Багатоетапна операція: як Ізраїль і США чотири роки готували кінець Ісламської Республік

Цей текст є резюме ефіру Юрія Романенка з Мазіаром Міаном про ситуацію в Ірані.

Коли 28 лютого 2026 року американські та ізраїльські літаки почали завдавати ударів по Ірану, чимало спостерігачів сприйняли це як раптовий злам подій. Мазіар Міан — іранець, який живе в Україні вже двадцять років, людина, що стежить за внутрішньою політикою Ісламської Республіки через родину, друзів і персомовні Telegram-канали — з самого початку дивився на це інакше.

«Усе це почалося ще після протестів 2022 року, коли особливо Ізраїль побачив, що є такий внутрішній потенціал, на який можна спиратися», — каже Міан.

За його словами, після вбивства Махси Амині та шести місяців протестів ізраїльське військово-політичне керівництво зробило принциповий стратегічний висновок: іранське суспільство — це не інертна маса, залякана режимом, а жива, потенційно вибухонебезпечна сила. Її можна враховувати в розрахунках. На неї можна спертися.

Символом нового курсу став візит принца Рези Пехлеві до Ізраїлю в 2023 році. Син останнього шаха зустрівся з Нетаньягу, відвідав Стіну Плачу та Яд Вашем. Для політика у вигнанні, якого десятиліттями сприймали західні столиці як екзотичний реліквт, це був вихід на абсолютно інший рівень.

«Зустріч з Нетаньягу була першою такою гучною зустріччю з главою держави», — констатує Міан. Після неї, за його переконанням, почалося планування багатоетапної операції зі знищення режиму.

Операцію спочатку планували на літо 2026 року. Але січневі протести сплутали карти — у хорошому сенсі для тих, хто хотів зміни влади в Тегерані. Начальник Генерального штабу Ізраїлю Ізраїль Кац публічно визнав: побачивши готовність іранського суспільства, командування вирішило почати раніше.

«Вони вирішили провести цю операцію раніше, бо побачили готовність іранського народу», — пояснює Міан.

Січень 2026: репетиція революції

Щоб зрозуміти логіку нинішньої війни, треба повернутися до того, що сталося 8–9 січня 2026 року. Цей епізод залишився майже непоміченим у західних медіа — його затьмарили інші новини. Але Міан називає його переломним.

6 січня принц Реза Пехлеві опублікував в Instagram відеозвернення із закликом виходити на вулиці. Ролик набрав понад 90 мільйонів переглядів. Увечері 8 січня, у точно призначений час — о 20:00 — люди вийшли по всьому Ірану.

«О 8-й люди вийшли на вулиці. О 9-й інтернет повністю відключили», — розповідає Міан.

За двоє діб — 8 і 9 січня — режим убив понад 30 000 людей по всій країні. Не лише в Тегерані. У маленьких містах провінції Ілам, у Лорестані, у Белуджистані. Два невеликих міста на заході країни — Абданан та ще одне, назву якого Міан у гарячці розмови не згадав, — кілька днів повністю перебували під контролем повсталих.

«Заклик до виходу людей на вулиці був дуже добре, позитивно сприйнятий. Люди послухалися і вийшли», — каже Міан. І додає з нескрываною впевненістю: коли прийде час знову — вони вийдуть знову.

Січневі події стали доказом того, що принц Пехлеві — не просто «ютубер в еміграції», як іронізують скептики з іранської діаспори в США. Це політик із реальним мобілізаційним ресурсом усередині країни.

Анатомія операції: від щупалець до голови

Міан описує логіку військової кампанії як послідовну і хірургічно вибудувану. Жодного хаосу — лише поетапність.

Перший етап — знищення мережі проксі. Розгром «Хезболли» в Лівані, ліквідація боєздатності ХАМАС у Газі. Щупальця Ісламської Республіки в регіоні відрублені.

Другий етап — знищення власного військового потенціалу Ірану. Ракетна програма і флот. «Флот потопили повністю, навіть той корабель, який знаходився в Індійському океані», — каже Міан. Пускові установки балістичних ракет знищені настільки, що кількість пусків знизилася, за різними оцінками, на 60–70%. У перший день війни Іран випустив близько 275 ракет. Через тиждень — близько 15 на добу.

Третій етап — і саме тут розмова стає по-справжньому несподіваною — удари по силовому апарату всередині країни. По штабах Корпусу вартових ісламської революції, по поліцейських дільницях, по спортивних комплексах, де ховалися бійці КВІР.

«Вчора були удари по кількох державних спортивних комплексах. Це місце, де ховалися якраз ці силовики. В олімпійському комплексі Азаді розбомблено дванадцятитисячний критий зал, де ховалися силовики», — розповідає Міан.

Романенко формулює логіку цих ударів прямо: «Це підготовка повстання, бо це центр управління придушенням повстання». Міан погоджується.

