"А ми помремо?" Як пояснити дитині, що тато загинув на війні і що таке смерть

Після загибелі чоловіка на війні психологині Аліні Отземко довелося пережити одну з найважчих розмов у житті – пояснити маленькому синові, що тато більше ніколи не повернеться додому. Вона шукала слова, які допомогли б дитині зрозуміти, що означає смерть, і водночас розповісти про втрату так, щоби не зруйнувати його відчуття безпеки.

Спираючись на власний досвід, Аліна Отземко написала дві книжки для дітей про війну. Першу – коли її чоловік, Василь, був ще живий – "Чому тато не вдома?" Другу – вже після його загибелі – "Чому тато загинув?"

У рамках проєкту "Війна. Любов і терапія"спеціально для 24 Каналу психологиня пояснила, як правильно повідомляти дитині про загибель близької людини та чому приховування правди може бути ще болючішим.

Як війна змінила життя родини?

Василь Отземко долучився до лав ЗСУ у перший день повномасштабного вторгнення. Спочатку служив у тилу, але згодом отримав офіцерське звання й перевівся до бойової бригади на Лимано-Куп'янському напрямку. Під час служби Аліна з чоловіком мали стабільне спілкування завдяки Starlink. Проте, звичайно, Василь міг бути не в мережі. На такий випадок вона мала контакти побратимів.

"Навіть коли є стабільний зв'язок, ти знаєш, що все добре тільки в ту мить, коли говориш. Далі все – ти кладеш слухавку і не знаєш, що сталося через хвилину. Можливо, КАБ прилетів, або почався штурм, або ще щось. Ти постійно моніториш соцмережі побратимів, дивишся, коли був у мережі. Відправляєш "плюси", і якщо не отримуєш відповідь, то хоча б дивишся, чи є дві галочки, що повідомлення доставлено", – поділилася Аліна.

Їхній син Юрко був ще зовсім маленький, коли почалася повномасштабна війна. У нього не залишилося спогадів, коли тато був увесь час вдома. Він пам'ятає, що завжди жив з мамою, а тато з'являвся час від часу. Для дитини такого віку тато просто "на роботі".

Аліна з чоловіком та сином / Фото з інстаграму Отземко

"Це не тато, це – дядько": про довгі розлуки з сім'єю

Найдовша розлука у родини була три місяці. Тоді Аліна і Юрко, якому не було і трьох років, приїхали до Василя на Великдень у 2023 році.

"Коли ми приїхали до нього вперше, син втиснувся в мене, обхопив руками, заплакав і сказав: "Це не тато, це – дядько". У цей момент я зрозуміла, що, очевидно, ми щось робимо не так", – поділилася Аліна.

Інтерв'ю з психологинею Аліною Отземко: дивіться відео

Після цього вони з сином почали частіше їздити до Василя. Спочатку в Ніжин, коли бригада формувалася, а вже потім на схід. Їздили в середньому раз на півтора місяця, довших пауз ніж 2,5 місяця більше не робили. Це була єдина можливість для Юрка побачити тата, а для Аліни – коханого чоловіка.

"Мене часто запитують, чи не страшно було туди їздити? Насправді страшно. У нас були прильоти артилерії за 500 метрів від нас. Але коли дитина називає тата дядьком, то це ще страшніше. Тож тут для мене на вагах переважило те, щоб дитина пам'ятала тата. І єдине, що в нього залишиться – це спогади про тата", – сказала Аліна.

Юрко знав, хто такі росіяни. Коли їздили на схід, він бачив розбиті дороги, пусті будинки, зламані дитячі іграшки або майданчики, де ніхто, крім них, не грався.

Аліна пригадала поїздку до чоловіка в Ізюм у 2023 році. У будинку, де вони орендували квартиру, був дитячий майданчик, тож вони з Юрком пішли туди гратися. Тоді пенсіонери, які були в цьому будинку, повиходили до них, почали розпитувати, пригощати. Бо це була єдина дитина, голос якої лунав у тому районі.

"Тому він бачив це. Знаючи дещо з того, що ми обговорювали між собою, сильно питань не ставив. Він розумів загалом, що відбувається, – є погані росіяни, від яких тато нас захищає", – сказала Аліна.

Хто має говорити дитині про загибель тата і коли краще сказати?

