"Краще я буду на цьому місці, ніж чиєсь дитя". Історія Айри – дронарки з "Хартії"

34-річна Айра вже понад рік служить на бойовій посаді – займається аеророзвідкою на Харківському напрямку у складі 13 бригади НГУ "Хартія". Й запевняє: якби дівчат брали в піхоту, пішла б і туди. Своїм прикладом Айра спростовує стереотипи як про жінок загалом, так і про жінок у війську.

LIGA.net зустрілася з Айрою в пункті постійної дислокації на північ від Харкова, куди вона нещодавно повернулася з ротації. Айра розповіла про мотивацію доєднатися до війська; життя та службу в чоловічому колективі; дистанціювання від подруг із цивільного життя; чоловіків, які ховаються від ТЦК, і плани на після демобілізації.

"Я весь час мала доводити, що я можу"

Айрі 34 роки, вона з Житомира. До 24 лютого 2022 року в’язала шкарпетки на підприємстві та жила звичайним життям разом із чоловіком та улюбленою собакою. Коли почалась повномасштабна війна, відмовилась виїздити та одразу стала думати про мобілізацію, але "тоді була сім'я, свої нюанси". З чоловіком, цивільним, про це не говорила, бо знала його ставлення: "як і будь-який чоловік, він боїться за свою жінку". Проте врешті розлучилася і влітку 2024-го вийшла заміж вдруге – за військового, який на той час служив вже десять років.

"У 18 років він срочку відслужив, а потім "зелені чоловічки" прийшли в Крим, – розповідає Айра. – Їх закрили на території військової частини. А як випустили, він одразу підписав контракт. Пройшов Донецький аеропорт, Дебальцеве, багато гарячих точок. 16 серпня 2025-го мала бути перша річниця нашого весілля. Але 16 липня він загинув".

Айра мобілізувалася в листопаді 2024 року. За два місяці до цього вона лежала у лікарні, і туди привезли військових на реабілітацію.

"Їх було десь 15 – певно, добровольців, зовсім дітей, 22-25 років. Вони ще занадто малі для війни. Й такі побиті: у когось ноги немає, у когось – ока, у когось зашито все. У мене серце кров'ю обливалось. Це вже була крайня точка, божий знак для мене. Я подумала: краще я буду на цьому місці, ніж ще чиєсь дитя піде".

Айра почала обдзвонювати підрозділи, щоб мобілізуватись. Скрізь отримувала відмови через стать та статуру (зріст Айри – 158 сантиметрів), проте з "Хартією" все склалося. Тож рушила до ТЦК у Дніпрі, а звідти – на базову загальну військову підготовку (БЗВП), після якої її очікував хартійський вишкіл або курс молодого бійця (КМБ). Хоча Айра була в добрій формі, бо займалася танцями на пілоні, все одно турбувалася щодо своїх фізичних здібностей.

"На БЗВП нас трошки піднатягали фізично, – розповідає вона. – Спочатку було ставлення типу: "Ну ви ж дівчата, ви ж жінки". Я весь час мала доводити, що я можу. І БЗВП, і половину КМБ. І вже в останні дні психологічно здалася. У мене тоді спина розболілася дуже сильно. Пам'ятаю марш-кидок на КМБ – сиджу в лісі з рюкзаком із водою, роблю собі укол обєзболу й тупо починаю плакати".

Проте Айра не здалася. З призовом на службу життя вмить кардинально змінилось: ніби з одного світу хартійка потрапила до іншого. Але врешті ці зміни стали їй до вподоби.

"Коли тобі дають АК (автомат Калашникова. – Ред.) – розумієш, що твоє життя змінилося абсолютно. І що до минулого не повернешся, – пояснює вона. – Раніше я не стріляла. Я людина добра, люблю собачок, всіх люблю. Проте стрільба – це просто кайф. Я доросла людина, знала, куди йду, на що погоджуюся. Не дивилася тіктоки, що в нас усе за*бісь. Розуміла і зараз прекрасно розумію наслідки, які тут можуть бути. Тому стріляти було не страшно. Навіть не знаю, чого б там злякалася".

На хартійському вишколі Айра разом з іншими жінками жила окремо від чоловіків у кубриках на четверо-шестеро осіб. Проте правила для жінок були такими ж, як і для чоловіків: пересуватися територією двійками, завжди носити із собою зброю, виконувати фізичні навантаження тощо.

"Гендерна рівність там всюди", – посміхається Айра.

Зараз вона адаптувалася до перебування в чоловічому колективі 24/7. Побратими, каже бійчиня, звикли до неї, а вона – до них. Хоча спочатку хлопці були шоковані навіть більше, ніж вона:

"Для них це був шок, певно. У мене були критичні дні, я за день тричі ревіла, потім усміхалася, перед цим мені було шкода собачку. І вони ловили якусь error в голові. Звісно, є моменти дискомфорту і для мене, і для них, але це дрібниці. Як пілот я одна жінка в них, їм мене вистачає".

