Врятували один одного: як кинутий агресивний пес став найкращими ліками для ветерана

У 63 роки військовий пенсіонер (до речі, свого часу він закінчив ту ж Вищу школу КДБ, що й Путін) Володимир Верьовкін із Черкас залишив мирне життя і вирушив на фронт добровольцем, не зміг залишатися на спокої після повномасштабного вторгнення. Після важкої контузії та ішемічного інсульту довелося демобілізуватись. Весь цей час на Володимира чекав пес Джузеппе. Але вірний друг помер незабаром після повернення господаря з фронту.

Щоб упоратися зі втратою чотирилапого друга, Володимир прихистив пса, схожого на Джузеппе, - він гинув з голоду в покинутому будинку на Донбасі. Собаку породи кане-корсо назвали Оскаром. Характер у нового вихованця виявився складним, але незважаючи на це, він одразу прив'язався до сім'ї. А ще – турбота про нього допомогла Володимиру повернутися до прогулянок, які так необхідні, щоб відновитись після інсульту.

Про дружбу, яка ставить на ноги людину та допомагає повернути віру в людей собаці, Володимир розповів Коротко про.

"Справлявся з бійцями, впораюся і з характером пса"

- Володимире, ви розповідали, що на фронті собаки знаходили вас навіть у найгарячіших точках. Який випадок вам найбільше запам'ятався?

- Справа була у Карлівці (село на Донеччині). Хазяї алабая поїхали, а його кинули одного, закривши у вуличному вольєрі. Раз на три дні чи раз на тиждень йому приносили воду, але з вольєру він не виходив. А навколо тоді ще йшли артилерійські обстріли, літали літаки... Собака був поранений і контужений. Стан у нього був важкий. Пазурі відросли так, що він майже не міг ходити. По плитці пересувався з характерним звуком – цок-цок-цок.

Зрізати пазурі не виходило: алабай не давався, а коштів, щоб "приспати" собаку та обробити лапи, не було. До того ж на голові була рана – стирчав невеликий уламок. Уламок ми витягли, рану залікували. Коли його випустили з вольєра, через тиждень він трохи скинув пазурі на волі об асфальт.

Загалом на фронті багато кинутих тварин. Люди виїжджали, залишаючи їх. Якщо вже їдете – випускайте. Собака знайде собі їжу, вони збиваються в зграї, і так мають більше шансів вижити. Ми звільнили тоді багато собак, цуценят, котів, інших тварин. Навіть єноти до нас прибивалися – у нас жив один єнот.

- А коли ви повернулися додому, вас чекав Джузеппе. Це дуже важко втрачати близького друга, тим паче раптова смерть. Але згодом у вас з'явився Оскар. Як ви знайшли один одного?

– Оскара теж покинули господарі. Пса врятували волонтери: коли відкрили будинок, виявили собаку всього в лишаях, близько місяця він провів без їжі та води. Більше того, разом із ним була замкнена його мати, але не витримала і померла. Так Оскарові довелося її під'їдати з голоду. І він був настільки озлоблений, що вже хотіли його приспати.

Дочка побачила його у волонтерів і сказала мені: "Ну що, поїдемо забирати?" До того ж, мені треба було займатися чимось, більше ходити. Коли Джузеппе був, я гуляв з ним, хоча це й давалося важко. З такими собаками необхідно багато працювати і багато ходити – вони за темпераментом холерики.

Поїхали подивитися на нього – це було зовсім поряд, у Черкаському районі. Приїхали, і він одразу пішов до мене. Я з дитинства люблю собак, тому одразу його прийняв – відчув, що він мій. І він потягся до мене. Ми тільки глянули на нього і зрозуміли: це наш пес, забираємо. Це вже п'ятий мій собака.

Вже рік він живе з нами, він дуже добрий хлопчик. Оскар переніс сильний стрес, за характером він охоронець. У нього домінує інстинкт захищати і все контролювати: хто де, хто куди сів, як поводиться. Варто комусь простягнути руку в мій бік – реакція миттєва. Охоронні якості у нього сильно розвинені. Він підріс, важить понад п'ятдесят кілограмів - вже справжній пес.

Оскар легко прийняв нашу сім'ю – для нього більше нікого не існує. До сторонніх він насторожений, а з нами як дитина. Зараз грає зі мною, як кошеня. Йому важливо бути в центрі уваги – навіть у поліклініку зі мною ходить.

Якщо дружина виходить у магазин, він лягає на поріг і чекає. Якщо виходжу я – робить те саме. Навіть якщо вдома хтось залишається, він все одно лежить біля порога і чекає саме на того, хто вийшов.

Буває, дзвонить дочка - він уже біжить до дверей і чекає на неї. Коли вона приходить із чоловіком, варто лише повернути ключ у замку – він уже почув, уже мчить до порога і лягає чекати. Дуже прив'язався до сім'ї.

"Справлявся з бійцями, впорався і з характером пса"

- Не виникало думки, що не впораєтеся з агресивним псом?

– Ні. Я з ким тільки не впорався. З бійцями своїми справлявся, а вже з таким бійцем тим більше. Такий у мене характер. Я людина добра, але люблю порядок. Коли треба, можу й прикрикнути. Хоча трапляється це рідко. Правда, Оська? Варто мені з'явитися – він уже поряд, як хвостик.

- Як Оскар поводився вдома в перші дні?

– Спокійно, поступово звикав. Спочатку потрібні були ліки: вся спина була в лишаях, суглоби слабкі. Одразу відвели до лікаря. За два-три місяці він набрав вагу, наздогнав однолітків. Нині це гарний міцний пес. Трохи насторожений до оточуючих, але вдома всіх слухається.

- Важко було починати ходити на прогулянки з таким великим і сильним псом?

– Раніше я майже не ходив. Коли він тільки з'явився, виводив його по п'ять разів, тепер по три. Виходимо, гуляємо. Зараз важкувато: дуже слизько, важко пересуватися такою дорогою. Навіть у справах йти непросто, а тут ще прогулянка з ним. Але скоро стане легше. Гулятимемо довше.

– Як проходять ваші маршрути? Хто кого веде, де гуляєте, він допомагає вам відновлюватися?

- Йдемо до парку. Ми живемо майже у центрі – у тихому центрі Черкас. Виходимо з дому – парк зовсім поряд, раніше він називався Первомайським, тепер Соборний. Коли є про кого піклуватися, це відволікає від тяжких думок. А вони, самі розумієте, бувають. Оскар підійде, торкнеться тебе - ніби питає: "Ну що?" - і все, вже перемикаєшся, погані думки йдуть геть.

Ми з хлопцями майже кожен день на зв'язку, у них там свої проблеми. А Оскар допомагає – морально не менше, ніж фізично.

- Дехто називає собак найкращим антидепресантом.

- На сто відсотків. Погладиш його - і ні про що погане вже не думаєш. Дивишся, лежить – уже великий, міцний. У мене раніше були і французькі бульдоги, і чорний тер'єр. Зараз тер'єра забрали на фронт – їздить із хлопцями на позиціях. Вже три роки з ними.

На тему

"Так повинен чинити кожен"

- Ви пішли добровольцем на фронт у 63 роки. Чому вирішили йти воювати у такому віці?

- Так має чинити кожен. Це наша земля, ніякого подвигу тут нема. Я професійний військовий. До речі, закінчив ту ж академію, що й Путін, лише на два роки пізніше. Це була Вища школа КДБ СРСР у Москві – зараз Академія ФСБ. Тому розбираюся у військовій справі.

- Якщо ви професійний військовий, мабуть, вас ніщо не могло злякати на війні.

- Страшно всім. У мене були хлопці, яким по дев'ятнадцять років. Ось про них треба писати. Дев'ятнадцять років було Вові – загинув. Троє товаришів прийшли до нас: двоє живі, слава Богу, а він загинув 2023-го. У мене день народження 22 квітня, і 2023 року він зробив мені такий "подарунок".

Звісно, ​​страшно, коли перший мінометний обстріл та все інше. Але потім звикаєш. Людина до всього звикає. Люди повинні розуміти: якщо не захищатимеш себе, станеш рабом. Чи воюватимеш за іншу країну - як зараз ті, хто на окупованих територіях.

Вибір невеликий. А я був фізично здоровий, все життя займався спортом – здоров'я дозволяло. І зараз пішов би, якби міг бігати.

Ми були у Добровольчому українському корпусі "Правий сектор". Перші три місяці воювали як партизани, працювали з ГУР – Головне управління розвідки ставило завдання, ми їх виконували. Потім нас мобілізували – з першого травня. А воювати почали із 24 лютого, з першого дня. Активні бої – з березня, але прийшли всі одразу.

- А як здоров'я зараз, що каже лікар, чи можливо відновитися так, щоб знову бігати?

- Лікарі кажуть, навряд. Контузія була дуже важка, після неї стався інсульт, постраждав правий бік. Не знаю, чи ходитиму нормально. Але потроху, крок за кроком – рухаюся. За допомогою Оскара, завдяки людям та друзям. Все вирішує оточення.

До мене приїжджають побратими, питають: "Діду, як ти?" Коли лежав у шпиталі у Полтаві, зі мною був хлопець із Бразилії – Давид. Тяжке поранення голови, йому поставили пластину. Руки та ноги працювали погано.

З дівчатами спілкуюся. Була дівчина Оксана, знає багато мов, веде онлайн-курси, пише вірші, власним коштом видала книгу про хлопців. Оксана приходила до мене до шпиталю, а я бував на її презентаціях.

Вона писала і про моїх хлопців, про мого водія Сергія Романовського. Він відкривав матч "Шахтар" Донецьк у Львові без обох ніг на протезах. Наразі будує будинок, сам піднімається на другий поверх. Є, наприклад, Ваня - залишився без ноги, займається скелелазінням. Йому двадцять чотири роки, воювати пішов у двадцять. Ось це люди – кремінь, легенди. А я що, вже старий.

- Ви підтримуєте зв'язок із усіма? Як зараз ваші побратими?

- Воюють, з позицій не вилазять. Місяцями - по три, по чотири - без ротації. З кожним намагаюся говорити хоч раз на тиждень.

- Напевно, їм вас не вистачає?

- Звісно. І я б із задоволенням повернувся. Але, по-перше, із такими діагнозами мене ніхто не візьме. А по-друге, приїхати і стати тягарем? Там потрібно постійно рухатися, навантаження зовсім інше. Вони мене не покинуть. А я хлопець під сто кілограмів (не товстий, а спортивний) – їм було б зі мною тяжко.

Я зараз намагаюся тримати форму. До спортзалу вже не ходжу – темніє рано, а після контузії у темряві погано орієнтуюсь. Раніше ходив о п'ятій ранку. Тепер складніше. Але ми з хлопцями весь час на зв'язку, вони для мене – сім'я. А куди нам подітися? Це - братство. Вони без мене, а я без них уже не уявляємо життя. Два роки були разом, і вже два роки вони воюють без мене.