Василь загинув 7 червня 2024 року. Йшли важкі бої. Один з його підлеглих отримав поранення, а інший – зник вночі. Він пішов його шукати та потрапив у засідку росіян в сірій зоні. Що відбулося далі – можна встановити лише приблизно. Тіло чоловіка Аліні так і не передали. І вона вже не вірить, що побачить його.

Юркові тоді ще не було й 4 років. Аліна не одразу повідомила синові, бо для дитини такого віку смерть є абстрактною, й вона не може зрозуміти це так, як розуміє дорослий. Тож Аліна вирішила спочатку підготувати сина – пояснити йому, що таке "смерть".

Психологиня вважає, що звістку про загибель когось із батьків має повідомляти найближчий дорослий. Найчастіше це саме мама або той, хто її замінює. Адже через найближчого дорослого дитина отримує відчуття базової безпеки й довіри до світу. Якщо дитина в цей момент не отримає підтримки від найближчого дорослого, то це може зруйнувати її базову довіру і безпеку.

"Я довго не могла налаштуватися, щоб сказати – два місяці збиралася з силами. І тут справді важливо: спочатку дорослий має подбати про себе, умовно, "вдягнути кисневу маску на себе". Лише тоді, коли ти можеш витримати емоції дитини й бути для неї опорою, ти говориш. Але водночас я рекомендую не затягувати надто довго, щоб у дитини не з'явилося відчуття образи: "Мене позбавили права знати правду", – розповіла психологиня.

Василь Отземко / Фото з інстаграму Аліни Отземко

Як пояснити дитині, що таке "смерть"?

Щоб пояснити Юркові, що таке "смерть", Аліна почала з простих розмов. Наприклад, коли вони йшли алеєю, де були портрети полеглих героїв та розбитий автобус, Юрко питав – хто всі ці люди. Тоді Аліна пояснювала, що це люди, які нас захищали та загинули.

Він не розумів, що означає "загинули", тому я пояснювала через те, що він уже бачив. Я сказала: "Ти бачив автобус? Бачив, що з ним зробили російські кулі? От так само кулі потрапили й в людей,
– пригадала Аліна.

Потім вони ходили на кладовище на поминальні дні. Коли син оглянув багато могил, то запитав: "Мамо, їх усіх знищили росіяни?" Тобто, в нього почало формуватися якесь розуміння.

Через місяць Аліна почала говорити з сином про смерть і розповідати, що люди помирають. Вона обрала такий спосіб пояснення, який був зрозумілий Юркові в його віці. Але наголосила, що тут багато залежить від релігійних і культурних вірувань та від контексту життя.

Аліна розповіла синові, що є душа, яка сидить на хмаринці й обирає собі маму й тата. Потім народжується, ходить до садочка, школи, дорослішає, і коли вже людина виростає настільки, що стає старенькою, як бабуся чи дідусь – коли вже не може нормально ходити, посміхатися та приїжджати в гості – тоді душа відлітає на хмаринку назад, а тіло закопують у землю. І цей процес називають смертю.

Перше питання, яке майже завжди ставить дитина після такої розмови: "А ми помремо?" До цього треба бути готовими,
– розповіла Аліна.

Приблизно у 4 – 6 років діти заходять у вік екзистенційних питань, коли починають цікавитися смертю, пояснила психологиня. Тут теж важливо відповідати правдиво – усі помирають. Це може підняти тривогу в дитини, бо це невідоме, а таке і лякає найбільше. Тому треба пояснити, що смерть буває різною: від старості, від хвороб, раптовою.

"Коли дитина після цього каже: "Я не хочу помирати", дорослому важливо не знецінювати й не відмахуватися", – наголосила психотерапевтка.

Варто додатково пояснити, що ми можемо багато робити, щоби жити довго: стежити за тим, що їмо, ходити до лікаря, робити щеплення, робити зарядку, переходити дорогу тільки на зелене світло тощо.

Через два місяці після загибелі Василя, побратими повернули його машину. Це була єдина частинка тата, яку вдалося вернути додому, і Аліна зрозуміла – ідеального моменту, щоб розповісти Юркові, не буде. Тоді вона взяла цю машину і повезла сина в парк, де вони гуляли з татом.

