«Мрію про велику родину»: інтерв'ю Михайла Хоми про плани, концерти для ЗСУ і зміни під час війни

19 березня на Sweet.tv стартувало нове музичне шоу «Вгадай мелодію». Його ведучим став відомий український співак Михайло Хома, відомий як DZIDZIO. Завжди веселий, життєрадісний і енергійний — таким усі звикли бачити популярного артиста. Чим живе співак, коли залишається наодинці, що найбільше підтримує його зараз, а також від чого може заплакати і про що мріє — у відвертій розмові Viva.ua.

— Чому Ви погодились стати ведучим «Вгадай мелодію»? Чим вас особисто цей формат зацікавив?

— Тому що це світовий формат-легенда. Його дивилися мільйони людей у різних країнах, і він багато років має великий успіх. Тепер цей проєкт з’явився і в Україні. Для мене це була цікава можливість долучитися до такого формату, тому я з радістю відкоригував свій графік і погодився.

— Який момент під час зйомок вам запам’ятався найбільше?

— Мене дуже вражали фінали програм. Коли люди доходять до вирішального моменту, емоції зашкалюють. Я дивився на це і думав: невже це справді відбувається? І радів разом з учасниками, як дитина. Це дуже щирі моменти, і я думаю, що глядачі також це відчують.

— Багато артистів, які брали участь у шоу «Вгадай мелодію», забували про те, що їх знімає камера, виходили зі своїх творчих образів і грали на повну. Наприклад, Анна Різатдінова показала хороші знання музики, Тіна Кароль дуже активно боролася за перемогу, а TAYANNA лягала на підлогу, щоб зібратися з думками. Хто найбільше з учасників вразив вас?

— «Вгадай мелодію» — це шоу, де все побудовано на азарті. З кожним туром він зростає все більше. І неважливо, хто це. Ти починаєш грати, забуваєш про все на світі, про камери, про те, що ти не вдома. І настільки входиш у гру, що стаєш справжнім. Мені кожен сподобався, тому що ця гра відкрила всіх по-новому. Учасники були як малі діти, і я думаю, що це сподобалося не тільки їм, а так само і глядачам у залі. А я спостерігав за ними. Дуже сподіваюся, що шоу відгукнеться всім глядачам, які дивитимуться на наших учасників.

— Ви — професійний вокаліст із академічною освітою. Наскільки важко було спостерігати, коли співаки довго не могли відгадати пісню чи губилися в англомовних назвах?

— Бути співаком — це не означає знати всі пісні. Переважно виконавці погано відгадували чужі треки і, деколи, навіть свої. У них, напевно, немає часу слухати чужі пісні, вони свої пишуть. Коли дві ноти звучать, одна і та ж сама, як ти можеш здогадатися, що це за пісня? Можна просто по підказках зорієнтуватися і відгадати або не відгадати. У цьому і полягає суть гри. Більше вгадували люди, які слухають музику, люблять музичну літературу і вивчають інформацію про авторів і співаків. Наприклад, Анна Різатдінова, виявляється, добре знала музику, бо вона підбирає її для номерів дітей, яких навчає гімнастики.

— А яка ваша мелодія дитинства? Що слухали в ті роки?

— Я народився на заході України, у красивому селі Бортники. Ми всі в будинку і загалом у селі, нашому районі, області, хотіли жити в Україні. Тому ми слухали тільки українські пісні. Це класика — Володимир Івасюк, Ігор Білозір, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Оксана Білозір, Іван Попович. Далі я поїхав до Новояворівська, щоб вчитися у школі. Там виникла інша ситуація, тому що було польське телебачення, яке формувало нові смаки європейської музики. Мені подобалися польські виконавці, але спочатку це все ж таки була суто українська пісня.

— Під час шоу з’ясувалось, що ваша племінниця служить у ЗСУ. Як ви поставилися до її рішення?

— Це її свідомий вибір. Я дуже пишаюся Вікторією, тому що вона наполеглива, талановита і хотіла щось робити. Племінниця пішла добровольцем, підписала контракт і зараз служить у бригаді. Дуже приємно, коли вона телефонує. Вікторія все сама робила, без жодних дзвінків, ніхто їй не допомагав. Для мене це ключове, тому що людина може тільки сама собі допомогти. І коли вона виборює свій шлях, я в це вірю, бо це правдиво. Вона — наша родинна гордість.

— Ви часто з нею підтримуєте зв'язок?

