Смертельна слабкість Росії

"Асад, Мадуро, а тепер і Хаменеї.

Путін втратив трьох своїх найближчих друзів трохи більше ніж за рік.

Він також не допоміг жодному з них", – 1-го березня 2026 року міністр закордонних справ Андрій Сибіга опублікував цей пост у соціальній мережі Х.

І резюмував: "Росія не є надійним союзником навіть для тих, хто сильно на неї покладається".

Президент Володимир Зеленський, який прокоментував ситуацію навколо Ірану 2-го березня, висловився в тому ж дусі: "Путін уже показав, який він союзник, у Сирії – коли вони були неспроможні допомагати режиму Асада.

Так само, на мій погляд, продемонстрували слабкість і зараз.

Тобто вони як союзники – нікчемні.

Усі їхні сили – збройні сили, інші формування – розташовуються в Україні.

Більше сил у них немає".

Що ж, із цими оцінками важко не погодитися.

Якщо в 2010-х путінська Росія намагалася грати у квазі-СРСР і нарощувати вплив у різних куточках планети, то в 2020-х, загрузнувши в Україні, вона вже не справляється з цим амбітним завданням.

Більше того, Москва здає позиції навіть на пострадянському просторі: на другому році повномасштабної війни, 2023-го, росіяни утрималися від допомоги союзному Єревану та погодилися з поверненням невизнаного Нагірного Карабаху під азербайджанський контроль.

Отже, геополітично Росія справді слабшає.

Але що отримуємо від цього ми – окрім морального задоволення та законного приводу зловтішатися? На жаль, послаблення РФ поки що не приносить українцям помітного полегшення.

Не рятує нас від нових руйнувань, нових жертв, смертей.

Кремль, як і раніше, відкидає припинення вогню на нашій землі, а інтенсивність російських терористичних ударів по Україні останнім часом тільки зростала.І тут доречно провести паралель із одним примітним економічним парадоксом.

Як відомо, у переважній більшості випадків попит на товар зменшується зі збільшенням його ціни.

Але з цього правила є винятки.

Ще в XIX столітті британський журналіст і статистик Роберт Гіффен описав парадоксальний ефект: незважаючи на значне подорожчання картоплі під час голоду в Ірландії, її споживання зростало.

Чому? Річ у тім, що для ірландських бідняків це був базовий продукт першої потреби, без якого вони не могли обійтися.

Коли його ціна збільшувалася, ірландці просто відмовлялися від купівлі будь-яких інших продуктів і витрачали всі доступні гроші на картоплю, яка дорожчала.

Так з'явилося поняття "товари Гіффена" – товари, які не підпорядковуються класичному закону попиту.

За останні чотири роки велика війна в Україні також стала для російського режиму своєрідним "товаром Гіффена".

Базовим продуктом, без якого Москва обійтися не може.

Що вищою виявлялася ціна української авантюри для Кремля, то глибше він у неї втягувався, жертвуючи іншими геополітичними проєктами.

2023-го Росія відмовилася від підтримки Вірменії та Нагірного Карабаху.

2024-го пожертвувала союзною Сирією.

2026-го фактично кинула Венесуелу і, найімовірніше, готова покинути Іран.

Усі доступні ресурси Кремль із маніакальною одержимістю кидає в топку російсько-українського протистояння.

Як з'ясувалося, руїни Покровська та Куп'янська для Путіна набагато важливіші, ніж сирійський друг Башар Асад.

Спроби залишити Київ без електрики та опалення – важливіші, ніж венесуельський друг Ніколас Мадуро.

А надія колись вийти на адміністративні кордони Донецької області – важливіша за покійного іранського друга Алі Хаменеї.

Такі пріоритети великої Росії 2020-х років.

У глобальному масштабі кремлівський режим зазнає однієї стратегічної поразки за іншою і неухильно слабшає.

Але, слабшаючи, Росія не стає менш смертоносною для мільйонів українців.

Після 24.02.2022 український опір став ключовим чинником послаблення РФ.

Однак на сьогоднішній момент зовнішні гравці виграють від російського виснаження більше, ніж ми самі.

2023 року бенефіціаром нашої боротьби став Азербайджан, який повернув контроль над територією, втраченою ще в 1990-х.

У 2024 році у виграші опинилася сирійська опозиція, яка покінчила з багаторічною диктатурою Асада.

2026 року ослабленням Москви побічно скористався Дональд Трамп – спочатку у Венесуелі, потім в Ірані (що не заважає нинішньому американському президенту періодично звинувачувати Київ у затягуванні війни та небажанні йти на "мирну угоду").

І, звісно, ​​вітчизняна боротьба рятує інших потенційних жертв Кремля, яких він не встиг дістатися, застрягши в Україні.

На озброєну агресію проти Естонії, Латвії, Литви, Польщі чи навіть Молдови у росіян просто не залишається сил.

Цей ефект породжує неоднозначні висловлювання окремих зарубіжних політиків.

Наприклад, у лютневому інтерв'ю Tagesspiegel глава Мюнхенської безпекової конференції Вольфганг Ішингер прямо заявив, що гіпотетичне припинення вогню в Україні може створити загрозу східним країнам НАТО.

Багатьом українцям це відверте зізнання не припало до душі.

Намагаючись знищити українську державу, Москва витрачає на нас усі свої сили та вимушено відмовляється від інших цілей та напрямків.

Відповідно наша країна починає сприйматися як інструмент для сточування російських зубів.

Поки ці зуби гризуть неподатливу Україну, вони не встромляться у м'яку та жирну європейську плоть.

У когось за кордоном мимоволі виникає цинічна думка: що довше так триватиме, то краще.

Може, зрештою кремлівські зуби повністю сточаться на українцях.

А якщо ні, то тривалий український опір дозволить Європі виграти час, підготуватися до можливої ​​агресії та створити адекватну оборону.

Завдання вирвати Україну з російської пащі за такого сценарію просто не ставиться.

Фактично дехто готовий пожертвувати нами заради загального блага.

Але чи влаштує така роль наших співвітчизників? Чи згодні вони жити у світі, де Росія досить ослаблена, щоб не загрожувати Таллінну, Варшаві чи Берліну, але при цьому залишається смертельно небезпечною для Києва, Харкова та Одеси? Питання риторичне.

Якщо переважна більшість українців запідозрять закордонних партнерів у цинічній та лицемірній грі, це стане серйозним фактором, що демотивує.

А наслідки демотивації на п'ятому році виснажливої ​​війни можуть виявитися непередбачуваними.

І не лише для України, а й для тих, хто сподівається послабити хижу Росію виключно українськими руками – і українським життям.

Михайло Дубинянський.