Пам'яті головного сержанта Романа Стецька

На своїй сторінці у Фейсбуці він залишив гасло: «Життя – чудова штука і треба прожити його чудово». 49-літній Роман Стецько загинув 5 вересня 2025 року неподалік с. Бучки Новгород-Сіверського району Чернігівської області, захищаючи кордон і територіальну цілісність України. У рідному селі Губник на Вінниччині він закінчив школу, тут мешкав із родиною, тут знайшов і вічний спокій на Алеї Слави.

Перевершив батька у пенітенціарній службі: від контролера до заступника начальника установи

Ще хлопчаком Роман мріяв іти стежиною батька, який був пенітенціарієм. Тому навчався у чернігівському юридичному технікумі. Після строкової пішов служити у виправну колонію молодшим інспектором охорони, у 2003 році закінчив юрфак Університету сучасних знань – щоб розвиватися кар’єрно. Вдалося дослужитися до посади заступника начальника установи з соціально-виховної та психологічної роботи, з якої вийшов на пенсію у вересні 2010-го у спецзванні майора. А в липні 2024 року чоловік отримав повістку і мобілізувався до ЗСУ. Службу проходив головним сержантом 2-го механізованого взводу 2-ї механізованої роти 1-го механізованого батальйону 144-ї окремої механізованої бригади.

«У школі син добре вчився: закінчив нашу восьмирічку з похвальною грамотою і вступив у юридичний технікум. Роман відбув строкову у військовій прокуратурі в Харкові. Батько одразу запропонував піти до нього – спробувати сили у виправній установі. Чоловік попервах постійно підказував по службі та й інші наставники хороші були. І йому вдалося тут перевершити батька. А як вийшов на пенсію через стан здоров’я, багато по господі нам допомагав. На обійсті насадив стільки туй, троянд і різних квітів – тепер любуємося, немов пам’яткою про нього. А який добренний виноград син вирощував!», – розповідає мати Катерина Іванівна.

Батько і син служили в одному відділенні молодшими інспекторами у внутрішній частині колонії. Іван Антонович давав настанови, вів професійні розмови, як правильно тут спілкуватися з людьми, і доводив, чому чеснота добросовісності є чільною.

«Сина поважали як засуджені, так і колеги. Було надзвичайно приємно бачити, як він росте у цій делікатній професії, і що онук Юрко теж йде нашими стопами, закладаючи у династії «третє коліно». Так, буквально розпирало від гордості за них. А якщо згадати початок повномасштабки… Рома, хоч і був обмежено придатним для військової служби в мирний час, однак відгукнувся на першу вимогу й погодився з тим, що настала його черга заступити на цей фронт. Він боронив прикордоння в Чернігівській області. Деколи там не менш жорстокі сутички й обстріли були і досі є, аніж деінде на «гарячих» ділянках передової. Про війну особливо не розповідав – беріг від негативу. Тим паче, матір перенесла інсульт і їй не варто надто переживати. Улюблений вислів у сина був: «У мене все добренько», – долучається до розмови батько.

З майбутньою дружиною Світланою Роман познайомився на танцях, провівши її додому. Подруги завше заздрили дівчині, що її кавалер приходить на побачення з квітами і не має шкідливих звичок. Загалом юнак умів робити приємні несподіванки.

«Він любив свою роботу, був відданий їй. Я теж служила в колонії у відділі охорони з 2006-го, хоч Роман заперечував спочатку. Зрештою, прийняв мій вибір, помагав і підтримував. Чотири роки працювали разом. Ми мали багато друзів, чоловік був надзвичайно гостинним. Та з часом наші стосунки після чверть віку спільного життя геть розладилися. Ми розлучилися у 2019-му. Я виїхала в Польщу, де перебуваю досі. Вдячна йому за синів – Юрія й Сашка, за те, що воював заради їх майбутнього, хоч направду не очікувала, що він піде на фронт. Про загибель колишнього чоловіка повідомили діти…. Деколи сини писали, що він не виходить на зв'язок кілька днів, але я заспокоювала: все буде добре. Коли дізналася про трагедію, саме працювала, і розплакалася навзрид – сльози текли рікою. Приїхала в Україну ще доти, як привезли тіло Романа. Із дітьми і свекрухою цілу ніч згадували минуле. Я тоді вирішила попрощатися з колишнім коханням і підтримати синів, щоб там між нами як подружжям не було в минулому», – каже Світлана.

