Ротний, командуй тилом

Примітка редакції. Дві країни, яким тісно вже навіть зараз.

Чим далі від фронту, тим чистіша совість. Тим легше дихається. Тим краще спиться. Тим більше з'являється думок про те, що взагалі-то треба жити, а не постійно думати про якусь там війну, яка — ну ви ж самі розумієте — десь «там».

Вона ж не тут. Не поруч. Ось там, де горить, нехай собі й горить. Ту частину ти все одно подумки вже списав (а може, навіть зі списку власних територій для себе викреслив). А ось тут добре. Їси суші, бачиш на вулиці таксі, клацаєш Instagram і обурюєшся через відключення світла.

Фронт наближається. Це факт, який легко нагадати все новим і новим областям. Наш фронт вимірюється в тисячах кілометрів, і наближатися вміє з будь-якого боку. Його наближення завжди підтверджується й тим, що вас починають якісніше вбивати.

КАБи, які ще рік тому не долітали, тепер долітають. О ні, війна? Та куди, нє. Просто у містечку стало більше військових. Треба їм хату баби Марусі здати за ціною пари поверхів у «Хілтоні». Війна не тут, війна далеко. Тільки FPV-дрони, які ще недавно були виключно фронтовою екзотикою, тепер літають уздовж доріг.

Та далеко та війна, чого ви причепились. Да-ле-ко. Тільки вздовж ключових маршрутів уже натягують захисні сітки. От дурні, навіщо? Скоро ж усі з усіма домовляться.

У цій ситуації частина власників нерухомості показує національну ідею: бігом піднімає ціну оренди. Логіка залізна: військові приїдуть, грошей у них вдосталь, жити в машинах не захочуть. Отже, платитимуть. Ринок є ринок. Попит є попит.

Те, що ці самі військові приїжджають для того, щоб між цим орендованим житлом і ворогом стояти грудьми — це вже деталь, яка в бухгалтерські розрахунки не входить. Але це ще квіточки. Бо є й ягідки.

Якщо КАБ ще не долетів, а FPV тероризують сусідні райони замість твого, можна сміливо відмовити військовому в оренді, бо «а раптом розбомблять». Це окремий жанр мислення, мій улюблений. Він заслуговує на власний термін у словнику когнітивних викривлень.

Людина воює за те, щоб тебе не розбомбили. І саме вона для тебе є чинником ризику отримати бомбу. Хоча розбомбити можуть і порожню хату, бо росіянам треба кудись подіти вже виготовлені «шахеди».

Навесні 2024-го я згадував про це в тексті «Авдос тітки Паці». Хто зараз згадує про Авдіївку, крім військових, які там були? Не знаю, серед цивільних не чую таких тем. Може, погано слухав або не пощастило з вибіркою. Тим не менш, чи є відповідь? Хто?

Люди, які тоді монетизували кожен хлів у прифронтовому місті, чомусь мовчать. Може, живуть у Росії, а сараї в них погоріли. Або втекли до нас у тил, щоб уже в статусі ВПО відчути таку саму любов, тільки вже від держави до себе. А може, й загинули в Авдосі. Чорт його знає.

Таких людей багато. І кожен рік війни вони стабільно вірять, що їх ця доля точно омине.

При цьому та сама людина, яка відмовила військовому в оренді, цілком може вийти на вулицю й обурюватися, що ППО погано працює. Неначе це ППО рубильник на щитовій смикає.

Проспектом везуть загиблого. Кортеж під прапорами. Дорога на кілька хвилин перекрита. І десь обов'язково обурюється таксист. Чому війна заважає проїхати? Риторичне запитання, але відповідь на нього насправді є.

Чому комендантська година? А? Яка війна?

Це симптом системного відчуження від реальності, яка відбувається за кілька десятків або сотень кілометрів звідси. Відстань виконує роль анестезії. І чим більша відстань, тим глибше занурення у знеболюючий стан.

Так можна прокинутись із ломкою від димедролу й усвідомити, що кудись поділись ноги. Обережніше, мій любий майбутній Авдос (я про тил), обережніше.

Вояки збирають гроші на пікап 1996 року. А поруч пиятика, гулянки, суцільні розваги. Ваша війна — фу, вона набридла.

Дві країни ледве уживаються в одній шкірі, і їм дуже тісно. Одна — та, що тримає обгорілий бліндаж і шматок землі під обстрілом. Друга — та, що виводить людей протестувати проти відключень світла. Обидві українські. Обидві тут. Просто вони дуже різні.

Хтось так мріє про кінець війни? Тоді ці дві країни опиняться в одному просторі. І та частина суспільства, що звикла відсувати від себе реальність, уже зараз, здається, будує в голові певну картину майбутнього.

Картина виглядає приблизно так: після перемоги військові повернуться. Трохи потравмовані, трохи незручні, трохи страшнуваті. Їх треба буде якось нейтралізувати. Сховатись від них за спинами Нацгвардії, наприклад. Або за поліцію, якщо та не побоїться. Або ще за якийсь інший інститут, який «наш», тобто цивільний, зрозумілий.

Ця картина має один принциповий дефект. Вона побудована на припущенні, що військові — це маса неорганізованих, травмованих людей без здатності до колективних дій. «Попаяні каліки», як кажуть деякі особливо відверті представники цієї логіки.

Хочу повідомити цим людям дещо важливе. Я бачив організацію в тилу. Я бачив організацію в армії. У тилу життя цілих областей організоване більш хаотично, ніж армійське управління на рівні роти. Замисліться про це.

Бо це — принципово різні рівні. Армія навчилася функціонувати в умовах, де ціна помилки коштує життя. Тил навчився функціонувати в умовах, де ціна помилки — незручна розмова або ще якась обіцянка від президента. Ці два типи організації виховують принципово різні рефлекси, принципово різну дисципліну і принципово різне розуміння життя.

Недооцінювати майбутнього опонента у внутрішній політиці — це стратегічна помилка. Тим більше, коли цей опонент уже кілька років щодня тренується приймати рішення в умовах стресу, дефіциту ресурсів і відсутності гарантій.

Байдужість частини суспільства — це не лише проблема суспільства. Це ще й питання до тих, хто мав цю байдужість подолати, та не став цього робити. Або не захотів.

Банкова надто довго грала у гру «зачекаємо, може саме розсмокчеться». Армію недофінансовували у той момент, коли грошей вистачало. Ну то насолоджуйтесь. Ви так витискали всі соки з війська, що вас тепер зневажає військо. І ви так рятували цивільних від думок про війну, що ці самі цивільні чомусь вважають вас мало не диктаторами. Бінго, мать вашу.

Фронт тим часом наближається. Шукайте згадки за сітками вздовж доріг і палаючими пасажирськими потягами.