Режисер Сергій Кулибишев: Фільм про "Братів Гадюкіних" буде трагікомедією, а не зроблений “з камʼяним лицем

Про Сергія Кулибишева країна заговорила після нещодавньої премʼєри його трагікомічного серіалу “Ховаючи колишню”, проєкта, в якому він виступив як режисер і сценарист. Хоча насправді в доробку цього митця вже понад 400 сценаріїв, а його пʼєсу “ПоліАндрія” ще в тому році поставив в Театрі Франка модний режисер Давид Петросян. 

Але, здається, відтепер ми будем говорити про цю людину дуже часто, бо в його історії  наче греблю прорвало. Нещодавно Сергій взявся за байопік про культовий гурт “Брати Гадюкіни”, а в черзі вже стоїть фільм про гетьмана Скоропадського. 

Кореспондентка Коротко про поговорила з Сергієм Кулибишевим про процес підготовки до роботи над фільмом про “Гадів”, чому актору в ролі Сергія Кузьминського прийдеться серйозно схуднути, чому не варто запитувати глядачів, який фільм вони хочуть побачити, ну і зовсім трішечки про КВК і балістичні ракети.

“Розповідати про кінець 80-х у Львові - це головняк, бо люди пам'ятають, як все було”

- Сергію, як режисер та сценарист ви збираєтеся знімати фільм "Всьо чотко!” - про культовий гурт “Брати Гадюкіни” та його фронтмена Кузю - Сергія Кузьмінського. Це тішить, бо є таке враження, що самі “Брати Гадюкіни” взагалі нічого не роблять, щоб їх пам'ятали. 

- А ще й Кузя взяв та помер. Насправді мені здається, що “Гадюкіних” не забули, просто вони не є хайповими - такими, що у всіх засіли в вухах і вже не хочеться нічого про них чути. Це, знаєте, як з Тарасом Цимбалюком: його останнім часом стало так багато, що вже навіть пересічні люди - не з індустрії - не сильно хочуть бачити проєкти з ним, бо він скрізь. А от у “Гадюкіних”, мені здається, як раз підійшов час для байопіка. Ми у фільмі будемо здебільшого робити акцент на житті Сергія Кузьмінського і через нього покажемо історію народження гурту й те, як хлопці знайшли свій унікальний стиль. А з іншого боку, хочеться показати розпад "совка". Бо “Гади”, які зібралися у 1988 році, мали пряме відношення до ментального розпаду СРСР.

- Так кому все ж таки належить ідея байопіка?

- Я давно мріяв, як режисер, розказати світу про Кузю з “Братів Гадюкіних”. А в той момент, коли продюсер Сергій Лавренюк поклав на стіл переді мною книжку “Всьо чотко! Сергій Кузьмінський і “Брати Гадюкіни” і запитав, чи цікаво мені зняти по ній фільм, я подумав, що інколи мрії таки здійснюються. На той момент Сергій Лавренюк вже мав права на екранізацію книжки, яку написав Юрій Рокецький (соліст гурту “Мертвий півень”. - Авт.). І от він викладає ту книжку, а я кажу: “Сергію, я тобі в моменті розкажу, яке це буде кіно, бо я вже готовий".

- Що, у вас вже на той момент був синопсис фільму в голові? 

- Ну, в голові у мене ця історія склалася ще декілька років тому. Я пам'ятаю, що якось був у Львові на читанні своєї пʼєси і у перерві зайшов у знамениту “Вірменку” випити кави по-турецьки. На столі під склом лежало фото “Гадів”, і щось мене смикнуло зайти в гугл і почитати біо гурту. А там кінець 80-х, Кузя виходить з в’язниці після відсидки за наркотики й вписується в рок-хвилю, а далі вже гурт з хітом “Всьо чотко!” їде у 1989 році на першу “Червону руту”. І я подумав, що буде злочином з тих всіх подій, які буквально просяться на екран, не зробити фільм. Це неймовірно кіношна історія.

- Але вибудовувати цей світ на екрані, так щоб це було достовірно і щоб нічию памʼять не образити, це певний виклик.

- Так, це виклик. Ми з Сергієм Лавренюком говорили про те, що знімати історичні проєкти про якесь там XIX сторіччя набагато легше, ніж про часи, які були лише декілька десятиліть тому. Сергій, який знімав, наприклад, серіал “Кава з кардамоном”, говорить, що все дуже просто: ти орендуєш якийсь історичний маєток, одягаєш акторів в одяг XIX сторіччя і фантазуєш що хочеш, бо ніхто не прийде і не скаже: "Так у нас не було".

