Інтеграція чи дерегуляція? Розкол

Примітка редакції. Франція в один бік тягне, Німеччина – у правильний. Як ви думаєте, у кого ліпші шанси?

Франція паралізована державним боргом і парламентським маразмом. Президентство Макрона перебуває на піку свого існування. Тож багато насправді залежить від Берліна.

Якщо Німеччина на чолі з Мерцем рішуче схилиться до дерегуляції й фіскальної ортодоксії, французько-німецький двигун може ще більше заглухнути. Однак, якщо Німеччина погодиться на вибіркову інтеграцію — особливо в оборонній сфері та технологіях — водночас наполягаючи на спрощенні регулювання, може виникнути певний тандем.

Економіка Німеччини перебуває у скрутному становищі. Це лише ускладнює ситуацію. Її промислова модель, яка значною мірою залежить від експорту до Китаю і дешевого російського газу, була дестабілізована. Тому заклики до дерегуляції мають політичний резонанс.

Проте Німеччина також визнає, що масштаб має значення у виробництві напівпровідників, штучному інтелекті й оборонній промисловості. Ця подвійність може або подолати, або поглибити європейський розрив.

Очевидний розкол, можливо, перебільшений: стратегічний суверенітет справді багатовимірний. Регуляторна реформа може співіснувати з глибшою інтеграцією, якщо обидві будуть враховані в рамках узгодженого порядку денного конкурентоспроможності.

Отже, завдання ЄС полягає не у виборі між федералізмом і дерегуляцією, а у визначенні послідовності й калібруванні обох. І ця точність має більше значення, ніж ми можемо подумати.

Прагматичний федералізм Драгі тут повчальний. Він пропагує не ідеологічну централізацію (він навіть не закликає до зміни договорів ЄС), а цілеспрямовану інтеграцію там, де одних лише ринкових сил недостатньо. Тим часом навіть прихильники дерегуляції визнають необхідність спільних інструментів торговельного захисту і скоординованих відповідей на зовнішні потрясіння.

Тому справжня лінія розлому може лежати не між «більшою Європою» і «меншою Європою», а між проактивною і реактивною Європами. Інтеграційний табір прагне передбачити геополітичні зрушення за допомогою колективних інструментів. Табір дерегуляції прагне спочатку відновити внутрішню життєздатність, сподіваючись, що сила перетвориться на вплив.

Історія ЄС свідчить про те, що внутрішні суперечки не обов'язково призводять до фрагментації. Вони часто породжують гібридні рішення. Сам єдиний ринок був проєктом дерегуляторної інтеграції: усунення бар'єрів і зміцнення спільних правил. Євро поєднувало монетарний федералізм із фіскальними обмеженнями.

Небезпека сьогодні полягає в часі. Зовнішній тиск прискорюється. Якщо внутрішні філософські дебати затримуватимуть конкретні дії, Європа ризикує стратегічною маргіналізацією незалежно від того, який табір «переможе».

По всій Європі лідери, які зіткнулися з виборцями, втомленими інфляцією і регуляторним тягарем, обережно ставляться до грандіозних федеральних проєктів. Стратегічний суверенітет — це довгостроковий проєкт; політичні мандати короткі.

Спокуса надати пріоритет дерегуляції перед складними інституційними реформами є сильною, але ніщо не замінить глибшу інтеграцію у сферах, вирішальних для європейського суверенітету.

Заглядаючи в майбутнє, найбільш правдоподібним сценарієм буде не розкол, а узгоджений синтез. Спрощення регуляторного регулювання в окремих секторах у поєднанні з глибшою інтеграцією в обороні, критичних технологіях та енергетичній інфраструктурі може узгодити ці два бачення.

Суверенітет тоді буде здійснюватися як знизу вгору (через конкурентоспроможні держави-члени), так і зверху донизу (через колективні інструменти).

Однак досягнення цього балансу вимагає політичної довіри і фіскальної гнучкості. Без них дебати ризикують перерости в ідеологічний розкол.

Антверпенський саміт не створив цього розколу; він його викрив. Але, зробивши це, він міг би покласти початок чеснішому розрахунку. А в європейській політиці ясність — хоч би якою незручною вона була — часто є передумовою прогресу.

У цьому сенсі Магрітт мав рацію: правда завжди криється за тим, що ми бачимо.