Олександр Михед: «Російська культура — абсолютно мертва річ, як Ленін у мавзолеї»

«Детектор медіа» продовжує спецпроєкт «Війна сенсів», присвячений довгій культурно-символічній війні з ворогом. Раніше в цій серії виходили розмови зі стратегічною комунікаційницею Любов’ю Цибульською, медіаекспертомОлексієм Ковжуном, істориком і дослідникомАнтоном Лягушею, правозахисникомМаксимом Буткевичем та письменницею і режисеркоюІриною Цілик.

Сьогодні ми публікуємо бесіду з письменником і військовослужбовцем Олександром Михедом. Михед — автор понад 10 книжок, кілька з яких — «Котик, півник, шафка», «Позивний для Йова. Хроніки вторгнення», «Живі. Зрозуміти українську літературу», «Пожирач гріхів» — вийшли друком за роки повномасштабного вторгнення. Зокрема книжка «Позивний для Йова», окрім української, вийшла англійською, польською, нідерландською та словацькою.

«Детектор медіа» поговорив з Михедом про світоглядне протистояння з ворогом (зокрема у полі культури). Про те, чому мова, що описує наші досвіди війни, має бути точною та недвозначною. А також про те, чому пам’ять — це щоденна робота, а майбутнє — різновид привілею під час війни.

«Російська культура — абсолютно мертва річ, як Ленін в мавзолеї»

— Якщо говорити про довгий таймлайн нашої культурно-символічної війни з ворогом, то, за твоїми відчуттями, у якій точці цього шляху ми нині перебуваємо?

— Я думаю, що ми перебуваємо на самому початку великого глобального конфлікту. На п’ятому році повномасштабного вторгнення російсько-українська війна здається мені лише першим актом значно більшої історії. І така оптика дозволяє мені зберігати свій здоровий глузд, розуміючи, що кінець цьому протистоянню невідомо, коли буде. І я переконаний, що українське суспільство заходить у цю історію набагато більш підготовленим, ніж решта учасників цього майбутнього конфлікту завдяки нашому досвіду перебування у воєнному стані.

Росія перебуває у постійному стані війни з демократичним світом. Змінюються лише форми цього протистояння: холодна війна, гібридна, гаряча тощо. І ця гібридна форма агресії, очевидно, є лише прелюдією до чогось більш…

— Мілітарного?

— Так.

— Культура є важливою складовою цієї війни: вона тут і зброя, і мішень, і окреме поле бою. Чому, на твою думку, саме культура, історія та ідентичність є тим, у що системно б’є ворог?

— Я думаю, що з твого рівняння варто прибрати ідентичність, оскільки вона якраз постає з усього того, на що відбувається атака росіян. Атакуючи культуру та всі її складові, Росія намагається виключити можливість постання нашої ідентичності у тому полі, проти якого відбувається ця атака.

— Як проти цього захищатися?

— Тут потрібна системна державна політика, яка призводить до органічного опору. І ми тут маємо цілу низку успішних прикладів: це і український дубляж фільмів, і законодавчо контрольовані квоти на українську музику, і державна підтримка книговидання (зокрема у формі заборони імпорту російських видань на український ринок). Усе це кроки, що дозволили органічним чином посилити захист проти ворожих нападів на нашу ідентичність через поле культури.

І ті хвилі нового інтересу до української культури, які відбувалися в українському суспільстві у 2004, 2014 та 2022 роках, органічно виростали з тих зовнішніх обставин, з якими нам як суспільству доводилося мати справу. Це насправді природньо — так завжди відбувається в кризовий момент, коли ти намагаєшся зрозуміти, по-перше, хто ти, а, по-друге, чи були до цього в історії подібні обставини. І, звісно, ти шукаєш відповіді на ці запитання у власній історії та культурі.

— Ти професійно вивчав російську філологію, і про мотивацію цього вибору говориш, що «хотів піти вглиб російської літератури — не просто читати “Толстоєвських”, а зрозуміти, як це працює. Знання цих контекстів поширювало письменницьку скриню, з якої можна діставати інструменти і референси. Від 2022 року вони перетворилися на інструмент препарування та розуміння російської хтоні». Що ключове важливо розуміти про російську культуру як один із важливих видів зброї в цій війні?

— Я думаю, що це найяскравіше втілення російської хтоні. Російська культура — це дуже темна культура культу смерті й умирання. Вона повністю суперечить українській вітальності. Ось тобі свіжий приклад. Ми з тобою говоримо за кілька днів після похорону соліста російського гурту Shortparis Миколи Комягіна. Днями мені вперше за час повномасштабної війни трапився в соцмережах сюжет з уривками їхніх пісень. І тепер, по роках вторгнення, абсолютно очевидно, що вся естетика гурту, який вважався авангардним, ліберальним і новаторським, повністю побудована на цій російській культурі вмирання. Дивлячись це, ти ніби опиняєшся в такому собі реанімованому соцарті, де відбувається перекидання тоталітарними тропами. І розумієш, що російська культура — це абсолютно мертва річ, як Ленін у мавзолеї.

І саме це найважливіше для розуміння того, з чим ви, скоріше за все, зіштовхнетеся, дивлячись на російську культуру. Це завжди культивування смерті та вмирання в той чи інший спосіб.

Мова війни — називання речей своїми іменами

— На початку повномасштабного вторгнення ми зіштовхнулися з відсутністю мови, яка могла би описати наші досвіди. І для мене одна з важливих рис «Позивного для Йова» — старозавітне спрощення мови до сенсу. Якою сьогодні є мова війни, якою ми намагаємося описувати все, що переживаємо?

— По-перше, для мене тут на першому плані — точність мови. Ми маємо бути дуже зрозумілими одне одному та знаходити максимально влучні формулювання, щоби бути зрозумілими за кордоном. Тому що мова-маскувальна сітка, мова-заспокійлива ковдрочка більше не працює.

По-друге, Росія завжди свідомо знецінює точність мови, точність фактажу, свідомо розмиваючи багато формулювань і понять, зокрема поняття правди. І це дуже шкодить. Відтак бути точними у формулюваннях і називати речі своїми іменами нині надзвичайно важливо.

Це направду завжди відбувається з мовою автократій — вони повсякчас ставлять під сумнів існування і правди, і багатьох інших базових понять.

— Чи ми можемо відтак сказати, що мова демократичних країн завжди відрізняється від мови тоталітарних чи автократичних?

— Так, цілком. Нині так звані російські ліберали, що намагаються аналізувати офіційну мову Росії, називають її «некромовою» — тобто такою собі «перевернутою» мовою, що йде від зворотнього. Коли кажуть не «падіння економіки», а її «охолодження».

І саме тому так важливо, аби наша мова була максимально наближена до фактажу. До прикладу, у військових мова завжди працює дуже точно — там немає жодної двозначності, а будь-яке повідомлення має бути конкретним і зрозумілим. Цей підхід працює і для культурного продукту: в українців нині дуже тонко налаштоване естетичне вухо, яке одразу чує, щойно десь з’являється зайвий елемент.

Ще одна важлива річ у контексті мови війни — це позиція очевидця, що передбачає непривласнення чужого досвіду.

— Щодо тези про точність мови. В діалозі з нами міжнародні партнери часто намагаються говорити рівно навпаки — згладжуючи кути, які ми намагаємося загострювати.

— Та навіть не загострювати. Просто хочеться, щоб кут був кутом.

— Твої книжки виходять і українською, і перекладаються іншими мовами. Як тобі вдається бути зрозумілим у різних культурних контекстах? І наскільки тут помічне добре розуміння ворога саме в контексті культури?

— Спершу розберімося з ворогом. На жаль, наразі не так багато закордонних читачів і навіть західних інтелектуалів усвідомлюють реальну глибину загрози, яку становить Росія. І саме тому дуже важливі міжнародні голоси, що говорять про це. Чудовим прикладом тут є книжка відомої фінської письменниці Софі Оксанен «В одну річку двічі. Мізогінія як зброя Росії», перекладена багатьма мовами, яка максимально реалістично змальовує повномасштабне вторгнення та показує історичну тяглість геноцидних практик, які використовує Кремль. Авторка говорить про це з точки зору її естонської бабусі — представниці нації, яка так само, як і українці, добре знає на власному досвіді, на що здатні росіяни. І дуже важливо, аби ці міжнародні голоси, які на Заході можуть сприйматися як максимально радикальні, але які насправді описують реальність, звучали і були почуті.

— Тут ще важливо, коли ці голоси виглядають своїми для них.

— Так і є. Наведу ще один приклад. Нещодавно вийшов друком словацький переклад «Позивного для Йова» (міжнародна назва книжки The language of war). Перша рецензія на це видання, яку я прочитав, справила на мене неабияке враження. Її автор згадує, як у 1968 році бачив російські танки в Празі. В його пам’яті ця книжка запускає механізм згадування, й він починає проводити історичні паралелі через цей зв’язок між особистим досвідом і нинішньою реальністю. Але закінчується ця рецензія думкою про те, як прикро, що в цій книжці не знайшлося місця для прощення. І це рецензент каже навіть попри пам’ятання про радянські танки в Празі в 1968-му, і читаючи про те, шо нині відбувається в Україні. Майже за 60 років після «Празької весни» він говорить, що і в російсько-українській війні прощення все ж буде. І для мене це дуже показова річ для оптики демократичного європейця: попри все, вірити, що ми, українці, маємо знайти місце для прощення. Ба більше — навіть очікувати або ж і вимагати цього від нас.

— Але це ж впихування квадратного в круглий отвір.

— Абсолютно. І мені здається, що це дуже іронічно — бачити недоліком книжки про перші 13 місяців повномасштабного вторгнення відсутність прощення ворога.

— Особливо, зважаючи, що ти описуєш у книзі свої персональні досліди, зокрема досвід втрати дому. І, попри це, ця людина чекає від тебе прощення.

— І від мене персонально, і ширше — від українців. Авторові видається, що на 13-му місяці повномасштабної війни, на якому завершується книжка, ми вже мали б пробачити росіян, які йдуть на нас смертоносною навалою.

Щодо розказування історій. Мій інструмент розмови про війну — це говоріння зі своєї персональної оптики про те, що відбувається навколо мене. І тут ми знову повертаємося до основ. Розказування історій про базові поняття, називання їх своїми іменами — це насправді важливо. Один з останніх текстів, які я написав, був створений на замовлення поважного британського журналу, що зробив мені пропозицію написати щоденниковий запис. Це сталося на наступний день після того, як ми з моєю дівчиною Дар’єю втратили нашого собаку. І цей щоденник став розповіддю про нашого неймовірного пса. Через розповідь про ці приватні досвіди я можу поговорити з аудиторією (зокрема, міжнародною). Але в фіналі тексту я переходжу до розповіді про масштабний обстріл багатоповерхівки в Тернополі, що відбувся в ті ж дні.

І таким чином ми виходимо на ширший горизонт того, що власну персональну втрату ми з Дашею переживаємо на фоні воєнного злочину росіян, масштаб якого категоріями старого демократично цивілізованого світу осягнути неможливо.

Найцікавіше, що, коли текст вийшов, в редакцію видання почали приходити листи, де читачі писали, що прочитали мій щоденник і розуміють і розділяють мій біль на рівні персональної втрати. Але навіть не можуть уявити описаний у тексті жах трагедії в Тернополі. І ось це поєднання особистого та ширшого контексту — мій єдиний інструмент, яким я користуюсь. Іншого в мене немає.

«Думання про майбутнє нині — це різновид привілею»

— Повномасштабна війна оприявнила абсолютну неспроможність і системи глобальної безпеки, і системи міжнародних інституцій та авторитетів. Відтак ми мусили не лише взяти відповідальність за країну, але й стати найбільш дорослими в міжнародній кімнаті, де нині одні хочуть трощити все навколо, інші ж мріють пересидіти загрозу. Як сьогодні говорити з цим світом? Як шукати спільної мови, що була б не дипломатичним нічим, а передбачала б називання речей своїми іменами?

— Знаєш, на мене в цьому контексті велике враження справив виступ поетки та військовослужбовиці Ярини Чорногуз на цьогорічній Мюнхенській безпековій конференції — замість тисяч розмов вона читала власний поетичний текст. Так само я з захопленням спостерігаю, як знаходить свою аудиторію і поезія, і проза ще одного письменника та військовослужбовця Артура Дроня — фантастично точна і чесна.

І тут мені видається дуже важливим постійне нагадування ось про що. Виявилося, що пам’ять сучасного глобального суспільства, по-перше, коротка, по-друге, легко піддається маніпуляціям, у яких можна втратити відчуття контакту з реальністю. Нині ми в точці, де треба постійно нагадувати, що Росія напала на Україну. І це щоденна робота, яку провадить не лише держава, але і українці — через соцмережі, особисті комунікації тощо. До прикладу, нещодавно під однією з опублікованих інфографік The New York Times топовим став коментар, де українець англійською пише, що «Одеса взагалі-то пишеться з однією «с». Ось ця невтомність, із якою українці роками продовжують пояснювати міжнародним аудиторіям якісь базові речі про себе — це дуже важливий ключ до розмови з глобальним світом.

— Це правда, скільки б років ми не повторювали, що «it’s Kyiv, not Kiev», а Одеса — з однією «с», цю скалу все ще треба лупати.

— А далі починаються складніші речі. Від нагадування про правила написання топонімів ми переходимо до нагадування, що таке гідність. І в цьому сенсі для мене став дуже показовим приклад останньої Олімпіади та всього, що відбувалося навколо нашого спортсмена Владислава Гераскевича.

— Одним із ключових суспільних запитів останніх років є запит на справедливість. Роки війни навчили нас, що справедливості в світі є рівно стільки, скільки ти зумієш собі вигризти й захистити. Як реалізовувати наш запит на справедливість у світі, де розрив між задекларованим правом на неї та реальністю настільки великий?

— Я виходжу з того, що справедливості не буде. І це дозволяє набагато простіше сприймати дійсність, адже це зменшує очікування і не ставить перед тобою якогось чергового «прапорця», до якого треба добігти. Суспільний запит на справедливість справді величезний. Але ми нині, на жаль, бачимо відсутність дієвих міжнародних механізмів її досягнення, а головне — волі до цієї справедливості. А без цього її досягнення виглядає дуже і дуже примарним. Проте це історія не лише про нас і наш запит на справедливість у цій війни. Без справжньої справедливості не буде і позитивного сценарію і для всього демократичного світу.

— Залишається, аби він це усвідомив.

— Я думаю, що він наразі вже підозрює про це, але все ще з інтересом дивиться у бік негативного розвитку подій. І велика частина глобальних гравців не хоче зупиняти цей негативний сценарій, а натомість хоче подивитися на можливості, які він відкриває.

— «Позивний для Йова» закінчується фразою «Я хотів би це забути. Я хочу цього ніколи не забувати». Пам’ять за останні роки стала важливою частиною суспільного життя. Як тобі видається, чи ми поступово перетворюємося на суспільство, для якого пам’ять є частиною повсякдення, точкою опори і для якого день пам’яті тепер щодня і довіку? Ти бачиш ці процеси перетворення?

— Звісно. Ну а як може бути інакше, якщо все суспільство скалічене цією війною? Якщо майже у всіх нас є втрати? Якщо в Силах оборони України воює мільйон людей? Помнож це все на кількість членів родини та близьких. І це втрати, які все ще не відрефлексовані і не заліковані.

З іншого боку, ми бачимо зовнішнє вдавання, що російсько-українська війна буцімто рухається до перемир’я. Очевидно, що вся ця ситуація лише посилює наш внутрішній запит на те, щоб зберегти цю пам’ять. Відтак це щоденна робота — збирати і тримати купи уламки своєї пам’яті, навіть переживаючи травму війни, що триває.

— За яких умов наше протистояння з ворогом на світоглядному рівні може закінчитися?

— У точці, в якій я сьогодні перебуваю, думання про майбутнє — це дещо закрита категорія. Я думаю, що в актуальних українських обставинах категорія майбутнього, ба навіть думання про нього — це різновид привілею.