Свій позивний Айра теж отримала на БЗВП – через те, що сильно сумувала за собакою, яка залишилась вдома:

"Я коли сюди пішла, єдина, за ким нила, – це моя собака, Айра. Вона дуже хороша, жодної агресії немає – її навіть коти чмарять. Я на БЗВП за нею дуже ревіла, сумувала, тому мене назвали Айрочкою. Я тут другий рік, і вона досі в мене на заставці", – розповідає Айра, показуючи екран телефона з фотографією своєї улюблениці.

"Якби дівчат брали в піхоту, я б і на "Мавіках" не сиділа"

На початку служби Айра літала на "Мавіку", зараз перейшла на "Матрац" – так військові називають дрон Matrice 4T – більш зручний у користуванні, з кращим зумом. За допомогою цього квадрокоптера вона шукає та знаходить ворожу піхоту, укриття, аби по них далі відпрацьовували ударні дрони та артилерія.

"Я взагалі мала йти на медика, але щось пішло не так, – посміхається військова. – Мене хотіли в хартійській учєбці залишити на папірцях. Але в мене там дівчинка була, каже: "Айра не сидітиме на папірцях, вона бойова". Якби дівчат брали в піхоту, я б і на дронах не сиділа, клянуся".

Бойове хрещення – перший вихід на позиції – відбулося в Липцях у лютому 2025-го.

"Я знала, що треба готуватися до гіршого. Але, блін, непоганий такий підвал був! Мій плюс великий – це зріст у 158 сантиметрів. Дивлюся – чуваки виходять зігнуті, а я стою і мені комфортно. Приїхала тоді – половину не знаю, половину не розумію, – посміхається вона. – Треба було навчатися. Воно якось минуло дуже швидко, як у телевізорі: це учимо, те робимо, туди дивимося, за тим спостерігаємо. Потім наступні виходи, потім – знову".

Дронарі працюють у тісній зв’язці з піхотою, тож Айра часто перетинається з піхотинцями, заходить до них у справах та просто поспілкуватися:

"Якось по зарядку до них заходила – мікро-USB не було на позиції, а в них було. Як заходжу, починаємо про щось говорити, сміятися. І стоїть хлопчина: "Мені 26. Треба буде зайти на позицію, але я боюся". Кажу: "От закінчиться війна. Які у тебе плани? Я знаю, що коли вона закінчиться, в мене буде великий собака – жовтий дуркуватий лабрадор. І ще здоровенний сірий пухнастий кіт". А він мені: "А я одружитися хочу". Я на позиції його ледь не одружила".

На уточнююче питання, чи йдеться про шлюб із нею, Айра поспішає заперечити.

Та яке – на собі? Таких, як я, заміж не беруть, – каже військова. – Кожен чоловік хоче прийти ввечері додому, щоб його любили, обіймали, годували і так далі. А я 24 дні на місяць сиджу з якимись чуваками під землею. Ми вчора виходили, нас землею присипало, бо міна в 20 метрах лягла. Теж такий собі варік, блін – одружитися і стати вдівцем.

Найбільше Айра турбується саме за хлопців-піхотинців. І наводить приклад.

"У нас вчора була ситуація: ми виходили з позиції, я сиджу, розумію, що до нашої піхоти підходять росіяни, і що зробити нічого не можу. Сиджу і тільки Бога прошу, щоб із нашими хлопчиками все було добре, – каже вона голосом, що тремтить, і врешті не може стримати сліз. – Я не знаю їхніх імен, облич, але вони мені близькі. Дивлюся – і в мене серце болить за цих хлопчиків. Вони тепер моя сім'я".

За понад рік, що минув із її мобілізації, Айра жодного разу не пошкодувала про рішення доєднатися до війська і лише переконалася, що вчинила правильно.

"Я завжди радію, коли ми окупантів хєрачимо. Це мед на душу. Хай мене бог простить, але це велике щастя. Я розумію, що та п*дарасіна могла захєрячити мого побратима. Я не розумію їхньої мотивації. Знаю нашу мотивацію. Знаю, чого мої хлопці там, – каже вона. – У мене, крім себе, нема нічого. Поки в мене є ідея, стимул, бажання – треба щось робити. Я знаю, що роблю все, що можу. Коли закінчиться війна, й мені якийсь військовий розповідатиме, як на війні було, я не хочу юлити душою. Щоб коли я сказала йому: "Я тебе розумію", це не було брехнею. Так що поки я маю сили, здоров’я, мене з бліндажа винесуть або наприкінці війни, або вперед ногами".