Навіщо витрачати дорогі ракети на районну поліцейську дільницю в провінційному містечку? Тому що саме ця дільниця — точка, звідки вийдуть озброєні люди, коли натовп вийде на вулицю. Приберіть цю точку — і натовпу буде нікому стріляти в спину.

«Навіщо це робити? Навіщо бомбити маленьку поліцейську дільницю в маленькому містечку? Для цього є план. І цей план — зміна режиму», — каже Міан.

Втрата управління: коли генерали діють самі

Перший день війни приніс не лише військові результати, а й політичний перелом. Був ліквідований верховний лідер Алі Хаменеї.

«У перший день був знищений Хаменеї, лідер Ісламської Республіки, на кому все трималося, насправді. Це дуже великий результат», — оцінює Міан.

Загибель Хаменеї оголила структурну слабкість системи, яка десятиліттями вибудовувалася навколо єдиного центру прийняття рішень. Виявилося, що у режиму був план на випадок ліквідації верхівки: право віддавати накази передавалося генералам нижчого рангу. Теоретично — розумно. На практиці — катастрофа.

«Зараз різні генерали в різних місцях чинять так, як їм заманеться», — констатує Міан.

Результат — серія рішень, які інакше як безумством не назвеш. Іран почав обстрілювати країни, які до останнього намагалися запобігти війні й виступали посередниками. Ракети і дрони полетіли в бік Оману, Азербайджану, Туреччини. Одна ракета впала на Кіпрі — на території британської військової бази.

«Почали бомбити навіть Оман. Який у цьому сенс?» — дивується Міан.

Сцена, яку він описує далі, гідна політичної сатири. Іранський МЗС терміново телефонує до Баку і повідомляє, що не розуміє, що сталося, і обіцяє розслідування. Водночас КВІР публікує заяву, що дрони, які впали в Азербайджані, — зовсім не іранські, а азербайджанські.

«Це говорить про втрату управління», — резюмує Міан. Режим ще не впав, він «якимось чином тримається», але ознаки розпаду управлінської вертикалі очевидні.

Хто керує Іраном сьогодні

Питання про реальну владу в Тегерані після загибелі Хаменеї — не риторичне. Міан розбирає розстановку сил детально.

Формальний президент Масуд Пезешкіан — величина декоративна. «Він зараз нічого не вирішує в Ірані», — каже Міан, уточнюючи, що це справедливо з моменту його обрання.

Реальна влада зосереджена в руках двох людей. Перший — Моджтаба Хаменеї, син верховного лідера, сам вихідець із КВІР, учасник ірано-іракської війни. Він, за оцінкою Міана, найвірогідніший претендент на роль нового лідера режиму. Другий — Алі Ларіджані, секретар Ради національної безпеки. Саме він, за словами Міана, віддавав накази про відкриття вогню по демонстрантах 8–9 січня: «Рада національної безпеки дає дозвіл на те, щоб відкрили вогонь. Це його зона відповідальності».

Є і третя фігура — спікер парламенту Багер Каліباф, теж вихідець із КВІР. Усі троє — люди однієї системи, одного корпусу, однієї війни.

На периферії існують реформісти — Хасан Рухані та Джавад Заріф. Міан не виключає, що їх можуть залучити до перехідних процесів як осіб з більш поміркованим іміджем. Але самостійною силою вони не є.

Показово: у день запису ефіру ізраїльтяни завдали повторного удару по підземному бункеру під резиденцією Хаменеї — цього разу протибункерними бомбами. «Кажуть, що там хтось перебував. Можливо, хтось із тих, кого я сьогодні назвав, можливо, вже не з нами», — обережно зауважує Міан.

Курди, сепаратизм і червоні лінії

Одна з найгарячіших тем навколо іранського конфлікту — роль курдських збройних формувань. Західні ЗМІ активно обговорювали можливість курдського наступу з території Іраку. Міан реагує на цю тему з нескрываним роздратуванням.

«Це все смішно. З цього нічого не вийде», — каже він.

Аргументація побудована на двох рівнях. Перший — суто військовий: іранська армія налічує 150–190 тисяч осіб плюс кілька сотень тисяч резервістів. Проти цієї сили кілька тисяч озброєних курдських бійців в Іраку — «просто жарт», за висловом Міана.

Другий рівень — політичний і психологічний, і він важливіший. Іранські курди, які вийшли на протести 8–9 січня з тими самими гаслами, що й мешканці Тегерана, Ісфагана та Шираза, вважають себе іранцями. Сепаратизм — маргінальне явище, яке не має масової підтримки навіть у Курдистані.

Але цей тезис має важливе застереження. Міан проводить несподівану паралель з Україною: «Якщо Ізраїль і США нададуть підтримку маргінальним сепаратистам, щоб захопити якийсь шматок — у такому разі такі самі, як я в Ірані, вони всі підуть воювати, захищати свою землю».