Там я сказала: "Пам'ятаєш бабусю, яка померла? Твій тато теж помер". Він перепитав: "Не мій, а твій?" Я заплакала. І це нормально, дітям важливо показувати й давати дозвіл на емоції,
– поділилася Аліна.

Чому діти можуть придумати собі провину за смерть батьків?

У розмові з дитиною дуже важлива цілковита прозорість, адже діти знають набагато більше, ніж ми думаємо, пояснила психологиня. Приблизно до семи років вони дуже прив'язані до емоційного фону найближчого дорослого – найчастіше мами. Навіть якщо дорослі дуже фільтрують слова, дитина все одно багато відчуває і щось собі додумує.

І тут ключова різниця: чи дитина отримає правду, повідомлену екологічно, зрозуміло і без зайвих деталей, чи вона додумає сама. І не факт, що ці фантазії будуть правильними й корисними,
– зазначила психологиня.

Маленькі діти не розрізняють причин і джерел – вони все трактують крізь себе. Наприклад, однорічна дитина кричить, бо хоче їсти. Вона ще не може сказати, що саме їй потрібно, тому просто кричить. Потім магічним чином з'являється їжа. Дитина ще не розрізняє, що це прийшла мама і нагодувала. Для неї це виглядає так: вона кричить і з'являється їжа, тобто потреба задоволена.

"Звідси й джерела того, що діти дошкільного віку, орієнтовно до семи років, егоцентричні. Не в сенсі егоїзму, який ми часто вкладаємо в це слово, а в сенсі сприйняття: все, що відбувається у світі – для мене, про мене і через мене. Тому вони можуть думати, що якщо вони щось уявили або про щось подумали, а потім це сталося, то це сталося через них", – пояснила психотерапевтка.

Якщо не дати дитині достатньо інформації, то в неї може сформуватися викривлене уявлення. Наприклад: тато не вдома, бо я щось зробила не так – це через мене.

Аліна навела в приклад реальну історію: дівчинка з прифронтової території питала тата, чому всі служать, а він ні? Коли вони виїхали на Черкащину, батько долучився до війська, і в дитини сформувалося почуття провини. Вона думала, що він пішов через неї, бо це вона йому казала.

Є й інший, дуже поширений приклад. Дитина колись подумала: "Хочу, щоб бабуся померла, бо вона мене сварить". А бабуся померла через три роки, і дитина вирішує, що це її провина.

У контексті смерті, пояснила психотерапевтка, це ще складніше, бо найважче пропрацювати образу і провину саме щодо померлого. Він уже не може ні підтвердити, ні спростувати, і дитина лишається наодинці зі своїми фантазіями.

"Тому я за те, щоб говорити дітям максимально чесну і прозору правду. Але відповідно до віку. Можливо, уникаючи натуралістичних подробиць", – підсумувала Аліна.

Маленький Юрко з татом / Фото з інстаграму Аліни Отземко

"Іграшковий катафалк": як дитина самостійно проживає втрату?

Аліна не могла поховати чоловіка – у них не було похорону як прощання, а це дуже важливо у проживанні втрати, адже психіка має її інтегрувати – дограти процес до кінця.

Коли Юрко дізнався, що тато загинув, а тіла не було, то запитав, чи його привезе швидка. Аліна пояснила, що катафалк.

"Син попросив купити йому іграшковий катафалк. Я купила б, але їх ніхто не робить. Тому він взяв самоскид, на якому відкидався дах, поклав туди Lego-чоловічка і почав грати в гру. Він казав: "Я вожу lego-чоловічка, щоб закопати його в землю". Тобто те, на що ми витрачаємо роки у навчанні на психотерапевта або в індивідуальній роботі в психотерапії, дитина робила інтуїтивно – догравала втрату", – розповіла психологиня.

Вона зізналася, що коли розповідає людям цю історію, то отримує шоковану реакцію людей. Проте наголосила, що насправді це нормальні та адекватні процеси до тих обставин, в яких ми живемо. І нам треба творити культуру розуміння цих процесів.

Війна змушує дорослих шукати слова для розмов, до яких неможливо підготуватися. Говорити з дітьми про смерть і втрату завжди важко, але мовчання може зробити ще гірше. Саме тому чесність, підтримка і присутність поруч допомагають дитині поступово пережити навіть найбільший біль.