Реабілітація середньовічним боєм: як "Бугурт Січ" допомагає ветеранам справлятися з ПТСР

Фізичне навантаження, підтримка спільноти та пошук нових смислів – на цих засадах будується робота українського проєкту "Бугурт Січ", який знаходиться у Києві. Його учасники використовують середньовічні бойові практики як інструмент реабілітації ветеранів. Засновники проєкту кажуть, що інтенсивні тренування допомагають зняти стрес, що накопичився, а нова спільнота - заново навчитися жити після війни.

Про те, як працює цей підхід і які зміни відбуваються з ветеранами, Коротко про розповіла співзасновниця проєкту Олена Кречет, яка вже понад 20 років перебуває у спільноті середньовічного бою.

Рух, підтримка спільноти та історичне коріння

- Олено, чому саме середньовічний бій? І як він допомагає в реабілітації ветеранам?
- За ті роки, що ми займаємось середньовічним боєм, ми бачили, як багато ветеранів беруть у ньому участь. Але довго ніхто не досліджував цей феномен і не оформляв його як окремий напрямок. Хоча існує, наприклад, американський досвід - документальний проєкт Steel Soldier про те, як середньовічний бій допомагає ветеранам США справлятися з ПТСР.
Знаючи, що такий метод у принципі працює, ми подумали: у нашій країні, де так багато постраждалих ветеранів, цей напрямок варто розвивати цілеспрямовано. Ця ідея з'явилася приблизно 2020 року, а офіційно ми зареєструвалися в листопаді 2021-го. Проте вже в лютому 2022 року довелося припинити діяльність: хтось із засновників пішов захищати країну, хтось зайнявся постачанням необхідного – ми всі були поглинені більш актуальними питаннями.

Повернулися до проєкту у 2023 році, коли познайомились із вченим-патофізіологом Віктором Досенком, який вивчає ПТСР. Він сказав нам: "Я знаю, чому це працює". До зустрічі ми не спиралися на дослідження, просто знали, що метод існує і він допомагає. Віктор, як учений, допоміг нам зрозуміти, на які аспекти слід звертати увагу.

- Але ж потрібні і психологи для допомоги в реабілітації…

- Так, Віктор познайомив нас із колективом "Лісової галявини" - це державна установа психологічного відновлення та реабілітації МОЗ України. Там, разом із їхніми психологами, ми почали працювати.

У процесі роботи чітко сформулювали напрями своєї діяльності. Провели кілька опитувань та досліджень: відстежували динаміку симптомів ПТСР, робили глибинні інтерв'ю з успішними кейсами. І тепер розуміємо, що наш підхід – багатокомпонентний.

Перший компонент - це спорт та рух. Самі собою вони лікують дуже багато. Можна читати цілі лекції про те, як фізична активність на гормональному рівні допомагає організму повертатися до нормальної роботи за умов стресу. А середньовічний бій у цьому сенсі особливо хороший: він потужно знімає напругу і дає можливість реалізувати адреналін, що накопичився.

Це база, але насправді там відбувається набагато більше процесів. Наприклад, середньовічний бій допомагає вирівняти рівень тестостерону, який у поранених військових сильно знижений. Також він стимулює вироблення іризину – білка, який, потрапляючи в мозок, провокує формування фактора BDNF. Це специфічний білок, який не дає нейронам гинути. А після бойового стресу нервова система сильно перенапружена, нейрони зношені – і тут це стає критично важливим.

Друге – психологічна допомога та підтримка спільноти. Ми інтегруємо ці підходи. Розповідаємо учасникам про те, що таке травмоорієнтований підхід, як підтримати побратима, як бути поряд, коли ти потрібний. Це одна з основних систем підтримки: спорт у нас завжди йде у зв'язці із суспільною психологічною допомогою.

Третій напрямок – історичний. Сенси та внутрішні опори сильно впливають на те, як ми переживаємо те, що відбувається. Тому робота з історією – це також важливий момент. Вона дає розуміння: ми нація з глибоким корінням, нація воїнів, які завжди відстоювали право на існування. Ці наративи разом дають опору, покращують фізичний та психологічний стан та дозволяють проходити подальше відновлення – лікуватися у терапевта, приймати ліки.

Ми не розподіляємо напрям: якщо людині щось підходить і допомагає – чудово, давайте це використати.

Просто прийдіть, хоча б подивіться

- Чоловіки здебільшого, та й військові зокрема, не дуже довіряють психологам. Як із цим справляєтеся?