А от розповідати про кінець 80-х у Львові, це - головняк. Ну, бо, по-перше, це реальний Львів, а він тепер з пластиковими вікнами, з сітілайтами та вивісками. По-друге, багато людей пам'ятають, як все було, а скільки людей - стільки і думок. Тут треба розумітися на тому часі. А я його памʼятаю, бо то був час мого вже досить свідомого дитинства. Я хочу показати сучасному молодому поколінню атмосферу того часу, бо для мене це фільм про те, як бути свободною людиною в несвободній країні. Мені хочеться зробити цей фільм ширше.

- Я перед нашою розмовою перечитала біографію Кузі - все його життя у 80-х мало антирадянське тавро, бо він все робив навпаки і був супервільним. Не знаю, як взагалі люди такими тоді народжувались і що їм давало право бути такими. Може, наркотики?

- Про ці речі в фільмі ми теж будемо говорити. На щастя, період життя Кузі, який буде розкритий у фільмі, був не сильно наркотичний, все ж більш алкогольним. Та про наркотики також буде, бо він у молодості був торчком дуже серйозним і через це потрапив у в'язницю та відсидів з 1985-го по 1987 рік. А в'язниця в даному контексті - це непоганий рехаб. І він вийшов з вʼязниці вже чистим і одразу потрапив в гурт.

От з цього моменту приблизно і починається фільм, і в ньому також буде йти мова про спокусу головного героя повернутися до наркотиків і затуляння цієї потреби алкоголем. І так було в реальності - багато говорили про це з гуртом, з друзями. І це в додаток до того, що книжка сама по собі дуже фундаментальна. Юрко Рокецький матеріал для книги збирав шість років, і там більше сотні годин інтерв'ю з людьми,  дотичними до цієї історії. 

А ще у фільмі буде дитинство Сергія, бо в принципі мені цікаво зрозуміти, що він за людина - звідки він прийшов в музику і як став тим, ким став. Бо самими лише наркотиками це не пояснюється, це надто велике спрощення.

Сам Кузя, наприклад, говорив, що він син окупантів. І це теж історія мені цікава, бо я - з Криму, і для мене прихід в українську культуру та ідентичність відбувається протягом життя. Тобто цим фільмом я ніби себе досліджую. Ні, я не вважаю себе сином окупантів, але розумію, що одна справа, коли людина походить з родини, де шанують українські традиції, а інша - коли ти стаєш частиною української культури, але при цьому ти народився в радянській сім'ї, в якій не було жодних дотичностей. Тобі це не прищеплювали з дитинства, і ти вже сам свідомо почав торувати цей шлях. 

- А ви, до речі, в українську культуру через яку музику заходили? 

- Я більше через літературу заходив, але й через музику також. І музика “Гадів” у мене й досі асоціюється з чимось таким класним, забороненим... Я сприймав це як панк. Тобто “ВВ” я сприймав як сільський рок-н-рол, а “Брати Гадюкіни” мені здавалися класною сатирою і стьобом, і це мене заворожувало з дитинства. А я ж виріс на сатирі, моя улюблена книжка - це “Швейк”, тож мені це відгукувалося, бо я там дуже багато іронії зчитував. Візьміть мої п'єси, серіал, та все, що я роблю, там повно іронії та стьобу. Тому, власне кажучи, “Всьо чотко!” буде трагікомедією - фільм не буде “з камʼяним лицем” зроблений, обіцяю. І ще ми хочемо зробити Кузю живим та зрозумілим, а всі талановиті люди не прості, не мазані однією фарбою, вони не чисто білі й не чисто чорні. Мені здається, що справжнім оспівуванням його таланту буде фільм, який подивиться на ті події іронічно.

“Здебільшого глядачі не знають, чого хочуть, - вони шукають можливість якісно здивуватися”

- Ви збираєтесь відтворити у фільмі легендарний фестиваль "Червона рута - 1989". Як це ви собі бачите? Бо це надважлива віха в українській музиці, і над цим вже не поіронізуєш. 