Отримав повістку й не став шукати причин, аби не мобілізуватися

Старший син героя Юрій вже 10 років є молодшим інспектором відділу охорони Ладижинської виправної колонії. Каже: батько на роботі був суворим і відповідальним, загалом у житті прагнув завжди виконувати заплановане. Тепер він живе на батьківському обійсті – тут все про нього нагадує – особливо доглянутий садок та його улюблені кущі троянд. А ще про батька нагадує подарований ним годинник.

«Я взяв дружину з дитиною – хлопчиком Богданом. Батьки прийняли їх обох і одразу ставилися як до рідних. Я був щасливим, бо дещо переживав з того приводу. У липні 2024-го тато отримав повістку й не шукав причин не йти, а одразу мобілізувався. Потрапив у 144-ту окрему механізовану бригаду, воював майже рік. Казав, що йде на війну, щоб його діти лишалися вдома. Ми постійно допомагали батьку у війську, та й він сам багато чого з амуніції придбав. Коли приїздив на гостину, чим далі була помітнішою його втома. Хоч виду не подавав, а постійно проводив час з Богданом, купуючи все, що той бажав. За місяць до загибелі він приїхав на 5 діб – так ми востаннє бачилися. Тата дуже бракує: ні в кого запитати поради, поділитися новинами, так, як то було з ним», – згадує Юрій.

А от молодший син Олександр, якому 23 роки, каже, що рано став самостійним, працював за кордоном і водночас навчався, а перше авто придбав у 18 років за власний кошт. Батько пишався його успіхами. Сашко ж у тата навчився комунікабельності й не відступати від мрій та цілей.

Рідний брат Романа Сергій завдячує йому своїм ім’ям – саме він наполіг так назвати малюка. Той постійно захищав малого, допомагав з уроками. Брати товаришували усе життя. Зараз Сергій, який мешкає у Вінниці, згадує, як вони любили фотографувати спільні активності з батьком у засніженому лісі чи риболовлю. З ностальгією оповідає, як проявляли й фіксували, промивали і сушили плівку, цілу ніч так само возилися з друком знімків, на прищепках кріпили їх до мотузки в літній кухні.

«Коли Рома вчився в чернігівському технікумі й приїздив додому на побувку, полюбляв у хаті прибирати – ревно слідкував за чистотою. Таким був завжди – навіть у тій хижі чи бліндажі, де вони знаходили прихисток попід російським кордоном, завше підтримував ідеальний порядок. І коли зі своєю групою, в якій був старшим, ходили на місяць, а то й довше, чергувати на спостережний пункт, то сам переймався куховарством. Хлопці постійно смакували і хвалили його приготовані з любов’ю й знанням справи страви. Ці відгуки сам чув, коли спілкувався з братом голосним зв’язком і до розмови підключалися бойові товариші», – згадує Сергій.

Із Володимиром Яременком Роман служив у колонії. Нині він воює у 82-й десантно-штурмовій Буковинській бригаді. І пам’ятає, як у перший день великої війни 30 чоловік з їхнього села автобусом поїхали до військкомату.

«Молодших і здоровіших залишили, а нас – «підстаркуватих», відправили по домівках, попросивши бути на зв’язку. Я своїм автом потім возив Романа добрий десяток разів по різних частинах, маючи щоразу нову повістку. І в Одеську область, Миколаївську, і де тільки не їздили, ночами вертаючись додому. Але його там не брали – кондиції здоров’я мого кума щоразу не влаштовували «покупців». Деколи він повторно приїздив у ті ж частини, але невдало, бо його впізнавали. У мене щось схоже теж було, проте я на місяць раніше потрапив у військо», – розповідає Володимир.

Як прості українські хлопці знищили ДРГ росіян з елітного спецпідрозділу «Сенеж»

Роман ще після 2014 року хотів воювати, але бракувало здоров’я. Перебуваючи на пенсії, щомісяця донатами допомагав ЗСУ.