- Так, ми теж боремося із цією стигмою. Серед воїнів, що повертаються, досі існує упередження проти психологічної допомоги. Часто можна почути: "Я що, псих? Я не піду до терапевта". І тут наші ветерани-тренери власним прикладом пояснюють: це корисно, тобі може стати легше. У результаті виходить багатокомпонентне середовище, яке формує екологічне підтримуюче співтовариство, де разом цікаво і куди хочеться приходити.

Нема одного правильного маршруту. Маршрут може бути будь-яким, тому що напрямків багато. Ми завжди говоримо: приходьте, подивіться, що вам відгукнеться.

– А з чого можна обирати?

- У нас є середньовічні майстерні, є суто тренувальний напрямок. Тренуємося не в металевих обладунках, а в тренувальних – вони легші, дозволяють брати участь людям після поранень або з ампутаціями. У нас прописані правила боїв для людей з ампутаціями, щоб будь-хто міг приєднатися. Іноді ми говоримо: просто прийдіть подивитися. Можете не брати участь, просто посидіти у куточку.

І часто відбувається так: людина приходить просто посидіти, але відчуває у цьому середовищі безпеку. І завдяки цьому починає поступово вмикатися. Хтось приходить попити з нами чай, хтось – розім'ятися, хтось – за тим та іншим.

Ми маємо регулярні тренування, ми наполягаємо, що навантаження найкраще працюють саме в системі. Але якщо людина не має сил на регулярність, ми запрошуємо приєднуватися будь-яким способом.

Все це важливо, адже у житті ветерана дуже часто виникає втрата цілей та смислів. Повертаючись після пікового досвіду військової служби, людина не розуміє, як повернутися до колишнього життя і чи варто взагалі до нього повертатися. Як бути далі, як спілкуватися з тими, хто залишився в іншій реальності: життя розкидало людей у ​​різні боки, і досвід у всіх тепер дуже різні.

- Напевно, важливо знайти підхід до людини, зацікавити її, щоб вона захотіла чимось займатися?

- Так. Тому що найскладніша ситуація, коли ветеран повертається і каже: "Я хочу відпочивати". Він просто лежить удома, може взагалі не виходити із квартири, лише іноді в магазин за продуктами. А це прямий шлях розвитку депресії. Самотність ніколи не сприяє розвитку особистості, особливо якщо людина у травмованому стані.

Тому головне – дати людині бажання чогось хотіти, бажання жити. І коли це бажання з'являється, з'являється і поле для діяльності – залежно від того, що йому цікаво. Комусь цікаво малювати – ми знайдемо ментора, який допоможе. Комусь грати на середньовічних інструментах. Може, людина хоче одразу у професійний спорт.

У нас є такі тренери, бо спільнота існує багато років. І близько 80-90% нашої спільноти нині воюють у Збройних силах України. Тому люди тут знають, що це таке, на власному досвіді розуміють, як це допомагає, і готові підтримувати інших, бо самі потребують таких самих методів відновлення.

Людина змінюється вже після першого тренування

- Які зміни ви найчастіше бачите у ветеранів після тренувань? І як довго на них чекати?

- Зазвичай зміни видно вже після першого тренування. Фізично це дуже інтенсивне навантаження. Збоку здається: всього 30 секунд бою. Але всередині це потужне кардіонавантаження, дуже сильний рух.

Коли людина приходить і інтенсивно рухається, буквально "згоряє" адреналін, що накопичився. Еволюційно стресова реакція існує для того, щоб урятуватися: викид гормонів дозволяє людині зробити активну дію. Але на війні часто активної дії немає. Працює артилерія, всі сидять у бліндажі – стрес є, а дії немає. Відповідно, гормони не реалізуються, вони накопичуються.

А потім люди зриваються. І зриваються часто не на справжню причину свого стану – мозок шукає вихід і намагається знайти винного у тому, як я почуваюся. Винні часто виявляються ті, хто поруч, а не ті, хто дійсно щось зробив неправильно, - виникає багато агресії.

Коли людина приходить на тренування, завдяки інтенсивному навантаженню вона реалізує цей механізм "бий або біжи", до якого підштовхує стрес. Бугурт - це і є "бий або біжи". І через таку природну реалізацію гормонів людині одразу стає легше.

У мене навіть є мрія – зробити фотопроєкт: обличчя людини до бою та обличчя після першого тренування. Тому що коли люди знімають шолом, дуже часто з'являється посмішка та спокійний вираз. А до цього обличчя було напружене. Я завжди говорю: "Дивіться, зараз будуть знімати шоломи"... Отже, зміни видно вже після першого тренування.

Якщо ж людина ходить на тренування більш-менш регулярно, у неї формується копінг-стратегія: вона знає, що може прийти, випустити напругу – і полегшає. Звичайно, за одне тренування організм не буде повністю нормально функціонувати. Але людина запам'ятовує: це допомогло, це працює.

