа, по суті, купує час в України. І хоч як це цинічно звучить, Європа готова платити за підтримку України, щоб та якомога довше сковувала Росію.

На сьогодні Європа не готова до відбиття російського вторгнення. Але чи готова Росія до вторгнення? Теж ні! Але війна — це така річ, до якої неможливо підготуватися повністю. Не готові обидві сторони, тому вирішальним чинником стане те, хто більше не готовий.

WSJ написав: «Воєнна гра, організована німецькою газетою Die Welt у грудні 2025 року, змоделювала російське вторгнення в Литву. У сценарії, дія якого розгортається у жовтні 2026 року, Росії знадобилося лише 15 000 солдатів і кілька днів, щоб підірвати довіру до НАТО і встановити контроль над Балтикою. Ключ до успіху — не військова перевага, а впевненість у тому, що Німеччина коливатиметься, а США відмовляться задіяти статтю 5».

Крім того, широко тиражувалася новина про те, що під час військових навчань НАТО Hedgehog 2025 в Естонії невеликий український підрозділ, озброєний дронами та набутими навичками сучасної наземної війни, розгромив на навчаннях два батальйони — британський та естонський.

І такі новини Путін розшифровує як вдалий часовий слот. Сигнал до дії!

За такого розкладу повідомлення розвідок європейських країн — членів НАТО про те, що Росія буде здатна атакувати східний фланг Альянсу протягом 3–5 років, виглядають надто оптимістично. Грубо кажучи, момент найбільшої вразливості Європи — і відповідно найбільш вдалий момент для російської атаки — настав зараз.

Образ перемоги для Європи

Сьогодні не стоїть питання, брати Європі участь у війні з Росією чи ні. Війна набуває рис об'єктивної події, від якої європейці не можуть відмовитися, навіть якщо захочуть.

Питання в тому, що Європа може з цієї війни здобути.

Вся Європа, як раніше Україна, може стати одним великим «Сталевим дикобразом». Мілітаризація економіки та свідомості дозволить усунути дисбаланси: здути «бульбашки» соціальних виплат і міграційної політики, вийти на раціональний шлях розвитку.

При цьому «сталевий дикобраз Європи»:

• набуває ідентичності, нелібертальної об'єднавчої концепції та здійснює повернення до традиційних (раціональних) цінностей;
• проводить структурну перебудову економіки: реіндустріалізацію, підвищення ефективності суспільного виробництва, відхід від руйнівного «зеленого» та соціального порядку денного;
• підвищує керованість економікою та суспільством загалом.

Якщо Європа відіб'ється від Росії власною зброєю, вона розширить межі своєї автономії стосовно Сполучених Штатів.

Позиція США

У стратегії національної безпеки США Європа розглядається як ключовий союзник, але водночас як регіон, що має взяти на себе більшу частину відповідальності за власну оборону — поки Вашингтон зосереджується на глобальному суперництві з Китаєм.

Іншими словами, Штатам потрібно ще міцніше прив'язати Європу до себе, щоб у тієї не було власної зовнішньої та санкційної політики; щоб Європа теж вважала Китай загрозою і не передавала йому критичні технології; щоб Європа повністю залежала від американських енергоресурсів і озброєнь.

Таким чином, вторгнення Росії в Європу є допустимим сценарієм для США, в ході якого Штати прийшли б Європі на допомогу. Звісно, не безкоштовно! Саме цим можна пояснити таку активність США в процесі мирного врегулювання між Україною і Росією.

Позиція Китаю

Якщо в США, Європі та Росії консенсус щодо Другої Північної війни, схоже, вже складається, то для Китаю це вкрай неприємний сюрприз — як і військова операція США у Венесуелі, а тепер і дестабілізація в Перській затоці.

Агресивна політика Росії спровокувала пошук інших, надійніших логістичних маршрутів — альтернативних використанню транзитного потенціалу Росії.

США вже підготували «Маршрут Трампа» (TRIPP) — коридор для товарів із Китаю до Європи.

Початок Другої Північної війни призведе до того, що:

• пункт пропуску «Брест–Малашевичі» буде перекритий — або за ініціативою польської сторони (Польща вже відпрацювала цей механізм восени 2025 року), або внаслідок бойових дій;
• рух танкерів із російською нафтою буде зупинено — Данія перекриє протоки.

У разі конфлікту на Балтиці китайський проект «Один пояс — один шлях» буде остаточно похований: транзит через Північний шлях буде перекритий, а Китай змушений буде піти у вузький, вразливий і явно не підконтрольний Піднебесній «маршрут Трампа».

Позиція України та наші можливості

Для України це, з одного боку, може стати перепочинком — хоча нам однаково доведеться утримувати Росію, не дозволяючи перекидати великі сили в Європу.

З іншого боку, це момент найбільшої потрібності Європі, яка критично залежатиме від українського бойового досвіду та технологій, що пройшли перевірку полем бою.

Підсумком першої Великої Північної війни стало створення Російської імперії, яка отримала вихід до Балтійського моря, вестернізувалася і закріпилася як важливий гравець у регіоні.

Друга Північна війна з найбільшою вірогідністю може призвести до зворотного ефекту: втрати виходу до моря, остаточного закриття «вікна в Європу» та втрати впливу в регіоні — і як наслідок — у світі.

Автори:

Володимир Шевченко, політолог, доктор філософських наук.

Андрій Саварець, аналітик, юрист, автор телеграм-каналу «Особлива думка».