Він згадує батька — військового офіцера, який служив при шаху. Коли Саддам Хусейн напав на Іран у 1980 році, той пішов на фронт — захищати країну, а не режим. «Для нього не було такого, що от це напад на іранський режим. Людина прийшла забрати твою землю — ти йдеш захищати свою землю».

Саме тому, наполягає Міан, нинішня війна сприймається іранцями інакше, ніж будь-яка попередня агресія: «Ніхто не хоче забрати землю іранців. Навпаки, бомблять людей, які їх убивали два місяці тому».

Інформаційна війна: від відеокасет до Starlink

Окремий сюжет ефіру — як опозиція підтримує зв'язок із населенням в умовах тотальної інформаційної блокади. Міан малює картину, в якій сорок років боротьби режиму із зовнішніми сигналами складаються в майже анекдотичну послідовність.

Спочатку конфісковували відеокасети — на них перша хвиля емігрантів із США записувала послання для тих, хто залишився на батьківщині. Потім вилучали супутникові тарілки — приїжджали, піднімалися на дахи і просто забирали. «Нам доводилося ще раз купувати тарілку, щоб зловити супутник», — згадує Міан про роки, проведені в Ірані.

Тепер відключають інтернет. 8 січня 2026 року — через годину після того, як люди вийшли на вулиці — мережу обрубали повністю. Одночасно почали глушити Starlink.

Сьогодні опозиційні канали з десятками мільйонів підписників мовлять по супутнику й через короткохвильове радіо — «як Голос Америки 50 років тому», зауважує Міан без тіні іронії. Кілька разів хакери зламували державне іранське телебачення: на кілька хвилин усі канали показували звернення принца Пехлеві.

Starlink при цьому продовжує частково працювати. «Ми отримуємо фотографії, отримуємо відео» — це означає, що всередині Ірану існує організована мережа людей, які знімають, знають, кому передати матеріал, і вміють його вивантажувати в мережу через ті небагато точок, де сигнал пробивається.

Ціна для України: короткострокові втрати, довгостроковий виграш

Юрій Романенко не уникає незручного питання: що ця війна означає для України прямо зараз? Відповідь неоднозначна.

Короткострокові витрати очевидні. Нафта дорожчає. Запаси ракет-перехоплювачів Patriot у країнах Затоки серйозно виснажені: за розрахунками, які Романенко цитує зі статті аналітика Фабіана Гофмана, лише ОАЕ витратили за перші дні війни від 20 до 40 відсотків свого арсеналу. США водночас знімають частину санкцій з російських логістичних компаній — щоб мотивувати Москву на більшу поступливість. Увага Вашингтона і його військові ресурси зосереджені на іншому театрі.

«У росіян зараз є якийсь час — буде фора з подолання нашої ППО», — визнає Романенко.

Міан не сперечається з тактичним виміром. Але наполягає на стратегічному: «У довгостроковій перспективі Україна отримає союзника замість ворога». Шахеди перестануть літати. Балістичні ракети перестануть поставлятися до Росії. А зустріч Зеленського з принцем Пехлеві на Мюнхенській конференції на початку 2026 року — свідчення того, що Київ уже думає саме в цій логіці.

«З цього все починалося, коли в нас був перший із тобою ефір. Перший — 2022 рік, осінь, коли я вперше був у тебе в ефірі. Ми говорили про те, що необхідно з ним почати комунікувати», — нагадує Юрій Романенко Мазіару Міану. «Так, ми були першими», — підтверджує той.

Чому ця війна не може бути тривалою

Фінальна теза Мазіара Міана — і, мабуть, найважливіша для розуміння всієї ситуації. Війна проти Ірану не може затягнутися. Не тому що хтось цього не хоче, а тому що проти затяжного конфлікту працює надто багато інтересів одночасно.

Китай отримує 80% іранської нафти через Ормузьку протоку. Індія — найбільший покупець близькосхідних енергоносіїв. Арабські країни живуть транзитом через ту саму протоку. Трамп не може дозволити собі тривалу війну напередодні електорального циклу.

«Нікому не вигідно. Китай, Індія, вони купують нафту в арабів, і ця нафта проходить через Ормузьку протоку. Ніхто не допустить, щоб це була тривала війна», — каже Міан.

При цьому військова логіка теж працює проти затягування. За першу тиждень знищено, за оцінкою Міана, 80–90% ракетного потенціалу Ісламської Республіки. Флот на дні. Командна вертикаль зруйнована. «Якщо за тиждень таке сталося — значить, через тиждень взагалі не буде цих пусків».

Залишається головне питання: чи встигнуть удари по силовому апарату послабити його настільки, щоб народне повстання, коли прийде заклик, не захлинулося у крові — як це сталося у січні?

«Коли їх розбомблять — тоді подивимося, буде результат чи ні», — каже Міан. І додає те, що, власне, і робить цей ефір важливим документом моменту: «На даний момент усе до цього йде».