Комусь підходить кросфіт. Люди часто звертаються до інших тілесних практик - бо бій, насамперед, тілесна практика. Коли тіло розуміє, що йому так легше, формується нова копінг-стратегія. Людина замість того, щоб напитися, щоб забути та відчути полегшення, обирає спорт: "Я піду, мені стане легше, і я зможу далі жити своє життя".

"Побудова спільноти, яка вміє допомагати проживати травму - наша основна ідея"

- Тобто від ПТСР допомагають, по-перше, фізичні навантаження, щоб "спалити" адреналін, а по-друге – люди довкола?

- Так, підтримка між людьми – це дуже важливо.

Ми маємо чимало історій. Але вони не завжди прості. Серед наших хлопців часто трапляються, наприклад, суїцидальні настрої. Був випадок: хлопець, 21 рік. З 18 років воює. Ні сім'ї, ні професії. Після тренування розповів тренеру, що хотів повіситись. Вже приготував мотузку і надивився дерево. Але в лікарні йому сказали: "Сходи на тренування". Він прийшов, і його так відпустило, що він передумав.

І це не поодинокий випадок. Він показує, що бій може допомогти навіть із першого разу. Тому що напруга в тілі – неймовірна. Адреналін накопичений критично. А людині пропонують жити звичайним життям: йти по хліб, займатись побутовими справами. Виникає сильний внутрішній конфлікт. І коли цей конфлікт знімається через рух – це може врятувати життя.

Ще один випадок: до нас приходив хлопець, у якого не функціонувала рука. Раніше він займався класичним фехтуванням, і рухи йому були знайомі. Але рука нічого не відчувала. Але йому так сподобалося, що він почав цю руку розробляти. Він ходив до нас близько місяця, а потім прийшов і сказав: "Я почав відчувати руку. Я ще не можу на неї спиратися, але вже почав її відчувати".

Але саме бажання щось робити на відновлення часто грає ключову роль. Якщо людина не має бажання відновитися, вона може пити багато ліків, проходити процедури - але результату не буде: організм не налаштований на те, щоб одужати.

- Напевно, бій також допомагає спробувати себе у новій ролі?

- Так, це також важливий чинник. Дуже розвиваються когнітивні функції. Потрібно запам'ятовувати назви елементів екіпіровки, історичні деталі. Людина починає цікавитись подіями, включається когнітивна сфера – а це нейропластичність, здатність до відновлення.

У травмі людину лікує людина. Травму можна прожити лише поряд з кимось. Побудова спільноти, яка вміє допомагати проживати травму, це і є наша основна ідея. Середньовічний бій - це скоріше оболонка, але вона дуже добре підібрана для воїнів. Вона дозволяє залишатися воїном у мирному житті. У тебе є обладунки, є військова справа, взаємодія з побратимами, ви говорите про битви. Тобі не потрібно критично змінювати контекст життя.

Коли люди звільняються зі служби, вони часто відчувають прірву: щойно було одне життя - і раптом зовсім інше. Наче колишнє життя треба викреслити чи забути. А це середовище дає можливість нічого не викреслювати. Можна використовувати ті ж навички, просто застосовувати їх тут. Хтось каже: "Ні, ніколи більше". А хтось, навпаки, відчуває потяг до схожого досвіду, відчуває його нестачу. Для них це може бути дуже корисним.

- Чи правильно я розумію, що у вас займаються ветерани із травмами, і вони теж адаптуються?

- Так, звичайно. У нас є правило вирівнювання. Якщо у людини працює лише одна рука або є ампутація, другий учасник просто відкладає щит – і тоді бій іде лише на мечах. Якщо людина в інвалідному візку, спаринг-партнер сідає на стілець, і бій проходить сидячи.

- Яким ви бачите розвиток "Бугурт Січі" у найближчі п'ять років?

– З одного боку, мені хочеться, щоб з'явилося багато таких ветеранських центрів – спільнот, які навчаться екологічно підтримувати людей. З іншого - мені хочеться проводити великі турніри. Для ветеранів, Збройних сил, міжнародні ветеранські турніри. Міжнародна підтримка дуже живить, вона показує: ви важливі, приїжджайте до нас.

Мені дуже хочеться, щоби весь цей рух вийшов на міжнародний рівень. Щоб наші ветерани могли почуватися потрібними та цікавими усьому світу.

Як знайти "Бугурт Січ"

Сайт buhurtsich.com

Щоб зв'язатися з організаторами, потрапити на тренування або просто подивитися, можна написати на формі на сайті або в соцмережах.

• Інстаграм
• Фейсбук
• Пошта [email protected]