«Яка в біса пропаганда? До чого тут марафон?». Медійники поговорили про цензуру, самоцензуру та довіру

Одним із висновків досліджень є те, що межі між журналістикою та блогерством розмиваються. При цьому сильними сторонами блогерів респонденти називають незалежність у виборі тем і їхньої подачі, емоційність, подання особистої думки щодо подій та інсайдерської інформації. А сильними сторонами журналістів — точність і достовірність. Водночас, як свідчить «Індекс», класичні медіа відчутно поступаються блогерам і соцмережам за рівнем довіри аудиторії. 

Тому модераторка панелі, шеф-редакторка «Детектора медіа» Наталія Лигачова запропонувала учасникам поговорити про довіру аудиторії та запитувала про те, чого не вистачає класичним медіа, на відміну від блогерів і соцмереж. «Якщо чогось не вистачає, то чого? Можливо, певні теми не порушують через цензуру чи самоцензуру? І можливо, ми віддаємо блогерам дуже чутливі теми, які потрібно нам самим висвітлювати?», — запитала вона в панелістів: редакторки сайту «Еспресо» Марини Данилюк-Ярмолаєвої, керівниці «Слідство.інфо» Анни Бабінець, голови парламентського комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики Микити Потураєва, голови правління Суспільного Миколи Чернотицького та головної редакторки медіагрупи «Накипіло» Олени Лептуги.

На початку заходу до гостей звернувся координатор Ukraine Media Center Андрй шевченко, який цього разу був присутній віртуально

«Якщо ми так помовчимо ще два роки, то і журналістика зникне»

Голова парламентського комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики Микита Потураєв, який був одним із представників влади на заході, розповідав, що людина так улаштована, що тяжіє до негативної інформації: «Соціальні мережі побудовані так, щоб викликати у нас найбільший відгук, — сказав Потураєв. — 60% потрібно, щоб їх лякали, щоб вони з цим солідаризувались. А решта 40% читають “Детектор” і дивляться якісні розслідування».

Микита Потураєв

Він додав, що вважає суцільним злом усі соцмережі — не лише телеграм — бо вони поглиблюють страхи суспільства. «Я вважаю всі соцмережі… Всі, не тільки телеграм — я вважаю їх усіх абсолютним злом. І я б їх усіх, узагалі, напалмом… Медіа можуть зіграти проти соцмереж, якщо зможуть зібрати цей божевільний світ, що фрагментується на тисячу дрібних шматочків, у цілісну картину світосприйняття. І людині не буде страшно від того, що вона геть нічого не розуміє і не може контролювати», — додав він.

Марина Данилюк-Ярмолаєва, блогерка та редакторка сайту «Еспресо», сказала, що медіа мають адаптуватися до будь-яких кризових умов (обмеження воєнного стану, падіння рекламного ринку): «Виграє той, хто вміє грати у конкуренцію, адаптуватися і не мовчить. Я вважаю, що велика проблема у тому, що на початку повномасштабного вторгнення журналісти обрали позицію замовчувати корупційні історії до завершення війни. А зараз депутати кажуть, що війна може бути ще два роки. Якщо ми так помовчимо ще два роки, то і журналістика зникне».

Марина Данилюк-Ярмолаєва

Данилюк-Ярмолаєва каже, що медіа не висвітлюють усі ті теми, які зараз цікавлять суспільство, і, зокрема, військових: через нестачу людей, досвіду та через самоцензуру. Окрім цього, за її словами, проти журналістів працює цілий пул «лакшері-блогерів-ухилянтів»: «Вонизареєстровані на кладовищах, є професійними ментами — і чомусь їх ніхто не мобілізує. Бо будь-який чоловік у редакції під загрозою. Зробив сюжет про лакшері-сбушника — і за ним ганятимуться по ТРЦ з повісткою. А до таких якВован Петров чиВован Золкін не прийдуть». На її думку, такі блогери покривають певні теми, вигідні владі: наприклад, розповідають, що корупції немає,міндічгейт сфабрикований — і через це довіри до медіа менше.

«У людей є запит на достовірну інформацію. Але при цьому вони вже мають упередження»

У керівниці «Слідство.інфо» Анни Бабінець Наталія Лигачова спитала, чи є зараз у їхній редакції самоцензура.

Анна Бабінець

«Ми ніяк не самоцензуруємося. Наші розслідування впираються суто у факти. Блогери можуть оперувати думками. Ми як люди, що роблять професійну журналістику, маємо спиратися на факти. Усі стежили за вбивством Ігоря Комарова на Балі. Але ми як розслідувачі на кожній нараді шукали, що ж можемо ми зробити з цією темою. Всі соцмережі про це писали й це викликало суспільний інтерес. Але ми не можемо поїхати на Балі, у нас немає джерел у поліції Балі й у нас немає доступу до місця злочину. І тут ми програємо, бо можемо про це лише читати, а не висловлювати припущення, що оце татуювання схоже на оте. Ми не можемо бути диванними експертами». За її словами, редакція керується суспільним інтересом та зібраними доказами.

Наталія Лигачова

Наталія Лигачова згадала дописи у фейсбуці журналістки та військової Лесі Ганжі та звернула увагу на те, що теми, про які пише Леся, майже не фігурують у медіа. Хоча в них ідеться, приміром, про побутові проблеми військових. Анна розказала, що до «Слідства.інфо» приходять із побутовими історіями військових, також Анастасія Станко писала низку статей про втрати військових під час операції у Кринках. «Це некомфортна тема для нас і комфортна — для росіян. Але ми не маємо мовчати», — додала вона.

Головна редакторка медіагрупи «Накипіло» Олена Лептуга пояснила, що насамперед людей цікавлять теми, пов’язані з війною та наслідками обстрілів. І у висвітленні цієї інформації присутня самоцензура, бо важливо не зашкодити.

«Коли щось летить у Харкові, деякі телеграм-канали виставляють інформацію про це одразу. У нас постраждали журналісти через повторні вибухи. Так само у мене періодично є питання до національних медіа, які дають відео одразу після прильоту. Це в той час, коли ми з харківськими журналістами домовилися, що задля безпеки даємо інформацію через три години або після того, як поставить офіційне повідомлення Зеленський», — каже Олена.

Вона також цікавилась у Микити Потураєва чому влада дозволяє зйомки одним журналістам, а іншим — ні. Бо коли «Накипіло» робило матеріал про протиповітряну оборону Харкова, військові забороняли багато що показувати. Але потім вся ця інформація вийшла у проєкті Дмитра Комарова.

Микита Потураєв сказав, що такі питання розв’язують діалогом: «У 2023—2024 році загальнонаціональні медіа не пускали на певні фронтові ділянки. Але все розв’язувалося діалогом. Зустрічалися (медійні ГО — “ДМ”) із Генштабом, створили робочу групу. Важко було ламати консерватизм військових, але дещо вдалося. У мене немає іншої відповіді крім того, що треба розмовляти. А те, що у когось є улюблені журналісти, теж трапляється: “Це ж мій улюблений журналіст, я йому все покажу, а тут якісь місцеві — їм завтра покажуть”».

Олена Лептуга розповіла про ще один приклад сприйняття аудиторією журналістських публікацій. Видання зробило матеріал про чоловіка, який загинув на території ТЦК. «Накипіло» зробило матеріал за стандартами, з позицією всіх сторін конфлікту й… отримало багато відписок від соцмереж. Кілька тисяч людей пішли, навіть не читаючи матеріал.

Олена Лептуга

«У людей є запит на достовірну інформацію. Але при цьому вони вже мають щодо неї упередження, бо мають власні висновки щодо цієї ситуації», — сказала Олена. Микита Потураєв саркастично додав: «Звісно, вони переконані, що ТЦК вбило». Наталія Лигачова уточнила в Олени: «Вони не хотіли чути щось інше, так? Тому відписувалися?…». «Так, вони не хочуть чути іншого», — сказала Олена. Такі читачі, на її думку, керуються тим, що, мовляв, раз ви не звинувачуєте ТЦК, ви упереджені апріорі.

«Будемо вважати, що в марафоні присутні лише представники влади винятково через бажання самих телеканалів»

«Існує не лише російська пропаганда, заснована на фейках, а й українська пропаганда, що цілком виправдано під час війни. Але де проходить для вас межа, коли українська пропаганда — це нормально, а коли вже перебір, вона починає шкодити нашому суспільству?» — поцікавилася Наталія Лигачова у голови правління Суспільного мовника Миколи Чернотицького та Микити Потураєва.