— Так, ми з нею спілкуємося, бо вона хоче деколи підказку чи пораду отримати.

— Михайле, ви дали понад 300 благодійних концертів за час повномасштабної війни. Також часто виступаєте перед військовими. Що найважче в таких виступах?

— Найважче було спочатку, коли ні ми, ні військові не знали, що відбувається, але старалися одне одного підтримувати, зустрічатися. Я не знав, що маю співати, що їм слухати, чи можна взагалі веселе щось виконувати. Почав співати серйозні композиції, а потім ми об'єдналися з Олександром Пономарьовим і Юрієм Горбуновим. Ми втрьох почали їздити з благодійними концертами в Україні і за кордоном, і це дало великий результат. 

— Ви відійшли від образу DZIDZIO і почали демонструвати свій академічний вокал. У 2025 році ви знову повернулися до комедійного образу. Чому вирішили знову виступати як DZIDZIO?

— В один момент я заспівав серйозну композицію, всі гарно аплодували, і тут питання: «Михайле, а де DZIDZIO?». А я почав сміятися, бо не очікував. Кажу: «Спить». — «Буди його, давай нам веселих пісень, давай «Сару», — казали. Я зрозумів, що життя продовжується. Подивився, що навіть військові підбадьорювали себе веселим настроєм. Усвідомив, що потрібно повертатися до життя, і не можна його робити неповноцінним. Люди сміються, люди плачуть, тоді життя повноцінне, не можна тільки сумувати, чи тільки сміятися. З’явилося розуміння, що час виконувати веселі пісні.

— Тобто, повернення до образу DZIDZIO під час війни — це потреба публіки?

— Я все тільки для людей роблю, спостерігаю, чого від мене хочуть. Тоді це справедливо, я розумію, що мені і людям це потрібно. Так виникає хімія між мною і тими, для кого я співаю.

— Зараз досить складні часи в Україні. Що допомагає вам підтримувати моральний стан?

— Розуміння, що я пережив зміну століть, тисячоліть, пандемію, війну. Якщо б хтось сказав мені це 10-20 років тому, я б не повірив. Але зараз розумію, що це все пережив, живий, дивлюся на себе в дзеркало — маю голову, дві руки, ноги. Можу навіть у ці непрості часи творити, співати, бути потрібним, допомагати своїй державі. Я розумію, що живу в непростий, але дуже цікавий час, разом зі справжніми героями, про яких потім будуть писати книжки, оповідання. Цікаво, що ми разом переживаємо ці неймовірно важкі, але дуже цікаві часи. 

— Що вас найбільше змінило як людину за останні роки?

— Нас усіх змінила війна. Наприклад, всі українці почали цінувати щирість. До того я помічав, що ніхто нікого не чує, не слухає, кожен сам по собі, життя йде як фоном. А тут через війну ми зрозуміли, що є насправді важливим. Це рідні, яких ти любиш, країна, де ти народився. Не так насправді людині і багато треба, як ми думали в мирні часи.

— Ви вже сказали, що цінуєте час, проведений із рідними та близькими. А що ще вас наповнює і радує?

— Радість, коли я займаюся творчістю. Коли роблю те, що мені подобається. Справжня радість повинна бути саме такою — дитячою. Спостерігаєш за всім і потім думаєш: «Тут я роблю таке, і мені подобається воно». Показуєш людям — їм відгукується. Головне завдання — це творити на землі. Кожен має свою справу, і якщо вона з любов'ю, щиро, правдиво, тоді і відчуваєш задоволення.

— Ви завжди з теплотою говорите про родину. Тобто, для вас важливі сімейні цінності. А чи мрієте самі про батьківство?

— Діти для мене надзвичайно важливі. До мене на концерти приходить багато дітей, і я дуже радію, коли це бачу. У них — щирість і справжня радість, яку ми, дорослі, часто втрачаємо, ускладнюючи життя і роблячи його надто серйозним. Діти нагадують, якими ми маємо бути насправді. Тому я мрію про велику родину.

— У чому ваша суперсила? За що ви себе найбільше поважаєте?

— Напевно, за те, що я можу бути чесним із собою. Я вчуся це робити, не скажу, що вже вмію, але стараюся вести з собою чесну розмову, розуміти чому так чи інакше відбувається у моєму житті. І коли я собі говорю: «От молодець, тут ти мені подобаєшся», — тоді я, напевно, себе поважаю. Тому що можна було би далі з собою не говорити, слухати когось або бути категоричним, і бачити тільки однобоку відповідь або варіант.

