Як Орбан перетворив Україну на головну страшилку угорських виборів

Угорська преса, що працює на прем’єра Віктора Орбана, потужно та безпрецедентно використовує Україну як «лякалку» на виборах. Якщо переглянути основні угорські проорбанівські видання Magyar Nemzet, Origo, Mandiner, то кидається в очі, що вони просто захлинаються злобою щодо Української держави, яку вони подають як найбільшу загрозу для угорського народу.

Ключова проорбанівська газета Magyar Nemzet регулярно публікує матеріали, що звинувачують Україну в енергетичному тиску, втручанні у внутрішні справи Угорщини та порушенні прав меншин. Наративи видання включають заяви про «сплановані атаки» на енергетичну безпеку, примусову мобілізацію етнічних угорців та спроби вплинути на вибори, що, на думку Magyar Nemzet, загрожує європейській безпеці.

В газеті Magyar Nemzet з’явилася стаття під промовистою назвою «Ukrajna finanszírozása felzabálná a magyar jövőt, ehhez gyárt terveket a Tisza Párt» (Фінансування України поглине майбутнє Угорщини, партія «Тиса» будує плани щодо цього).

Magyar Nemzet зокрема пише ось таке: «Після антивоєнного мітингу в Дебрецені Міклош Санто надав короткий аналіз. За словами генерального директора Центру фундаментальних прав, війна та фінансування України стали стратегічною метою Європейського Союзу, витрати на яку зрештою будуть оплачені громадянами країн-членів.

Україна та фінансування війни поглинуть майбутнє Угорщини, і «Тиса» розробляє готові плани для цього, написав Міклош Санто. Згідно з аналізом, головне твердження Віктора Орбана полягає в тому, що суть конфлікту навколо закриття нафтопроводу «Дружба» насправді стосується майбутнього угорської економіки. Європейські керівники все більше рухаються до подальшого фінансування війни, тоді як тягар цього лягає на держави-члени, зазначив генеральний директор Центру фундаментальних прав.

Війна в Україні та фінансування України все більше стають питанням життя і смерті для Брюсселя, і угорські праві по суті стоять на заваді військовій осі. Однак, якби ЄС міг рухатися до подальшого фінансування війни не лише на тактичному, а й на стратегічному рівні, витрати зрештою будуть оплачені громадянами держав-членів. Мотивація Брюсселя для цього зрозуміла: гроші, надані Зеленському досі під назвою «позики», могли б бути повернуті до ЄС лише за умови, що Росія сплатить репарації у разі повної військової поразки, тому в їхніх очах війна та подальше кровопролиття фактично є передумовою для фінансової гарантії.

Прем’єр-міністр зазначив, що вступ України до ЄС та довгострокове фінансування війни можуть означати, що угорські гроші спрямовуються на конфлікт, що звузить економічний простір та майбутні можливості Угорщини в короткостроковій перспективі, нагадав Міклош Санто. Якщо ми дозволимо їм забрати наші гроші, країна заборгує, а наслідки понесуть наші діти та онуки».

Далі Magyar Nemzet продовжує: «У цій ситуації ключовими питаннями стають енергетична політика та нафтова блокада, що є інструментом шантажу Києва та Брюсселя, який з ним змовляється, а також потенційного бенефіціара «Тиси», зазначив генеральний директор.

Конфлікт навколо трубопроводу «Дружба», таким чином, також є випробуванням на міцність: йдеться про те, чи зможе Угорщина зберегти свій мир та суверенітет, а також доступ до дешевих джерел енергії. Якщо план шантажу вдасться, і нас відокремлять від дешевої російської нафти згідно з планами Петера Мадяра, це матиме негайний вплив на накладні витрати, конкурентоспроможність промисловості та економіку в цілому.

Політичний вимір дебатів також очевидний. В Угорщині є актори, включаючи «Тису», які готові адаптуватися до логіки війни Брюсселя та впроваджувати пов’язані з цим економічні рішення. Тому політичні дебати стосуються того, чи збереже Угорщина свою енергетичну безпеку та економічний простір для маневру, чи інтегрується вона в європейську систему, де фінансування війни поступово поглинатиме майбутні ресурси та безпеку. 12 квітня буде вирішено, чи збереже Угорщина здатність діяти відповідно до власних економічних інтересів, чи буде змушена вступити в європейську війну, – завершив свій аналіз Міклош Санто».

Цікаво, про які це «наші гроші» йдеться? Адже паразитизм Віктора Орбана на євроінтеграції є ні чим іншим, як політичним шахрайством або шахрайським клієнтизмом. І притомні громадяни Угорщини це добре розуміють. Ці мільярдні подачки з Брюсселя не можуть продовжуватися безкінечно. Орбанізм агресивний, підлий, але недалекоглядний. Ніколи ні одна електоральна диктатура в Європі не зможе правити вічно. І Орбан не стане виключенням із цього правила.

