Фабрика пафосу

За чотири роки повномасштабної війни Україна наростила виробництво зброї в 35 разів.

Країна виготовляє власні артилерійські боєприпаси та патрони для стрілецької зброї; самохідні гаубиці "Богдана" та крилаті ракети "Фламінго"; не кажучи вже про мільйони дронів.

І все ж таки головним вітчизняним продуктом воєнного часу був і залишається пафос.

Загальнонаціональна фабрика пафосу працює безперервно і виробляє відповідний контент у величезних кількостях – як для внутрішнього споживання, так і для експорту.

Патетичні гасла, промови, тексти, пости в соцмережах та заяви офіційних осіб супроводжують Україну з перших годин повномасштабної війни.

Після 24 лютого 2022 року публічний пафос зустрічає нас на кожному кроці: від "пунктів незламності" до "планів стійкості"; від "фортеці Бахмут" до "ДНК нації"; від "вільного народу вільної країни" до "щита Європи".

Найнеприємніші аспекти війни значно облагороджуються, коли їх приправити щедрою порцією патетики.

І, звичайно, ми стали далеко не першою країною, що пішла цим шляхом.

З одного боку, будь-яка війна – це час, коли емоції впевнено беруть гору над раціо.

Мільйони людей втрачають здатність мислити критично і опиняються в полоні своїх почуттів.

А пафосна риторика апелює саме до нашого емоційного світу.

З іншого боку, пафос традиційно використовується, щоб наголосити на масштабі тих чи інших історичних подій.

У цьому сенсі нинішнє російсько-українське протистояння – як і раніше, поза конкуренцією.

Найбільша війна у Європі з 1945 року.

Найбільша війна планети з 1980-х.

Крім того, сьогоднішню Україну очолює людина, яка ідеально підходить для транслювання всілякої патетики.

Якщо в устах бізнесмена Порошенка пафосні гасла звучали не зовсім природно, то колишній актор Володимир Зеленський опинився в рідній стихії.

Хоча в минулому житті Володимиру Олександровичу не довелося грати драматичні ролі, професійна майстерність все одно залишається професійною майстерністю.

У виконанні Зеленського вітчизняний пафос набув особливої ​​виразності: зокрема для зарубіжної аудиторії.

І, зрозуміло, спічрайтери глави держави теж попрацювали на славу.

Отже, поєднання об'єктивних та суб'єктивних факторів після 24.02.22 забезпечило нам безпрецедентну концентрацію патетики на квадратний метр.

Однак пафос – не той продукт, який користується у публіки таким попитом, що не слабшає.

Хтось продовжує генерувати та охоче споживати пафосні гасла – але когось патетична риторика вже не мотивує, а радше дратує.

Мабуть, це і є головний індикатор втоми від війни: той самий пафос, який на початку повномасштабного вторгнення безвідмовно працював, об'єднував країну і надихав мільйони людей, починає сприйматися по-іншому.

Тепер він багатьох відштовхує і найчастіше викликає ефект, протилежний очікуваному.

Пасіонарії та обивателі, представники влади та її критики демонструють дуже різне ставлення до тих самих пафосних формулювань.

Наприклад, колись популярне слово "потужно" останнім часом використовується переважно опонентами Зеленського – як отруйний сарказм.

Сам Володимир Олександрович намагається більше не зловживати цим дискредитованим пафосним штампом.

Багатьом набила оскомину та легендарна "незламність"; Проте відмовитися від неї офіційні особи неспроможні – вже створені "пункти незламності" ніхто перейменовувати не стане.

А вираз "щит Європи" наповнює гордістю серця українських пасіонаріїв, але все частіше трактується обивателями як "гарматне м'ясо Європи"….

Значне зниження попиту на військову патетику в 2025–2026 роках – такий самий об'єктивний процес, як і поголовне захоплення пафосом у 2022-му.

Очевидно, інакше бути не могло.

По-перше, пафос добре продається в комплекті з яскравими перемогами на полі бою.

З такими військовими успіхами, як вигнання окупантів з-під Києва, контрнаступ на Харківщині чи визволення Херсона.

Але перелічені ефектні перемоги залишились у минулому.

Наше головне досягнення останніх років – це здатність України витримувати тривалу війну на виснаження та не здаватися.

Це сірі та важкі військові будні.

І вони все більше дисонують із крикливим пафосом.

По-друге, широкий резонанс в Україні набули негативні явища, які дуже погано поєднуються з пафосною пропагандою.

Тут і корупція, і проблема СЗЧ, і некомпетентність чиновників у тилу, і марні втрати на фронті через прорахунки командування та багато іншого.

Ця непафосна сторона війни існує завжди.

Але завдяки сучасним інформаційним технологіям вона стала надбанням громадськості набагато швидше, ніж у ХХ столітті.

Нарешті, по-третє, стало зрозуміло, що пафос просто не дозволяє обговорювати багато вітчизняних проблем відверто.

Вам не подобається примусова мобілізація та ексцеси, що її супроводжують? Часткове закриття кордонів? Відсутність парламентських і президентських виборів? Інші обмеження та заборони, які множаться в Україні з кожним роком повномасштабної війни? На всі ці претензії можна дати чесну, хоч і не надто приємну відповідь:.

"Велика війна – це час вимушеної несвободи.

У будь-яку епоху.

У будь-якій державі.

Чим інтенсивніші воєнні дії і що довше вони тривають, то більше звужується простір свободи.

Це неминуче.

Винятків не буває".

Але щоб озвучити цю очевидну думку, треба пожертвувати пафосним кліше, згідно з яким Україна залишається "вільною країною вільних людей".

А йти на таку жертву в Києві не готові.

Звісно, ​​вітчизняну фабрику пафосу не буде зупинено в розпал повномасштабної війни.

Найімовірніше, вона й надалі працюватиме після завершення активних бойових дій.

Але виробляти та збувати звичну патетику без урахування мінливих обставин вже неможливо.

У нашій країні дедалі більше людей, яких публічний пафос давно не надихає.

Яких починає нудити від пафосу.

Для яких поняття "пафос" та "брехня" поступово стають синонімами.

Звинувачувати цю частину суспільства в нестачі патріотизму та зраді – найпростіший, але, на жаль, глухий шлях.

Очевидно, Україні доведеться діяти інакше: шукати та знаходити альтернативні інструменти комунікації зі своїми громадянами.

Це досить складне завдання для державної машини, налаштованої на масове виробництво пафосу.

Але іншого виходу ми просто не маємо.

Михайло Дубинянський.