- Я подивився відеозаписи фесту, зокрема виступ “Братів Гадюкіних” - будемо відтворювати. На жаль, стадіон “Буковина” в Чернівцях, на якому проходив фінал фестивалю, нашу знімальну групу не дочекався. Місцева влада, яка, вочевидь, не байдужа до футболу, ввалила в його реставрацію достатньо коштів, і він тепер гарний та сучасний - ніякої памʼяті про 1989 рік. На жаль. Тому нам прийдеться шукати якийсь старенький прекрасно “занедбаний” стадіон і видавати його за “Буковину”. 

Але ми збираємо інформацію, спілкуємося з людьми, які були на тому фесті присутні. Знову ж таки Юрко Рокецький, автор книжки і співавтор сценарію, через те що він глибоко пов'язаний з музикою, має більше можливості дізнатися про те, як все було. Ми не квапимося і хочемо підійти ретельно до сценарію, щоб бути впевненими, що він вірно відтворює реальні події.

- А що з кастингом, ви ще актора на роль Кузьмінського не знайшли? Бо у Кузі була така якась зовнішність невловима. Ну, бо він весь час був трошки не в собі, трошки в темних окулярах, тому важко описати, як він виглядав.

- Кастинг, принаймні на роль Кузі, ми проведемо доволі скоро, можливо влітку, тому що актору треба буде ще схуднути під цю, скажімо так, “наркотичну красу” або під “макову естетику”. Ми поки обговорюємо кандидатури всередині команди. Тут тонко потрібно діяти, бо дуже вже нам хочеться зробити кіно, за яке не буде соромно перед мамою Сергія, його сестрою, перед гуртом та рок-спільнотою.

Знаєте, чому для мене це так відповідально? Тому що цей фільм всі чекають. Коли ми оголосили в соцмережах, що будемо його знімати, то не було ніякого хейту, тільки лайки. У мене немає більш залайканого посту в інсті, ніж про це кіно. А ще мені почали усміхатися на тусовках люди з кіноіндустрії - для них така поблажливість зовсім не характерна.

Я від того весь час трошки в шоці, хоча розумію, що після серіалу "Ховаючи колишню” до мене з'явилося гарне ставлення як до режисера та сценариста. Та це реакція не на серіал, а значить, ми своїм майбутнім фільмом влучили в ціль, бо ця історія виявилася всім потрібна, і ми для неї обрали правильний час. 

- Ну, ви могли б просто запитати у людей, чи це їм цікаво. 

- Я з тих кіномитців, хто вважає, що не варто питати аудиторію, які фільми вона хоче побачити, бо здебільшого глядачі не знають, чого хочуть, - вони просто шукають можливість якісно здивуватися й отримати задоволення різними засобами. Хтось шукає прям розваг-розваг, хтось хоче інтелектуальної гімнастики для розуму й уяви, а хтось шукає гострих, злих чи сльозливих історій. Але це все одно спосіб розважити себе. Тому мені здається, що треба робити те, що тобі цікаво, й сподіватися, що це сподобається людям, зробить їм кайфово.  

- Ви майстер цікавих історій, ми це вже зрозуміли. А це важка праця - їх вигадувати. Тож як ви свої історії знаходите: вигадуєте, збираєте по людях, може - підслуховуєте?

 - Скоріше це вони мене знаходять. Якщо говорити про “Всьо чотко!”, то я прочитав про певну подію в житті Кузі, яка підірвала мій мозок, зрозумів, що це кіно, і далі все, що почало нанизуватися на цю історію, робило його кращим і кращим в моїй уяві. Безумовно, не я це придумав, бо воно на основі реальних подій, але навіть документальне кіно не є буквальним відображенням реальності.

Режисер все одно усе компонує. Тобто, якщо ми говоримо  про “20 днів в Маріуполі” чи “2000 метрів до Андріївки”, то це погляд режисера, який вибрав з реальності певні моменти й склав з них чудові історії, але все одно це не буквальне відображення реальності, це - режисерське трактування.

Коли йдеться про ігровий фільм, тут взагалі не можна казати, що ти береш абсолютно реальні компоненти. Тобто ти трансформуєш реальність через своє бачення особистості героя, ставлення до музики "Гадів" і взагалі до рок-сцени, до “Червоної рути” та СРСР. Звісно, все це спресовується і знаходить якісь кіноформи. Бо кіно - це лаконічне мистецтво. Не можна бути надто розлогим та детальним. Всі деталі мають працювати на історію. А те, що на неї не працює, має вилітати, навіть якщо тобі це дуже подобається.

- А “Ховаючи колишню”?