— А яка риса, навпаки, вас дратує в собі, і її хотілося б позбутися?

— Я не вмію говорити слово «ні». Думаю, що краще всім догодити. Я ще хочу до кінця з’ясувати, чому так. Багато разів, де треба було казати «ні», наприклад у шоу «Голос. Діти» і «Україна має талант». Чимало ситуацій в житті я отримав повчальних через те, що не зміг в один момент відмовити. Тому я вчусь це робити.

— А чого б ви не зробили навіть за великі гроші або за будь-яких обставин? Де б ви точно сказали: «Ні, я цього робити не буду»?

— Зраджувати собі. Мені щось не подобається і, наприклад, треба вдати, що все добре. Але внутрішньо відчуваю — щось не так. Я думаю, що в кожної людини буває таке. Коли ти переступаєш через себе, рано чи пізно воно призводить до непорозуміння з собою, дисонансу, дисгармонії. Тому насамперед для мене важливо не зраджувати себе.

— А чи є щось у вашому житті, на що ви поки не наважуєтеся, але в майбутньому, в планах, хотілося б здійснити?

— У мене багато мрій, бажань. Найголовніше, аби вони були мої, справжні — тоді виходить дуже красиво. Мені подобається і людям теж. Можна виконувати веселі пісні, зібрати Арену Львів, Палац спорту, фільм зняти. Можна написати вірш, намалювати картину, взяти фотоапарат і почати фотографувати. Можна бізнес відкрити, все можна, тільки щоб воно було твоє, чесне. Зараз я мрію про Палац спорту. Знову зустрітися з прихильниками, виконувати свої хіти.

Я полюбив фотографувати людей. І мені це приносить велике задоволення. Коли я роблю фото, віддаю одразу, вони здивовані, що в них така гарна світлина. Я зрозумів, що тільки такі чесні моменти приносять мені справжню радість і задоволення. Це і пісень стосується, і фільмів, і роботи ведучого. Головне — іскра, з якої можна розпалити велике багаття.

— А як давно ви почали займатися фотографією, і кому зазвичай робите світлини?

— Я давно це любив, але в мене фотоапарата не було. Потім з'явився: я зробив фотографію, і одразу людині на телефон надіслав. Вона каже: «Ой, так швидко?». Я люблю оперативно віддавати, бо в мене була історія з фотографами. Вони мені робили світлини, а віддавали дуже довго. Дехто досі не зробив цього, вже 10 років минуло, фотографій нема. Будь-яким людям стараюся зробити і одразу віддати. Відомим і невідомим. Це останнє моє хобі, яке я дуже полюбив.

— А загалом, як ви вважаєте: кожен з нас сам будує своє життя чи є доля, яка визначає обставини і те, що з нами буде відбуватися?

— Коли ти отримуєш життєвий досвід, то розумієш суть. Іноді не усвідомлюєш, чому так відбувається, а воно має певну причину. Тому я вірю, що людина будує своє життя сама. Недарма кажуть: «Як постелиш — так і виспишся». Але з часом кожен мусить відкривати в собі зв'язок, який нас тримає. Треба йти за цим відчуттям. Коли я не знаю, що робити, я завжди кажу: «Веди мене». І це правильно.

— Чи є сьогодні речі, які доводять вас до сліз? Що може сильно зачепити?

— Так, я думаю, що війна навчила нас бути і черствішими, і зворушливішими водночас. У нас, українців, емоційний діапазон розтягнувся через повномасштабне вторгнення. Але я не забороняю собі, наприклад, заплакати, коли почую щось щире. Це ж не від болю. Я вважаю, що тоді сакральний момент відбувається із тілом, який підказує про певний зв'язок. Той, що людину веде і тримає. Якийсь дух, що ми не просто люди, а маємо причетність до чогось більшого. Це нагадування нам: тут є правдивість. Коли ми це відчуваємо, воно передається на тіло, і з'являється сльоза радості. 

— У вас мало вільного часу, постійні концерти, зйомки. Коли він є, що ви дивитесь, читаєте або слухаєте?

— Я мовчу і стараюся бути дуже уважним. Інколи відкриваєш книжку і чітко бачиш якусь фразу — це ж не просто так. У той момент є підказка. Або ти починаєш слухати, що хтось говорить — чи в інтернеті, чи людина поруч. До цього, на мою думку, треба бути дуже уважним, бо там є підказки для нас.

