Битва адаптацій: як має працювати ідеальна система ППО

Ідеальна система ППО працює за принципом декількох рубежів перехоплення, де кожен наступний рубіж є резервом попереднього.

Перший рубіж – це рівень бригад корпусів (те, що летить безпосередньо через них).

На цьому рівні застосовуються перехоплювачі, мобільно-вогневі групи (МВГ), зенітна артилерія, малі ЗРК.

Другий рубіж – рівень угруповань військ, ПвК (Повітряні командування. – Ред.), які "закривають" напрямки і коридори, добивають те, що пройшло через бригади та корпуси. Тут також можуть використовуватись дрони-перехоплювачі, мобільно-вогневі групи а також ЗРК середньої дальності.

Третій рубіж – стратегічний рівень, тут працюють повітряні сили, великими ЗРК, літаками і т.д

Вони можуть знищувати те, що пройшло через угруповання військ, корпуси та бригади. Третій рубіж також може застосовувати засоби ураження типу дронів-перехоплювачів і МВГ, але здебільшого на них покладається завдання зі знищення цілей, які не можуть уразити угруповання військ, корпуси або бригади (це балістичні ракети, крилаті ракети, винищувачі, винищувачі-бомбардувальники тощо).

Зараз же часто складається ситуація, коли більшість повітряних цілей збивається вже на підльоті до міст. Це відбувається з кількох причин.

По-перше, значна частина засобів ППО зосереджена саме навколо великих міст і критичної інфраструктури, тому саме там система має найбільшу щільність.

По-друге, багато безпілотників летять на малих висотах, що ускладнює їх раннє виявлення на маршрутах польоту. У результаті система часто починає працювати максимально ефективно вже тоді, коли ціль підходить до районів, де зосереджена основна кількість засобів протиповітряної оборони.

Саме тому одним із напрямків розвитку системи є зміщення частини перехоплень на більш ранні рубежі, щоб зменшити навантаження на захист міст і критичних об’єктів.

У боротьбі з масовими повітряними загрозами, особливо з безпілотниками, система протиповітряної оборони має бути збалансованою між різними типами засобів. Основну частину роботи повинні виконувати порівняно дешеві і масові інструменти – перехоплювачі та мобільні вогневі групи, які здатні ефективно працювати по великій кількості цілей.

Умовно можна говорити про те, що приблизно половина перехоплень може припадати на перехоплювачі, ще близько чверті або третини – на мобільні вогневі групи. Зенітні ракетні комплекси повинні застосовуватися більш вибірково – переважно проти складніших або небезпечніших цілей, коли інші засоби не можуть забезпечити гарантоване ураження. Армійська авіація також може відігравати роль у боротьбі з повітряними цілями, але її застосування зазвичай має допоміжний характер і залежить від конкретної обстановки.

Водночас такий баланс не може бути сталим. Противник постійно змінює тактику застосування засобів нападу, маршрути і висоти польоту, а також поєднує різні типи озброєння в одних атаках. Крім того, на ефективність різних засобів впливають погодні умови та сезонні фактори.

Саме тому система повинна залишатися гнучкою, щоб у разі зміни характеру загроз можна було швидко перерозподіляти ресурси і підсилювати ті елементи оборони, які в конкретний момент є найбільш ефективними.

Війна в повітрі зараз виглядає як постійна гонка між засобами нападу і засобами протидії. Противник постійно змінює тактику, маршрути, висоти польоту, комбінує різні типи засобів ураження, а ми змушені швидко підлаштовувати систему захисту під ці зміни. Тому у класичному розумінні "сталу" систему ППО, яку можна один раз побудувати і яка буде роками однаково ефективною, створити неможливо. Будь-яку оборонну систему рано чи пізно починають вивчати, аналізувати і шукати способи її обійти. Це нормальна логіка війни.

Але це не означає, що система захисту не може бути стабільною в іншому сенсі – як структура, яка постійно адаптується і розвивається без необхідності кожного разу будувати її з нуля.

Сильна система ППО – це не набір конкретних комплексів або техніки, а передусім правильно побудована архітектура: мережа виявлення, засобів ураження, систем управління і людей, які вміють швидко реагувати на зміну обстановки. Якщо така архітектура створена правильно, її не потрібно щоразу ламати і перебудовувати. У ній просто змінюються окремі елементи: з’являються нові засоби виявлення, нові засоби перехоплення та ураження, інша тактика застосування. Тобто система живе і еволюціонує разом із війною.

Росіяни, безумовно, будуть намагатися знаходити слабкі місця. Вони вже постійно експериментують із маршрутами польоту, висотами, часом запусків, комбінують дрони з ракетами, змінюють алгоритми застосування. І через певний час вони дійсно можуть частково адаптуватися до нашої оборони.

Але у війні важливо не те, чи знайде противник спосіб обійти систему, а те, якою ціною йому доведеться це зробити. Якщо для того, щоб прорвати оборону, ворогу потрібно запускати значно більше засобів ураження, витрачати більше ресурсів і отримувати більші втрати, то система працює ефективно.

Ключовим фактором успіху у цій гонці є швидкість адаптації. Якщо одна сторона швидше аналізує результати атак, швидше робить висновки і швидше змінює свою тактику та технічні рішення, вона починає поступово отримувати перевагу. Саме тому важливо не тільки мати техніку, а й будувати систему, в якій постійно відбувається аналіз бойового досвіду, випробування нових рішень і швидке впровадження того, що показало ефективність. У сучасній війні технології змінюються дуже швидко, і перевагу отримує той, хто здатний так само швидко змінюватися.

Другий важливий фактор – це економіка протистояння. Масові загрози не можна ефективно нейтралізувати виключно дорогими системами. Якщо оборона коштує значно дорожче, ніж напад, противник у довгостроковій перспективі отримує стратегічну перевагу.

Тому одна з головних задач сучасної ППО – створити таку систему, де основну масу цілей можна знищувати відносно дешевими засобами, а дорогі комплекси використовуються тільки там, де без них дійсно не обійтись.

Тому у підсумку питання не в тому, чи можна створити систему, яку неможливо обійти. Такої системи не існує. Питання в тому, чи можемо ми створити систему, яка постійно розвивається швидше, ніж противник знаходить способи її обходити.

Якщо темп нашої адаптації буде вищим, ніж темп адаптації ворога, то навіть у цій постійній гонці ми будемо залишатися на крок попереду. Саме в цьому і полягає справжня сталість сучасної системи протиповітряної оборони – не в її незмінності, а в здатності постійно змінюватися і вдосконалюватися.