 - Це серіал, який ми зробили зі SWEET.TV у 2025 році, але ідея якого прийшла мені в голову ще в часи АТО. Це історія, коли триває війна і кілька чоловіків ховають жінку-військову, яка для кожного з них була його особистим коханням. Я придумав це, коли зрозумів, що війна стала такою і що це вже певний символ нашої реальності. Жінки гинуть зараз, вони гинули з 2014 року. Вони, на жаль, гинули й в Другій світовій, і в менших локальних конфліктах. Але я збагнув, що не знаю таких історій в кіно. Бо є купа фільмів, де чоловік загинув на війні, й на його похоронах зустрічаються, наприклад, його дружина та коханка.

І от ненормальність нової норми дарує нам зовсім інший сюжет - одразу четверо цивільних чоловіків прощаються з жінкою-фронтовичкою. І ця історія для мене дуже метафорична. А далі проста людська цікавість в мені почала вимагати відповіді, як ці четверо один з одним поговорять. Я почав цю історію розкручувати й зрозумів, що це більше ніж повний метр.

Тим більше, що мені було цікаво зробити певний зріз часу, і там кожна серія маркована датою. Перша серія - це 15 квітня 2024 року, і далі кожна зустріч чоловічого квартету - це нова дата, аж до їх останньої здибанки 15 квітня 2025 року на річницю її загибелі. І в цей день герої, вперше за рік, виходять з бару, де вони весь час зустрічалися. Тобто весь серіал - це десять їхніх зустрічей протягом року на фоні моментів війни - тривог, вимкнень світла, походів в укриття - вони всі по-різному на це реагують.

- Щодо ваших планів, із “Всьо чотко!” все зрозуміло, а що ви плануєте надалі? Хоча планування в наш буремний час - справа невдячна. Але знаю, що ви, наприклад, пишете пʼєсу про Голодомор. 

- Ой, не факт, що я її напишу. Вона мене дуже цікавить, я над нею працюю, але поки не набирається той матеріал, який мені потрібен. Це довгий і непростий шлях. А ще я десь з 2020 року працюю над сценарієм фільму про гетьмана Скоропадського. Весь цей час я жадібно всотую всю інформацію про той період і про одну з найцікавіших постатей на чолі нашої держави.
У драматургії є таке поняття, як "арка героя". Так от Павло Петрович Скоропадський арочку героя пробіг за вісім місяців свого гетьманату: від малороса до патріота і потім назад до росіянина і з фінальним розумінням того, що ні, він таки не росіянин. Обожнюю героїв, які функціонують в просторі кіно на максимумі своїх інтелектуальних можливостей. І це якраз такий герой. Цей фільм, який ми робимо разом з продюсеркою Ольгою Матат, буде наступним моїм проєктом після “Всьо чотко”.

“Якщо ти маєш справу з чимось великим і страшним, то гумор - це спосіб зменшити той страх”

- Як драматург ви “вистрілили” з п'єсою “ПоліАндрія”, яку поставив у Театрі Франка Давид Петросян. Хоча до цього у вас була пʼєса “Величне століття. Веселе”, яку визнали “Кращою пʼєсою року” у 2024-му. Обидві пʼєси про нашу війну, але в них є легкість та навіть гумор. Як взагалі, на ваш погляд, сьогодні треба говорити про війну і чи не страшно вам сміятися крізь сльози на таку тему?

 - Немає одного безумовного рецепту, як говорити про війну. Думаю, що кожен автор скаже про це щось своє. З загального скажу, що про такі важкі речі треба завжди говорити з авторської дистанції, намагатися дивитися як можна більш загально, бо все велике бачиться тільки здалеку. І тут саме такий спосіб, бо обидві мої п'єси - це знайдені мною призми, через які можна подивитися на якісь частини війни, на якісь аспекти всього. Бо війна - це не комплекс явищ - все, в чому ми живемо нині, є наслідком війни. Війна - це глобальне явище не тільки на фронті.
І “Величне століття. Веселе” - це погляд на те, як ставляться до представників ЛГБТ-спільноти в процесі війни.

“ПоліАндрія” – це про повернення військових з пораненнями та про те, що ніхто в Україні - ані цивільні, ані військові - вже не будуть такими, як до війни. Це про намагання повернутися до норми й розуміння, що тої норми вже не буде, що треба будувати якусь нову мораль, нове ставлення до себе. Може, ти й не помітив всередині себе, що змінився, але ставлення має бути іншим. І до зв’язків в родині іншим. І насамперед опікуватися цими змінами мають ті, хто не на фронті. Вони мають готуватися до повернення військових. 