Відпочиваю так: мовчу, спостерігаю за людьми, за простором, за життям. Стараюсь не пропускати цінні моменти. Я думаю: як я любив ліс, річку, розквітання природи навесні! А жовті листки? Для мене осінь — улюблена пора року. Я це все пропускав, бо життя змушувало рухатись вперед. І ти в цьому шумі втрачав. А тепер я стараюся не пропускати, а навпаки — вбирати в себе і милуватися тим.

— Ви взагалі багато їздили Україною, багато де побували. Які можете відзначити улюблені місця, де вам найкомфортніше?

— Я об’їздив усю Україну і полюбив її різною. У мене кожен регіон по-своєму улюблений. Звісно, дуже люблю місце, де народився — маю особливі відчуття від цієї землі. Чому я там з'явився? З якою метою? Є фраза: «Де народився, там і пригодився». Ти відчуваєш, що трохи підріс, і розумієш — щось у тому є. Тільки проїхавши всю країну, усвідомлюєш, наскільки вона красива.

Я знаю всі заправки, які працюють пізно під час війни. Ми об’їхали все. Ті зустрічі з людьми, з поліцейськими, які вже нас чекали... Ми обіймалися як родичі. Пам'ятаю всі дороги: спочатку їх не було, потім зробили, після зими знову ями. Було нереально, коли Cadillac просто «тонув» у вибоїнах, ми нервували, але все одно їхали до людей. Україна — неймовірна. Особливо за їжею, навіть за борщами — кожен регіон варить їх по-різному, і скрізь вони смачні.

— А якщо назвати топ-3 улюблених місця?

— Я б не хотів когось виділяти. У нас є Карпати, море і неймовірна столиця. Я довго не міг полюбити Київ, бо він першого разу мені дав на горіхи, щоб я зрозумів, хто є хто. У студентські роки я мусив поїхати, бо не витримав фінансово і через його масштаб. Але пообіцяв: «Я ще повернуся, і ми з тобою по-іншому заговоримо». Він запам’ятав цю розмову. Тепер я його полюбив, і він мене так само.

Київ — єдина наша столиця. Гарне місто, де з’їхалися люди з усіх куточків. І мені подобається, що тут усе звучить не по-харківськи чи по-львівськи, а по-українськи. Хоча зараз війна довела: неважливо, чи ти в Києві, чи в Карпатах, чи в маленькому селі — коли є інтернет, ти можеш давати собі раду.

— Зовсім скоро настануть Великодні свята. На заході України завжди дотримуються традицій. Чи є у вашій родині особливі звичаї?

— Є. Обов’язково йти до церкви. У великих містах ходять у суботу, я того ніколи не розумів, хоча тепер усвідомлюю, що людей багато і треба всіх задовольнити. Я ж завжди ходив у неділю. У нас був дуже гарний кошик: паска, ковбаска, запечений сир (у нашому регіоні його називали «плесканка» — солодкий сир із родзинками), масло, хрін, яйця, шинка і «цвіклі» — так називали натертий буряк з хроном.

Коли цей кошик освячували, поверталися додому. Господар брав його і обходив будинок, оббиваючи кути, щоб рік був щасливий і лихо оминало. Потім накривали стіл, найстарша людина в хаті казала: «Дякую, Боже! Дай, Боже, наступного року дочекатися». І першим їли свячене яйце з хроном. Я б хотів, щоб ці традиції продовжувалися. Можна вважати це неважливим, але я думаю навпаки: якщо це дійшло до наших часів, ми маємо передавати наступним поколінням. Традиції тримають родину і країну.

— Що б ви хотіли сказати українцям зараз? Якісь побажання від себе?

— В Україні війна, але це не привід закінчувати життя, воно триває. У природі є і спокій, і стан війни — це частина циклу. Навесні все одно проростатимуть нові листочки, з'являтимуться квіти. В Україні народжуватимуться діти й писатимуться нові пісні. Я бажаю, щоб ми продовжували жити. Сміятися, плакати, радіти, бути щирими. Не забуваймо, що ми прожили століття і тисячоліття.

Ми знаємо, що таке війна, але попереду — фантастичне, щасливе майбутнє. Я чекаю всіх українців вдома. Зараз ми маємо європейський тур, я бачу людей — їм непросто. Вони хочуть додому. Дехто вимушено залишається, дехто вже не має куди повертатися. Тому моє найбільше бажання — щоб українці повернулися додому.

Фото Олександра Порубаймих, Sweet.tv