У сучасному угорському політичному дискурсі напередодні виборів, запланованих на 12 квітня 2026 року, Україна, через механізм нагнітання «політики страху», трансформувалася з сусіда в центральний інструмент внутрішньої мобілізації електорату.

Аналіз медіастратегії уряду Віктора Орбана та партії «Фідес» дозволяє виділити ключові аспекти використання «української карти» як екзистенційної загрози:

  – Наратив «війна або мир». Основна теза проорбанівської пропаганди полягає в тому, що лише чинний уряд є гарантом миру, тоді як опозиція (зокрема партія «Тиса» Петера Мадяра) нібито діє за вказівкою «брюссельських розпалювачів війни» і готова відправити угорських солдатів на фронт в Україну.

Цей меседж активно тиражується через державні ЗМІ та зовнішню рекламу, часто з використанням штучного інтелекту для створення емоційних образів, наприклад, плакатів із президентом Зеленським та європейськими чиновниками.

  – Дискредитація суверенітету та інституцій. Угорська преса системно дегуманізує Україну, заперечуючи її суб’єктність. Орбан публічно заявляв, що Україна перестала бути суверенною державою і є лише інструментом Заходу.

  – Звинувачення у втручанні у вибори. Щоб нівелювати успіхи опозиції, яка за останніми опитуваннями випереджає «Фідес» на 10-12 відсотків, уряд Орбана офіційно звинувачує Київ у «координованих заходах щодо втручання в угорські вибори». Це дозволяє каналізувати внутрішнє невдоволення економікою (інфляцією, занепадом охорони здоров’я), перемкнувши увагу суспільства на «зовнішнього ворога».

  – Енергетичний шантаж та залякування колапсом. Пропаганда експлуатує тему зупинки транзиту нафти через нафтопровід «Дружба», ігноруючи факти російських обстрілів інфраструктури та звинувачуючи Україну в «енергетичній блокаді». Виборців лякають, що підтримка України призведе до економічного краху Угорщини, тоді як відмова від допомоги Києву нібито збереже низькі ціни на бензин.

Ця стратегія спрямована на консервацію лояльного електорату в сільській місцевості, де домінування державних медіа є абсолютним. Україна в цьому контексті виконує роль ідеального антагоніста, через якого Будапешт веде свою проксі-війну з Брюсселем, намагаючись зберегти владу в умовах найсерйознішого політичного виклику за останні 16 років.

Безперечно, що антиукраїнська кампанія Віктора Орбана перед парламентськими виборами є класичним прикладом інструменталізації зовнішньої політики для внутрішньої мобілізації електорату, і хоча повністю зупинити її ззовні майже неможливо, існують механізми суттєвого обмеження її ефективності.

Варто зазначити, що стратегія промосковського Орбана базується на створенні «екзистенційної загрози» в особі України та Брюсселя, щоб відвернути увагу від економічної стагнації, високої інфляції та зростання популярності опозиційної партії «Тиса» Петера Мадяра.

Завадити цій кампанії можна через три рівні впливу. Перший – це інституційний тиск Європейського Союзу. ЄС має можливість заблокувати багатомільярдні фінансування угорського уряду. Щоб таким чином підштовхнути Будапешт до розблокування 90 мільярдів європейських кредитів для України. Або навіть ініціювати процедуру за статтею 7 Договору про ЄС для призупинення права голосу Угорщини, що продемонструє угорському виборцю реальну ціну ізоляціонізму.

Однак Брюссель наразі діє обережно, пом’якшуючи критику, щоб не дати Орбану приводу звинуватити ЄС у прямому втручанні у вибори, що він уже намагається робити, називаючи опозицію «агентами Брюсселю та Києва».

Другий рівень – це інформаційна протидія та підтримка демократичних інститутів. Оскільки виборча кампанія «Фідес» насичена дезінформацією (наприклад, про «примусову мобілізацію угорців» або використання ШІ-білбордів із президентом України), критично важливою є підтримка незалежних медіа та фактчекінгових організацій в Угорщині, які займаються перевіркою достовірності заяв політиків, новин та інформації в ЗМІ, виявляючи фейки та маніпуляції. 

Третій рівень – це стратегічна стриманість України. Зараз будь-яка гостра реакція Києва на провокації Орбана (звинувачення у шпигунстві, втручанні у вибори чи суперечки щодо трубопроводу «Дружба») негайно використовується угорською пропагандою як доказ «української агресії» проти Угорщини.

Найбільш ефективною тактикою, щоб завадити планам Орбана є позбавлення його монополії на «порядок денний». Коли опозиція на чолі з Мадяром фокусує увагу на внутрішніх проблемах: корупції, кризі в системі охорони здоров’я та освіти, то  антиукраїнська риторика Орбана починає виглядати як штучна спроба втечі від реальності.