І не забуваємо, що навіть якщо людина служила десь в медіабатальйоні в Ужгороді, все одно вона має ПТСР, бо вона кілька років була відірвана від свого  мирного життя, від того моменту, коли ти слухався лише свого серця або порад дружини, а не наказів командира. При цьому “ПоліАндрія” дуже смішна. Я бачив, як люди сміються.

- Тобто гумор в ваших історіях - це спосіб рефлексії?

- Так, бо якщо ти маєш справу з чимось великим і страшним, що тебе лякає, то гумор - це спосіб зменшити той страх. Звісно, ми не сміємося над українськими військовими, над пораненими, над загиблими, але сміємося над страхом, над упередженістю, над неприйняттям нової реальності. Це важливо, мені здається. Але я чудово розумію існування в наших театрах ескапістських історій, які не торкаються сьогодення, вони все одно будуть затребувані. Але це не мій шлях. 

Я вважаю, що навколо стільки історій, які можна розказати аудиторії - просто бери, записуй і створюй. Не обов'язково адаптовувати чужі історії, старі історії. Є багато свіжого, що відбувається тут і зараз. “ПоліАндрія” - це якраз придумана історія.

А от зараз в Театрі Франка йде репетиція вистави “Троянство” в постановці Давида Петросяна, до якої я теж причетний. І це прям буквально про війну. Таке собі переосмислення “Енеїди” Котляревського.

- А ви в якому сенсі до того причетний? 

- Ох, ви будете зараз сміятися - я там актор. Давид мене запросив на одну з головних ролей. Я там граю режисера, який займається “Енеїдою”. Там є сценарист, який переписує “Енеїду”, є продюсер, а я от режисер - ми на цій ролі удвох з Іваном Шараном. Цей персонаж - протилежність мені трошечки, але Давид Петросян продовжує пустувати, і тепер він це робить на великій сцені Театра Франка. Це теж переосмислення, і це про те, як треба ставитися до української класики під час війни і що з нею робити. Премʼєра вже зовсім скоро - 27 та 28 березня на День театру.

-  Наостанок хочу поговорити про вас особисто. Фізик чи лірик? Я, коли прочитала, де ви вчились, просто, вибачте, офігіла. Як же вам важко в цій війні, бо ви розумієте, що саме над нами весь час літає. Бо ваша спеціальність у виші, господи прости,  рідиннопаливні ракети. Але питання в чому? В ХАІ хлопці вивчають серйозні предмети, і при цьому половина студентів це - КВК. Мені здається, що і ви теж звідти. 

- Так, я з молодої команди. Ми одночасно грали, й це була синергія двох команд КВК - молодої і старшої. Ну просто ХАЇ - це такий виш, де тебе весь час довблять технічними науками, типу сопромату, динаміки польоту,  теоретичної механіки. І все це настільки висушує мозок, що ти або просто впадав в якусь хронічну технічну депресію, або шукав виходу у творчості. А КВК - це ж найпростіша творчість, в якій студенти з шилом в сраці можуть себе проявити. Ну, власне кажучи, я не спився.

А на сьогодні технічну освіту я маю, але як інженер-конструктор, на жаль, у війні допомогти ніяк не можу, бо після закінчення інституту жодного дня по професії не працював і навіть практику не проходив. Тому зі знань про рідиннопаливні двигуни балістичних ракет середньої і дальньої дальності в мене нічого майже не лишилося.

- Тобто ви з університета вийшли чистим ліриком?  

- Насправді технічна освіта та склад розуму дуже допомагають в драматургії, бо це робота зі структурами виключно. Це систематизація, структурування, це причинно-наслідкові зв'язки. Звісно, ти маєш писати серцем, але після того, як закінчив, маєш докласти лінійку чи штангенциркуль і все це виміряти, щоб відрізати усе зайве, що там твоє серце нашкряботіло. 

- А якщо писати не серцем, а за допомогою технічних всіх штук вираховувати історію? 

- Ну ні, це неправильно і неможливо. Результат виходить штучний, кволий і нецікавий. Писати треба лише серцем, але різати як технарь.

- Оце вам поталанило в житті так влаштуватися. 

- Ну да, я не спився. Я взагалі не пʼю.

- Правда? А як ви розслабляєтеся? 

-  Пишу, сплю і знову пишу. І я в цьому щасливий.