Микола Чернотицький

За словами першого, ця проблема ширша за марафон «Єдині новини», адже навіть до повномасштабної війни медіа забували про свою місію та робили ставку на контент, що «вражає». «Коли на одному з провідних сайтів таролог розповідає, коли закінчиться війна — це прямий наслідок цієї ситуації. Це те, що сприяє деградації довіри до медіа», — сказав Чернотицький. За його словами, медіа покривають основні теми (і корупційні, й інші сенситивні). Але, наприклад, телебачення перестає бути основним джерелом інформації, й у соцмережах думка блогерів тепер важить так само, як і робота журналістів. «Відповідальність соцмереж має бути», — додав він. Щодо української пропаганди Микола Чернотицький сказав, що частка марафону зараз на рівні 6%: «То заважає він чи допомагає?».

За словами Микити Потураєва, ніякої пропаганди немає, і цим спікер викликав сміх у залі. Після цього він досить емоційно пояснив свою позицію: «Яка в біса пропаганда? До чого тут марафон? Там що, хтось пише темники? Ніхто нічого там не пише. Я знаю, що цього немає. Навіщо ми будемо плодити фейки? Тобто ніякої пропаганди у розумінні пропаганди немає. Немає ніякого спеціального органу чи міністерства, які створювали під час світових війн у Великій Британії, немає цензурних комітетів як у США. Є відповідальні медіа, які виконують свою місію».

Соня Кошкіна 

Потураєв каже, що у всіх медіа своя місія: у когось — розкривати злочини корупції, у когось — інформувати, у когось — розповідати про історії людей, у когось — про проблеми в тилу чи на фронті. «Я не згоден з тим, що хтось лакує дійсність. Бо можуть бути певні редакційні погляди. І це можна назвати самоцензурою. Ми будемо уникати поганих новин, щоб не розхитувати суспільство. Воно й так розхитується під впливом “тєлєжечки”. На мій погляд, не вистачає медійної самоорганізації», — сказав він і додав: «Якщо рухне фронт, у якій країні ви збираєтеся бути медійниками?».

Також Микита Потураєв критикував ті медіа, які мають відкриті коментарі.

Наталія Лигачова звернула увагу, що у Володимира Зеленського в соцмережах також відкриті коментарі. Вона поцікавилась у Микити Потураєва, як можуть працювати за сприяння влади такі блогери як Володимир Золкін, про що вже згадувала Марина Данилюк-Ярмолаєва. Він відповів, що забороняти таку роботу — небезпечний шлях: «Зараз я почну перераховувати патріотичних блогерів. Їх у рази більше. І вони виконують більш важливу суспільну функцію. А питання й до них те саме: чому не на фронті? Але хтось має й цю роботу виконувати».

Наталія Лигачова, підводячи риску під цією частиною дискусії, зіронізувала: «Будемо вважати, що в марафоні присутні лише представники влади винятково через бажання самих телеканалів, української пропаганди не існує, як і ручного управління телемарафоном із боку держави».

Також вона наголосила на думці Микити Потураєва, що самим медійникам варто подумати над самостійно створеними правилами висвітлення чутливих тем, пов’язаних із війною. І запропонувала учасникам підбити власні підсумки того, що потрібно медіа, щоб вигравати у соцмереж довіру аудиторії.

Марина Данилюк-Ярмолаєва вважає, що, по-перше, треба оперувати фактами, по-друге, освоювати й самим соцмережі. Анна Бабінець каже, що медіа можуть знаходити підхід до різної аудиторії, і навіть «Слідство. інфо» може адаптувати свої розслідування для різних соцмереж: «Нам за це не соромно. Ми ніколи не зможемо конкурувати з блогерами, але можемо використовувати соціальні мережі». Микола Чернотицький сказав, що медіа мають працювати за стандартами, не забувати про місію та об’єднуватися перед новими викликами (наприклад, ШІ). «Не вся аудиторія хоче бачити “м’ясо”. Наша аудиторія хоче також розібратися та співпереживати. І ми не маємо виховувати аудиторію та казати їм не дивитись, умовно, Золкіна», — додала Олена Лептуга.

Підсумовуючи всю панельну дискусію, Наталія Лигачова сказала, що на думку учасників панелі, немає прірви між медіа та соціальними мережами, варто на національному рівні випрацювати правила гри щодо чутливої тематики, а от питання, де межа в застосуванні української пропаганди, залишилося відкритим.