Отже, завадити кампанії Віктора Орбана можна не стільки через заборони з боку Брюсселю, скільки через створення умов, де вартість такої політики для пересічного угорця (через санкції ЄС чи економічну ізоляцію) стане вищою за емоційний ефект від страху перед вигаданим орбаністами  «зовнішнім ворогом».

Очевидно, що стратегія для нівелювання політичного впливу Віктора Орбана та його партії «Фідес» вимагає переходу від реактивного засудження до прагматичного конструювання «дилеми вартості» від продовження його довготривалого правління для угорського електорату.

Оскільки в основі режиму Орбана лежить специфічний соціальний контракт: обмеження ліберальних стандартів в обмін на відносно стабільний добробут та захист ідентичності від штучно акцентованих загроз, деконструкція цієї моделі можлива лише за умови порушення кореляції між лояльністю до режиму та економічною безпекою індивіда.

Ключовим інструментом у даному контексті є механізм залучення ЄС, який потребує перетворення Євросоюзу з чисто правового регулятора на чинник реального економічного впливу через створення фінансового дефіциту.

Коли затримка коштів із фондів відновлення або структурних фондів переходить із абстрактних макроекономічних показників у площину реальної інфляції, деградації інфраструктури чи скорочення соціальних субсидій, емоційний капітал «боротьби з Брюсселем» починає стрімко знецінюватися.

Все вказує на те, що популістські режими є вкрай чутливими до «електорального розрахунку». Адже як тільки ціна за ідеологічний конформізм перевищує вигоду від державної патерналістської підтримки, мобілізаційний потенціал страху перед «зовнішнім ворогом» втрачає свою ефективність.

Більше того, економічна ізоляція та посилення санкційного тиску створюють ситуацію «токсичності» угорської юрисдикції для іноземних інвестицій, що є критичним для економіки, орієнтованої на експорт.

А створення умов, де угорський бізнес та середній клас опиняються перед вибором між інтеграцією у глобальні ринки та ізоляціоністським курсом уряду, веде до внутрішньої ерозії еліти.

Таким чином, стратегічна мета полягає в радикальному підвищенні для угорського виборця «вартості утримання влади» Віктором Орбаном. Коли кожне наступне популістське рішення тягне за собою пряме погіршення купівельної спроможності громадян, раціональний інтерес виборця неминуче вступає в конфлікт із нав’язаною ідеологічною конструкцією, що створює вікно можливостей для політичної альтернативи.

Ця стратегія може бути спрямованою на демонтаж самих основ угорської антиліберальної моделі. Адже режим  Віктора Орбана роками тримається на специфічній формі негласного суспільного договору: обмеження певних демократичних свобод та концентрація влади і фінансових ресурсів в руках орбанівського олігархічного клану в обмін на ілюзорну економічну стабільність і захист від «зовнішніх загроз» (міграції, бюрократії ЄС, ліберальних цінностей).

Різке і радикальне підвищення «вартості утримання влади» фактично означає розрив цього контракту. Коли оманливий політичний комфорт, який створює прийняття існуючих правил гри, перестає компенсуватися матеріальним добробутом, виборець переходить від стадії емоційної ідентифікації з лідером до стадії прагматичного аудиту державних рішень.

Адже угорський виборець здатний ігнорувати корупцію або звуження свободи слова, доки його особиста купівельна спроможність залишається незмінною. Однак, коли ціна лояльності стає надмірною (інфляція, падіння реальних доходів, деградація публічних сервісів), виникає конфлікт між «нав’язаною ідеологемою» орбанівським режимом (Угорщина як фортеця) та «побутовим реалізмом» (порожній холодильник).

А це створює умови для делегітимізації влади: популістські гасла починають сприйматися не як захист національних інтересів, а як причина особистих фінансових втрат.

Вікно можливостей заміни режиму Віктора Орбана з’являється не просто через незадоволення, а через зміну структури політичного ринку. Погіршення економічних показників змушує аполітичну частину суспільства та «м’яких» прихильників влади шукати альтернативу, яка б пропонувала не іншу ідеологію, а ефективний менеджмент.

У такому контексті політична альтернатива має позиціювати себе як силу, що «поверне раціональність» у державне управління, протиставляючи «дорогій ідеології» Віктора Орбана «реалістичний прагматизм» опозиції.

Проте варто враховувати, що за умов монополізації Орбаном медіапростору Угорщини, авторитарний режим може спробувати подавати економічні труднощі як «зовнішню агресію» (саботаж Брюсселя або санкції).

Тому успіх стратегії залежить не лише від факту погіршення життя, а від того, чи вдасться опозиційним силам закріпити в масовій свідомості прямий причинно-наслідковий зв’язок: «бідність – це пряма ціна політики Орбана».

Перетворення лояльності на «дорогий актив» є класичним інструментом дестабілізації гібридних режимів. Якщо вартість ідеологічної ідентичності стає непосильною для середнього класу, режим втрачає свою масову базу, перетворюючись із «народного обранця» на «економічний тягар», що є передвісником системної політичної трансформації.