"Маєш говорити: "Я піду вб'ю, а не мене вб'ють"

Статистика свідчить, що кількість жінок у війську зростає – зокрема й на бойових посадах. На питання, що б вона порадила дівчатам, які б хотіли долучитися до війська, але поки вагаються, Айра каже, що не варто брати з неї приклад.

"Жінкам я б хотіла сказати: "Сидіть удома, народжуйте дітей, купуйте собаку, живіть щасливе життя. Ну явно не біжіть сюди", – усміхається вона в очікуванні нової ротації.

Натомість чоловіки, які ховаються від ТЦК, каже Айра, не дратують її, але і спілкуватися з ними вона не жадає. Якось після прильоту поруч із будинком, в якому вона мешкає у коротких паузах поміж ротацій, їй потрібна була чоловіча допомога, аби відремонтувати вікно. І саме тоді вона особливо відчула прірву між собою та тими, хто не помічає війни.

"У мене сусід є, будівельник, я попросила його допомогти. Він допоміг. Запропонувала каву. Сидимо на кухні, говоримо. Коли ти сидиш на позиціях 24-25 днів, то вже життя там проходить. Про що мені з ним говорити? Зрозуміло, що тільки про позицію. А він мене питає: "А що таке бліндаж?" Мені вже не цікаво з такими людьми".

Військова каже, що не всі чоловіки здатні воювати, і розуміє, чому багато з них бояться. Проте саме сприйняття війни у таких чоловіків часто здається їй викривленим.

"Чому ви рахуєте, що якщо йдете на війну, вас там вб'ють? Чого ви не рахуєте, що "Я піду і знищу ворога? А не він мене", – розмірковує вона. – Щоб говорити "мене вб'ють", на БЗВП, на КМБ і потім у секторі треба просто сісти кабачком і ніхєра не робити. Коли ти приходиш і працюєш, стараєшся навчитися поводженню зі зброєю, коли в тебе хоч три клепки докупи збираються, ти маєш говорити: "Я піду вб'ю, а не мене вб'ють".

Із подругами з цивільного життя Айра підтримує контакт, але також відчуває, що вони з ними перебувають у різних всесвітах:

"От мені подружка дзвонить, у неї двоє дівчат, про дітей мені розповідає. Інша дзвонить, розказує про консервацію, салат новий закриває. А мені просто нема, що їм розповісти. Я їх люблю, вони – моя підтримка. Але інтереси вже інші. Вони мене не розуміють, а я – їх".

Новий рік вона зустріла на позиціях. Так само, як 8 березня та інші свята. "Бачите апельсинку? – показує вона на стіл. – Це мені піхота на Новий рік подарувала. Я приходжу, а вони такі: "Сьогодні ж Новий рік". Кажу: "Так, о 12-й будемо 2026-й зустрічати". І дають мені цю апельсинку. Я як котяра поплила. Щастя у дрібницях".

На питання, як вона змінилася за час служби, Айра самокритично припускає, що ці зміни у гірший бік. Хоча її подальша оповідь це спростовує.

"До цього я була сімейна людина, 15 років прожила у прекрасному шлюбі, була дружиною, господаркою. А потім все зникло, – зітхає вона. – Зараз люди говорять, що я феміністка. Ні. Просто навчилася все вирішувати сама. Хлопці питають: "Може, тобі щось допомогти?" Кажу: "Я сама". Навіть у магазині скупляємося, я хватаю пакет і починаю перти. Хлопці такі: "Давай ми занесемо". – "Я сама". Зараз приймати допомогу дуже важко. Постійний страх чи недовіра. Але я стала сильнішою".

Погляди на стосунки зі зміною цивільного статусу на військовий Айра також переглянула. Колись вона розраховувала тільки на чоловіка, вважала його стіною і опорою. Проте зараз у стосунках, як і у взаємодії з побратимами, звикла сама вирішувати свої питання.

"Я залишилася сама. І життя привчило мене до цієї думки. Навіть зараз у мене є чоловік, який каже: "Кицю, поки я з тобою, пакети понесу, вікно тобі запіню". Я собі сильно наступаю на горло, щоб він це зробив, – пояснює вона. – Я просто з'їм чоловіка, слабшого за себе. Він не відчуватиме біля мене себе чоловіком. Це не його проблема, це в мене є недовіра, травми, ревнощі. І це впливає на стосунки. Типу: "Якщо ти слабше, я тебе просто поламаю".

Айра не будує планів на майбутнє. Повторює: точно знає лише, що матиме собаку і кота. Аж раптом на секунду замислюється й зізнається в ще одному бажанні, яке не встигла втілити в життя:

"До того, як сюди потрапити, я стояла в черзі на усиновлення. Можливо, візьму хлопчика з дитячого будинку. А чим займатися буду? Життя покаже. Ситуація в країні покаже. Повоєнний час – найтяжчий. Тому буде видно. Але виїжджати звідси точно не буду. Я за цю землю воюю і не покину цю країну".