Він дуже любив та цінував батьків, тому намагався постійно тримати з ними зв'язок, але узвичаєно інформував про перебіг подій обтічно-позитивно. Особливо беріг маму, яка перенесла інсульт. Справжні ж фронтові новини довіряв лише братові Сергію.

«Так, його страшило те, що відбувається на війні, але він боровся з тим природнім страхом і говорив, що комусь цю справу слід виконувати. Перед трагедією син телефонував, казав, що пішов на іншу позицію. Я просила бути обережним, адже там усе заміновано. Коли Рома загинув, його пес – німецька вівчарка, дуже вив – на всю вулицю. Днями наснилося: я лежу і син входить у кімнату. Привітався: «Здрастуй, мамо!». Я заплакала й заволала: «Синочку, я знала, що ти живий!». Дуже хтіла його обійняти, але син відсахнувся: «Ні, мені не дозволяють обніматися, не можна». І я прокинулася», – ділиться Катерина Іванівна.

«З Романом познайомилися у навчальному центрі, звідки і потрапили в 144-ту бригаду. Нам виділили стареньку хату, де мали мешкати. У першу зміну ми заступили на сусідні спостережники. Згодом з цих хлопців половину – молодших і міцніших здоров’ям – відправили на Курщину. Рома лишився, бо не підходив для тієї місії через діагнози. Потім ми повернулися на Чернігівщину і знову були разом з «Апостолом» – саме так його називали ще з часів служби в колонії. Він мав юридичну освіту, напевно тому любив аргументовано, на підставі доказів і документів, доводити свою правоту, якщо її відчував. Водночас, умів давати корисні поради побратимам, бо міг розбиратися в нюансах законодавства», – починає свої спогади Віталій «Хома» Хоменко, який був комадиром взводу.

Віталію є з чим порівняти, і він стверджує, що ситуація на спостережниках у Чернігівщині відчутно інша, аніж десь під Куп’янськом, звідки він нещодавно повернувся після поранення. Тут – ліси, болота непрохідні, відтак інша тактика як нападу, так і оборони. 

«Тут переважають взаємні обстріли. Робота ДРГ. Якось одну з таких ми розмотали і практично знищили у липні 2024 року. Як виявилося, це була непроста, чудово оснащена та підготовлена група з «Сенежа» – російського Центру спецпризначення Сил спеціальних операцій. Саме на нашу позицію вони намагалися просунутися. Але і ми не дрімали… На прикордонні не так все просто, попри відносно меншу небезпеку. За лінією кордону росіяни мали тренувальні табори операторів дронів, артилеристів. Ми ясно бачили, коли саме б’ють чи літають новачки, яких натаскують на бойові місії, а коли починали працювати досвідчені професіонали: тоді нам бувало непереливки. От і Роман, коли загинув, потрапив саме під такий обстріл ворожих майстрів-мінометників, які дуже точно посилали у ціль свої 120-мм снаряди», – продовжує побратим «Апостола».

Роман був педантом і любив порядок, закликаючи побратимів до того ж. Щойно випадала змога, він приймав душ, прав та чистив речі. Дехто з товаришів навіть деколи сердився, що «Апостол» чіпляється до них зі своїми лекціями про чистоту і лад. Навіть коли бракувало води, чепурун знаходив виходи з такої скрути – шукав довкола криниці, топив сніг або й узагалі використовував березовий сік!

«Апостол» загинув, коли йому здалося, що обстріл завершився. Він спробував пройти у сусідній бліндаж, де були прикордонники і працююча рація. Але у ворога був на те якийсь свій розрахунок, та й розвідник їхній десь у повітрі спостерігав. Щойно Роман висунувся у міжбліндажний коридор, як фатально впали одна за одною дві міни...

«Востаннє його бачив і сфотографував, коли він з хлопцями за тиждень до загибелі заходив до мене у бліндаж. Їм потрібно було вийти на зв'язок, а у нас добре працював Інтернет. Ми погомоніли на спостережнику і розсталися, щоб більше не побачитися… Нам чутно було, як їхню позицію безбожно «криють». А потім по радіостанції заговорили про втрати. І не подумав, що йдеться саме про нього. А коли дійшло, що не чую його звичний голос в ефірі, зрозумів – «Апостола» більше немає…», – ділиться «Хома».

Честь Герою!

Геннадій Карпюк

Фото з сімейного архіву

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform