Пам'яті сержанта Віталія Ковальчука

Віталій народився 31 грудня 1983 року у селі Висока Піч, що на Житомирщині. За спогадами рідних, саме тут формувався його характер – щирий, добрий і відкритий до людей. Він змалку був таким, на якого можна було покластися.

Племінниця Віталія згадує, що для неї він був не просто дядьком. Він був старшим братом, другом і опорою. Вона пам’ятає, як майже щороку на Новий рік дядько Віталік приходив до них у гості. Вона дуже чекала на ці зустрічі не стільки через солодощі, які він приносив, скільки через радість і тепло, які він завжди приносив з собою. Поруч із ним завжди було цікаво, легко і весело.

У бабусі вдома він вигадував різні ігри – наприклад, робив маленькі «стріли» з голки та паперу і кидав їх у килим на стіні. Для дитини це було справжнім дивом. А ще вона дуже любила брати у нього касетний плеєр, у ті роки це здавалося чимось особливим і чарівним.

Сестра Віталія описувала його дитинство так: "Віталік народився в селі Висока Піч у звичайній родині: батько – вчитель історії, мати – зоотехнік. Він був довгоочікуваною другою дитиною, має старшу сестру. Віталік був допитливим, любив майструвати та працювати руками, ніколи не був вибагливим. Уже в підлітковому віці заробляв, збираючи ягоди й гриби. Завдяки своїй допитливості він був чудовим співрозмовником, з ним було цікаво спілкуватися. Батьки тішилися сином і відчували його любов і турботу, які з часом стали основними рисами його характеру".

Після закінчення школи у 2001 році Віталій вступив до Млинівського сільськогосподарського технікуму на спеціальність «Ветеринарна медицина», потім продовжив навчання у Житомирському національному агроекологічному університеті, де здобув кваліфікацію інженера-технолога за спеціальністю «Технологія виробництва і переробки продукції тваринництва».

Саме у студентські роки Віталій зустрів своє кохання – Руслану. Жінка згадує, що він звернув на неї увагу і вони з подружкою написали йому записку, в якій запросили прогулятися після пар. Спочатку вона трохи вагалася, але дуже швидко зрозуміла, що зробила вірний вибір. Тому у 2007 році пара одружилася. Руслана згадує, що у перші роки шлюбу вони жартували, що кохання Віталія до неї сильніше, ніж її до нього. Але з роками відчула, що її любов до нього стала ще сильнішою.

Руслана говорить, що він був для неї не тільки чоловіком, а й найкращим другом, підтримкою і найближчою людиною. Їй пощастило прокидатися і засинати в його обіймах, відчувати його тепло, погляд і турботу.

Згодом Віталій переїхав до дружини у столицю. Працював у сфері ремонтно-будівельних робіт, якими займався з натхненням та професіоналізмом.

У 2008 році у родині народився син Захар, а у 2013 році – донечка Зоряна. Віталій був присутній при народженні обох дітей і завжди залишався поруч із дружиною у найважливіші моменти життя.

"Він став надзвичайно турботливим батьком. Навчав дітей плавати, кататися на лижах, ковзанах, грав із ними у футбол, вигадував різні рухливі ігри. Для своїх дітей він був цілим світом. Між Віталієм і дітьми існував особливий зв’язок", – поділилася Руслана. 

Теща Галина згадує Віталія як людину надзвичайно добру, щиру і веселу. Він завжди випромінював тепло й світло, умів підтримати добрим словом і щирою посмішкою. Родина була для нього найбільшою цінністю та сенсом життя.

"Він любив життя у всіх його барвах – природу, ліс, море, подорожі, зустрічі з друзями й родиною. Часто разом із кумами і дітьми вони їздили відпочивати на Київське море. Брали палатки, гамаки, м’яч, варили юшку, смажили шашлик, грали у волейбол. Діти були у захваті від таких поїздок, і ці моменти ставали щасливими спогадами для всієї родини", – пригадує пані Галина. 

Племінниця згадує, що після закінчення університету певний час жила разом із родиною Ковальчуків у Києві, поки шукала роботу. Саме тоді вони багато спілкувалися. Віталій завжди знаходив слова підтримки, умів спокійно вислухати та допомогти порадою.

Перші дні повномасштабного вторгнення РФ були надскладними, пригадує Руслана. Вони довго вирішували, чи їхати з Києва, чи – ні. Коли все ж вирішили їхати, постало кілька питань: як  чоловік повернеться до міста, чи пощастить проїхати спокійно Житомирською трасою, чому вона не взяла з собою інших родичів. Так вони добралися до кордону з Польщею. Після цього довгий час спілкувалися лише по відеозв’язку.

Віталій спершу був у лавах територіальної оборони у рідному селі Висока Піч, далі ж повернувся до Києва. У січні 2023 року був мобілізований до  Збройних Сил України та розпочав службу у складі 31-ї окремої механізованої бригади імені генерал-хорунжого Леоніда Ступницького.

Спочатку чоловік проходив службу на посаді солдата-стрільця-санітара. Пройшов навчання з тактичної медицини та виконував обов’язки помічника інструктора, передаючи здобуті знання побратимам. Віталій навчав спокійно, впевнено й професійно.

Безпосередньо в бойових умовах неодноразово надавав домедичну допомогу пораненим, підтримував особовий склад, ділився практичним досвідом та врятував життя багатьом військовослужбовцям.

Згодом, завдяки своїй зібраності, відповідальності та лідерським якостям, Віталій отримав звання молодшого сержанта. Його було призначено командиром відділення – командиром машини 2-го механізованого відділення 1-го механізованого взводу 1-ї механізованої роти 1-го механізованого батальйону військової частини А4773.

Перше бойове завдання молодший сержант Ковальчук виконував під час Таврійського контрнаступу 2023 року. У надзвичайно складних умовах його відділення виконало поставлені завдання. Під час бойових дій Віталій зазнав поранення, пройшов лікування, відновився та повернувся у стрій.

Пізніше підрозділ, у складі якого він проходив службу, був перекинутий на один із найгарячіших напрямків – Авдіївський. У районі населеного пункту Степове Покровського району Донецької області його відділення тримало оборону в умовах постійних масованих атак противника із застосуванням стрілецької зброї, гранатометів, артилерії та танків.

20 жовтня 2023 року під час бойового завдання Віталій перестав виходити на зв’язок. Зі слів пораненого побратима стало відомо, що він разом із двома військовими вирушив на сусідню позицію для допомоги та підсилення оборони. Вони пішли, і більше не повернулися...

Протягом 15 місяців Віталій Ковальчук вважався зниклим безвісти. Рідні жили між надією та страхом, щоденно очікуючи на звістку про можливе перебування в полоні.

У січні 2025 року, після проведення репатріації тіл та ДНК-експертизи, було офіційно підтверджено, що молодший сержант Віталій Ковальчук загинув 20 жовтня 2023 року поблизу Степового на Донеччині.

Побратими згадують Віталія як військовослужбовця, який ніколи не ховався за спинами інших, самостійно ухвалював відповідальні рішення.

"Я знав Віталія – був його командиром взводу з січня по травень 2023 року. Віталій був справжнім сином своєї Батьківщини: хоробрий, дисциплінований, чесний, добрий, відкритий, товариський, сповнений любові до сім’ї - і це відчувалось. Завжди допомагав побратимам у всьому. Людина, на яку можна було без сумнівів покластись і довірити своє життя. Невимовна біль від такої втрати … справжній Герой", – зазначає побратим Антон.  

"Для мами Віталій завжди був її гордістю, радістю та надією. Від самого народження він був для батьків променем щастя, який осяював їхнє життя. Він був сином, про якого можна тільки мріяти, який завжди огортав своєю турботою і любов'ю. Для сестри він був не просто братом, це була надійна опора і підтримка і в радості і в горі. Його любові, ніжності, турботи вистачало для всіх, а для своїх рідних він міг зробити неможливе!" - ділиться Руслана.

Указом Президента України № 610/2025 Віталій Ковальчук нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). 21 січня 2026 року воїн був посмертно нагороджений медаллю «Честь. Слава. Держава» від Київського міського голови Віталія Кличка.

Вічна пам’ять Герою! 

Христина Микитин

Фото з сімейного архіву

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform